Іван Корсак - Тіні і полиски

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб1567
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб1245

 

Іван Корсак

Тіні і полиски

БАМБОР

Він обережно згріб у пригірщ два сірі, м’які клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тицялися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену куфайку: вовченятам, мабуть, хотілося їсти, відчуття голоду не давало їм спокою з перших хвилин появи на білому світі, змушувало уже дбати про харч, вічний їхній клопіт, що гнатиме їх відтепер крізь усі незлагоди вовчої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материнського живота. «Ото пощастило»,— втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому давно уже загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів було забрати з лігва ще й третє вовченя, але воно встигло заповзти за бороду покрученого коріння.

-         Живи, якщо ти таке... незаплановане, — буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би дістатися до вовченяти, але спокійно, без жалю дивився, як заповзає за підірване корінняччя сотенна премія за вовчу душу. Він не полінувався б вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною і забутою вже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу, вважав він, людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихий, не одному потрощив рушницю об стовбур, жінка навіть застерігала, що колись таки знайдуть його, уже холодного, десь у корчах. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, То все одно пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні; як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдьком, але все ж уважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка: вчора менша, Оленка, крутилася-крутилася по хаті, чекала-чекала тата з його лісовими гостинцями — він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, а пізньої осені — журавлини, крупної, як вишня, злегка підмерзлої і тому солодкувато-терпкої — а врешті почала допитуватися:

-         Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов узулося в чобітки, і вона, аби відчепитися, відказала:

-         Заладила: тато й тато! Твій тато знайшов собі іншу маму, де ж би так барився...

Оленку те насторожило, і вона, щось своє помізкувавши, почала смикати маму за спідницю:

-         А як знайшов?

-         Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

-         А весілля буде? — зблиснули вогники в очах у малої.

-         Мабуть, буде...— невпевнено знизала плечима мати.

-         Ура-а! — гукнула Оленка і застрибала навколо матері. — Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі, запалі материні боки, які пахли вітрами й молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще сіру шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала й розтікалася незаймана синь весняного неба. Ліс о цій порі був навдивовижу чутливий — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому добре було чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а може, просто від гострого запаху сірих осикових бруньок, в яких причаїлися крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу, весняну ніч урочисто випурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як ці дві крихітні грудочки життя, безпорадні й мерзлякуваті, двоє звичайних цуценят, як вони не схожі на грізних звірів з дужими, налитими силою хижими щелепами. А ще він думав, де ж йому прилаштувати несподіваний набуток: жінку уже другу весну мучить радикуліт, вона й так ледве дітям дає раду, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість нечастий, домашнім постояльцем дражнять... Хай би перелітували, думав ВІН, за річкою на лісовому кордоні в Гриця — як-не-як, приятелі вони давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, під одним лісгоспзагом ходять.

А другого дня Петро запріг Орлика, сивого в яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:

-         Хай живуть, не переїдять... У мене й клітки підходящі є, з-під нутрій.

Він любив возитися з усякою дикою й домашньою звіриною, годував бичків — бички бродили околишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвіночками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись і настрибавшись по деревах, білка невдоволено попирхувала, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.

За клопотами збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух, аж коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом його запроторили на курси, і пригода з вовченятами призабулася. За літо разів зо два зустрічався з Грицем, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибувала по хаті він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом - - друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором, а заєць, як і водиться, все хотів проїхати «зайцем».

Вранці в дівчинки здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла когось та так і застигла з жаскою гримасою, Петро глянув — і йому як хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць знудився за господарем і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос. А жінка вибігла на поріг і проказала:

-         Зачекай лишень, мо, і без лікарів минеться.

Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, ЗНІЧСІЇО опустивши очі, наче у чомусь завинила.

-         Нам би знаючу людину...— вела далі жінка. — Я досі тобі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам капості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь...

-         Начебто ми з тобою одну школу кінчали,— обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. — Відколи де ти в дурниці повірила?

Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці білка робила ревізію. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи й не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: виглядаючи з-за смолистого стовбура, вона аж тряслася від сміху на гілці.

-         Добрий вечір! — через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.

-         Добрий...— неохоче відказав Петро, холодно ковзнувши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, поставі гостя. Обвислі товсті щоки його спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавалося Петрові, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та ще й за те, в чому вона сама не винна! Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побрехеньках і небилицях.

Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленькала ложка у склянці — щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, дівоцького... Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря...»

-         За день-два як рукою зніме, — сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.

-         Зняло,— сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку й одвернувся: — Три кілограми сала зняло і півлітру...

Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого прогірклого сала і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи, вдягнув дитину і повіз у район. Тижнів за три малу виписали здоровою. А щоб відбити, в жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, щоправда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попалася: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк,— похитав головою, роздивляючись,— а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».

Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присоромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.

Вертаючись якось поночі із розсадника, Петро помітив, як поміж кущами ліщинника зблиснув зеленкуватий вогник. «Світлячок»,— спочатку промайнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити за будь-якої пори, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, веселіше, наче молодіючи, ступали утоптаною стежкою ноги. Незабаром з кущів знову блиснули зелені вогники, вони загорілися і згасли, мов причаїлися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис — лякливий, ке тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула у спину холодними, як крига, голками. Петро, як і часто, був без рушниці — зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, небезпечним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.

А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і неповороткий Ваврищуків Степан, що пас колгоспну череду.

Чоловік він добродушний, і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тим, чиї городи край вигону — вони вічно були підпасені.

-         Плати мені за бичка,— замість вітання сказав Степан ще з порога таким тоном, ніби вони дав¬но уже про все домовились і тепер залишалося тільки порахувати гроші.

-         Якого в дідька бичка? — від здивування в Петра аж заворушилися вуха.

-         Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує наприкінці місяця.

-         Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати? — засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора в лісі»,— подумалося йому.

-         Ні, то з тебе треба вирахувати,— сердився сусід. — Бички по моїй лінії, вовки — по твоїй. Тобі й відпустку більшу дають за те, що лісовим повітрям дихаєш...

Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову, мов тішачись своєю молодістю і силою, тягнув прудко, тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до того діло дійшло, — думав Петро,— доведеться зібрати мисливців і відстріляти сіроманців».

Наступного досвітку, виганяючи щойно подоєних, ще млявих із ночі корів, жінки вже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу зі скаргою Степан не приходив. Як це трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику.

Після пропажі бичка Степан пішов на нічне сторожування із старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом рушницею. Звечора він пильно вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо подзвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло й сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасовиськом, так пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припарює. Мабуть, на дощ»,— подумав Степан, зручніше вмощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось з краю вигону. З видолинків витікали тумани і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку покльовував носом, під досвіток і зовсім заснув, але все-таки почув, як до нього хтось підкрадається. «Вовк, — промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув з рушниці навмання, навіть не встигши схопитись на ноги.

«Вовк», здивовано мекнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, отямившись, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з прив’язі.

Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще кілька днів, а там і затихли, й тільки вже на початку зими у Петра трапилася нагода згадати літню пригоду.

Сторінка 1 з 21 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 > У кінець >>

Пошук на сайті: