Іван Корсак - Покруч (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2462
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2473
—                 В неї он забери, — сміючись, на малу показала буфетниця.

А ще була у Дениса жінка, що клопоталась за ним, як ніяка інша. Аптекарка, худенька й тоненька, шурхочучи легкими крилами плаття, щоранку пурхала навколо Дениса метеликом, що підлітає до квітки і з того, і з другого боку, доки наважиться та приміряється, як же краще присісти і взяти нектар. Найперш купила вона затемнені окуляри, що враз надали Денисові вченого вигляду, подовгу вистоювала за праскою, і тепер він, напомажений та напрасований, вирушав на роботу, мов щойно з вітрини універмагу, де побачити зразок можна, а купити — ні.

Страви, які виготовлювала нова дружина, пурхаючи тепер навколо газової плити, хоч і скидалися інколи підозріло на звичні, зате звалися так розкішно і не по-нашому, що Денис, звиклий поспіхом жити і запросто міг наковтатися навіть з каструлі, тепер порався за тарілкою вельми статечно і церемонно. За страви він був особливо вдячний, бо нили вже нирки і гірше бачив — витягував шию і мружив єдине око, приглядаючись до людини, мов хотів зазирнути у неї, наче у напхану мідяками копилку.

Траплялося, вечорами ходив Денис з аптекаркою у кіно, і аптекарка тримала його під руку так обачливо й сторожко, як тримають лише дорогий, з високою і вельми тонкою ніжкою келишок. Під завидливими поглядами знайомих він танув з такої уваги, мов на вогні шушварок, і якось, геть розтанувши, роздобрився та переписав на аптекарку свої світлиці.

Раз у рік, в день народження доньки, йшли під ручки вони до буфетниці. За столом випивали втрьох, балакали і знайомих переговорювали, Денис тримав на колінах малу, а під кінець буфетниця аптекарці казала:

—                 От зроби подарунок мені: лиши Дениса на ніч. Хоч раз на рік.

А та тільки довгими віями поведе, всміхається поблажливо й таємниче.

Одного разу, перед дзеркалом зачісуючи Дениса, аптекарка кивала головою скрушно:

—                 Зморщок он уже скільки, яблучко, у тебе. І нирки… З’їздив би на курорт, мандаринчику ти мій.

А чого, випнув груди Денис, і справді, чого б ото лінуватись йому, не з’їздити. Не тільки шишкам одним курорти, він і сам собі шишка.

Через місяць стояла аптекарка на пероні, мокрі вії хустиною витирала.

—                 Бережи ж себе там, мандаринчику, не втопися, приказувала.

Лежав собі місяць Денис на березі, море лащилося до ніг, як аптекарка перед авансом, лежав і думав, яким він дурний. Погуляв на віку, видається, трішки, жінок, оберемками мав і коньяку вже не цебрик вижлуктив - поспішав жити Денис, як і кожен тепер спішить ласий шмат від життя відчвахтати; погуляв, а ще отак не блаженствував.

Як вернувся додому і до хати підходив, то легко ступав, мов пружини невидимі його підкидали, легко і пружно ішов, геть молодий. І зовсім його, що тішився світом веселим, розсмішила на хвіртці табличка: «У дворі злий пес».

Він тихенько пройшов доріжкою, навшпиньки прокравсь у порожні кімнати, одну поминув і другу, а тоді, аби в жарт злякати, різко двері у спальню штовхнув.

На нерозстеленому ліжку в спортивнім костюмі, закинувши руки за голову, незалежно й достойно розваливсь якийсь гевал. Денис ошелешено зирив на гостя, марне силячись упізнати в ньому когось з неблизької рідні чи веселих своїх кумпаній; гість і собі, навіть не ворухнувшись, взявсь розглядати Дениса, як розглядають без особливого інтересу у природничім музеї під склом комаху яку чи метелика.

—                 Ти хто? — поспитав, надивившись, уже зовсім без інтересу гевал.

—                 Денис... — признавсь пересохлими раптом губами.

—                 А-а, — розчаровано мовив гевал, позіхнув і, ступивши три кроки, загріб в широченну лапу його загривок та поштовхав перед себе.

Денис, будучи не із слабкого десятка, але ошелешений і розм’яклий, мов із воску ліплений, навіть не пручався — чеберяв слухняно і дрібно не своїми ногами.

—                 Я тут ха-хазяїн, — вже на східцях прошипів гусаком, бо комір передавив горлянку.

—                 Ні, тепер я, — зітхнув гевал і негнучка, мов кардан, його рука туронула Дениса так, що носом він заорав вже біля хвіртки.

—                 Не ходи сюди більш, мандаринчику, — приязно посміхнулася аптекарка, що поливала за рогом квіти. — Він — дужий.

Потім ще були у Дениса жінки.

Жив спочатку у прибиральниці Тоні, але збіг він небавом, бо хворіла усе по жіночому та, мов негодоване котеня, цілоденно нила:

—                 Приписав один лікар прикладати холодне спереду, а другий від радикуліту каже: грій у крижі... І що мені, люди, діяти?

Найдовше пожив Денис в Ольги, що, мідяками побрязкуючи у клейончатім фартуху, газводу продавала на площі. Та не зійшлися характерами, як тільки турнули Дениса із складу — щоб помастити слідство, аби небо не стало часом в арифметику, вимів усе з ощадкнижок, машину продав, і то ледве стачило.

Денис собі знав ціну і не пішов до дітей проситись: без роботи, з гаманцем, колись вельми сановним, а тепер геть охлялим, де лежала лише прострочена лотерея, забутий компанією своєю і напівосліплий — єдине око його зелене засновувало павутиною — пристав, було, до кривої Каті.

В її хату, роками небілену, можна постукати опівночі і знайти порятунок для голови, що сизо диміла; сюди збиралися парами та поодинці, і ночами гули хрипкі голоси, гули чорні великі мухи над куснем зжовтілого сала та цибулиною; тут братство жило своїм законом, що власності не визнавав ні на пляшку, ні на тіло.

Кілька тижнів пожив тут Денис, аж доки крива Катерина раптово не вмерла: сперш стало їй зле і хтось викликав швидку, тоді враз оклигала і з півгранчака, заливаючись сміхом, ще випила. А вмерла негадано, здивовано гикнувши, і рука її, що обнімала за шию Дениса, враз обм’якла, безвільно посунулась.

—                 Та чого тут уже, — невдоволено відчиняв Денис фельдшеру двері, застібаючи наспіх ширінку. — Тільки тепла.

Більше він не шукав жінок, а постукуючи підсліпувато перед себе ціпком, взявся ходити по соцзабезах. Довго Денис оббивав казенні пороги, доки виходив потрібний папір.

Будинок для калік і престарілих на горі стояв, над рікою, що огинала гору й покірно несла голубі свої води поміж врослих осокою й лататтям обох берегів. На старих тополях навколо будинку, де довгі роки були монастирські келії, на гінкім, вже оголенім гіллі вовтузилося драчливе і гамірне вороняччя, чубилося й раптово злітало у презимне свинцеве небо, і знову падало на дерева, мов чорний лапатий сніг.

«Спішив ти вихопити своє у життя, — подумав Денис. — Можеш тепер не спішити».

З воріт виїхала підвода з труною із негебльованих дощок, за труною ішли три бабусі — почорнілі, старістю висушені, зморщені і погорблені, мов навмисне навпіл надломлені. Бабусі провели домовину й вернулися, а візник, оглянувшись злодійкувато, шмагонув коня лійцями. Кінь затрухикав відчепного, загриміли колеса по вмерзаючій грудді, і тряслась домовина у полудрабках, підстрибувала і витанцьовувала.

—                 Пу-у-гу! — закричав на високому дереві раптом сич, спросоння хіба закричав серед білого дня, зловтішно завив і бридко.

Намацуючи дорогу ціпком, Денис входив у ворота.

 

МЕЖА

Він ввійшов рвучко, аж поли халата метлялися і лопотіли за ним, не ввійшов навіть, а швидше ввірвався - невеличкого зросту, з рудою короткою чуприною, що видавалася щіткою з мідного, не вельми гнучкого дроту, ввірвався, розмахуючи довгими руками, які виглядали мало не по лікті із закоротких рукавів стандартного лікарняного, накрохмаленого до стану покрівельної жерсті халата.

—                 Як? — спинився стрімко й здивовано біля першої хворої, бабусі Марти, змерхле сіре обличчя якої нагадувало скорбне, різьблене з дерева, припале пилом лице якоїсь святої із сільської занехаяної і перекособоченої каплички. — Ти ще й досі богові душу не віддала?

—                 Чи я така вже важка вам, — ображено заворушилися і зашелестіли пошерхлі, збляклі і пожовтілі, мов газетний папір на сонці й негоді, губи старої. — Я сама би рада померти...

—                 Грішила ти, мабуть, чимало, — обмацуючи і обстукуючи довгими, мов рибальські весла, лапищами, він не слухав образ і кривд старої. — Того й не вмираєш, що каятись тепер вельми довго...

До наступної хворої, жіночки років під тридцять, що дивилась на нього круглими, як ватрушки, витріщеними і переляканими очима, він, навпаки, навіть словом не вважав за потрібне озватись: тільки піднімав їй руки, згинав тіло у попереку, мов була вона не живою людиною, а гіпсовим навчальним скелетом, що легко складався і розкладався, і далебі ні на що інше, окрім такого, не був удатен.

Галина Гордіївна водила здивованими і сторожкими очима за лікарем, мов за кульовою блискавкою, що негадано у палату ввірвалась і ладна була от-от наробити добрячого шелесту. Вона чудувалася, що то і є той самий хірург, до якого так довго і безуспішно добивалася, аж доки давні, ще з інститутської лави знайомі, в свою чергу через своїх знайомих, не допомогли втрапити їй в оці довжелезні, що звисали й теліпалися клешнями, червоні лапаті руки.

—                 А ти?? — спинився урешті навпроти неї. — Лікуватися будеш чи ще поживеш?

Воиа не образилась на таке поштиве звертання, очевидно, однакове у нього і до школяра, і до літньої вже людини, пропустила мимо уваги зашмуляний жарт, її більше образила насмішкуватість у погляді прудких, кольору пересушеного тютюну, маленьких очей.

Наступного дня, як видалося Галині Гордіївні, він спинився біля неї на кілька хвилин аби спинитися, з не дуже обтяжливого, але все ж обов’язку, отак собі приспинився відчепного і знову завіявся із палати, лопочучи бляшаними крилами перекрохмаленого халата.

А десь третього чи, може, четвертого дня вона все ж не стрималася.

—                 Лікарю, чи бодай якась у мене надія є?

Він тільки носом насмішкувато підшморгнув.

—                 Ніякої, — позіхнув, було, лінькувато, але в ту ж мить схаменувся та прикрив рота лапатою долонею. — І я не циганка на ринку, аби вгадувати за карбованця далеку дорогу й казенний дім.

—                 З вами здоровій людині говорити важко, — вона відвернулась і вперлась очима в стіну.

—                 І то правда, — згодився, кивнувши рудою чуприною. — Нічого теревені правити.

Кілька днів по тому лікар і ногою не ступав у палату, тільки біля Галини Гордіївни, готуючи до операції, зранку до вечора тупцяли сестри і лаборанти із хитромудрими приладами, де непевно хитались по шкалах, як хитається доля, тонесенькі стрілки та весело і кепкуюче переморгувались різноколірні лампочки. Галина Гордіївна боялася операції — при згадці про неї аж зуби мерзли.

—                 Випишіть мене, дівчатка, — сказала якось молодій сестричці з веселими і добрими, трохи здивованими очима. — Краще померти своєю смертю, ніж під ножем цього живодера.

—                 А ви його просто не слухайте, — із сміху, дрібного і потамованого, у неї тряслися руки і хлюпнули на долівку ліки із склянки. — Вам треба не те, як він балакає, а як він оперує.

Пошук на сайті: