Іван Корсак - Тиха правда Модеста Левицького

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx882 Кб1425
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb21467 Кб1556

Іван Корсак

Тиха правда Модеста Левицького

 

          Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу  мелодію. «І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?» - марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович.

 

             На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось.

 

             -Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,- почав дещо загадково  Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.

 

           Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови.  « Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід,  напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».- промайнула думка.

 

              -Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству.

 

              Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився Войцех, що його колега не налаштований на жарти.

 

              - Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував Вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство…

 

               - Не гаразд  гоноритися і чванькувати  в мої літа,- злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.

 

             - У нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування  - і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –Войцех говорив все швидше, поступово  більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.

 

              Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:

 

             - Бздури, панє! Нісенітниці!

 

             Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити…Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до  іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав бал  – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері…

 

               - Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, - Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з- під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих  гуралень. А вже як виїжджав,  то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би  Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів».

 

             …Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою  тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.

 

   -Це не я сказав про підробку патріотизму,-  Модест Пилипович бачив себе, як в дзеркалі,  у скельцях великих окулярів Вося, тільки трохи викривленого якогось, як світобачення, на його думку, пана Войцеха.-  Але що ви розумієте під словом «підбурювач»?

 

    - Як же -  отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни, вечори Шевченка…Все це якось розділяє люд, а має бути один народ, одна польська держава, одна земля, одні кордони. Думається мені, що ви й досі не вірите, що це уже назавжди. І вирішено це не сьогодні й не вчора, а ще року 1651-го, під Берестечком.

 

   У скельцях окулярів Войцеха зображення Левицького дрібно тремтіло і смикалося, то ж видавалося Модестові Пилиповичу, що то не Вось гарячиться, а він, Левицький, так тремтить і підстрибує.

 

   - Земля уся Божа, а кордони тільки на вашій молодій пам’яті он скільки разів уже совали взад-вперед.. Що ж до «українського підбурювача», то українці тут живуть ще відтоді, навіть  раніше, як князь Володимир   на волинській землі, на Святій горі, збудував 1001 року зимову резиденцію князів київських. А щодо Берестечка, то там теж було не все так просто, надто багато історики з обох боків «випрамляли», кожен на свій кшталт…

 

   То було для Модеста Пилиповича особливо болісним. Він ніяк не міг втямити, нащо люди гілки різних дерев силувано тулять до купи і гадають, що мають зростися; натомість ті гілочки тільки труться, одна з одної здирають кору і ранять, оголюючи живу деревину і підставляючи її під різну хворобу. А як розвести потім те гілля, то ще довго рана не заживатиме, хіба чорнітиме, і лише з роками затягатиметься з країв, однаково залишаючи на тих місцях почварні нарости й гулі. Надивившись немало на безцеремонне зросійщення, тепер з іншого боку бачив мало не те саме – і це бунтувало душу його, тим паче, що родове їхнє дерево мало і українське, і польське коріння. Чому люди не вчаться в дерев, бо в лісі місця он всім вистачає – як погнала сосна свій смолистий стовбур увись, бо їй так жити подобається, то те не шкодить ніяк ялівцю по сусідству, йому теж залюбки живеться.

 

 

 

  - Панове, це складна і тривала суперечка, ми відхилилися від теми, заради якої зібралися,- втрутився нарешті пан Генрік, що досі лише з цікавістю спостерігав за мовою, кумедно глипаючи то на Вося, то на Левицького – він не переводив погляд, а повертався до кожного усім тілом, мов би йому не сиділося.

 

 - А й справді,- зів’яв Войцех так само раптово, як міг спалахнути стрімко.- Ми з паном Генріком тут довго мізкували і сперечалися, бо у різних партіях. Я раджу йому триматися Пілсудського, а він до опозиційної належить партії. Та Польща у нас одна.

 

 - Пане Левицький, - Генрік повернувся усім корпусом тепер до Модеста Пилиповича,- я офіційно від нашої партії пропоную виставити вашу кандидатуру у посли польського сейму. Вас шанує українська тутешня громада, ви вільно балакаєте як польською, так і жидівською,

 

 - Цього не забрати,- буркнув Войцех, мов би то було ганджем колеги.- А ще німецькою, французькою, грецькою, таки, певне, десяток мов набереться.

 

   Немолодий і зсутулений скрипаль, награючи та підтанцьовуючи, підійшов до їхнього столика – завчена посмішка наклеєна на обличчя, тільки очі лишалися зимними. Всі троє, брязкаючи гаманцями,  скинулися злотувок. «Міг би й більше дати, - незнана досі і негадано зла думка про Войцеха промайнула в Левицького.- Мені за лекцію платять два злотих, а полоністу за те ж саме  - десять». І сам себе вилаяв мисленно, що піддався спокусі гріха. 

 

    Несподівана пропозиція пана Генріка балотуватися в посли  сейму Левицького застала зненацька,  і він швиденько почав гортати думки, як шелестять сторінками прочитаної колись книжки, в якій треба саме зараз знайти колись бачене. Модест Пилипович, звісно, розумів, що то аж ніяк не данина його заслугам чи значимості його як особи, то звичайнісінька егоїстична спроба вжити  його ім’я у своїх шкірних передвиборних намірах: він може завжди спокійно дивитися в очі українській людності, він справді за свого в єврейства, досить таки чисельної його общини тут, в нього гарні стосунки з польською громадою, особливо інтелігенцією, яка цінує його переклади польських письменників, що ввійшли або входять у класику.

 

   Але з іншого боку, перегорнув у думці наступну сторінку Левицький, цей шанс можна повернути зворотнім боком і використати сейм для української справи. Бо тут такий шмат роботи, таке неоране, запущене і заросле бур’янищем поле…Навіть ту куцу автономію, що мало українство за австро-угорських часів, відтяли, мов сікачем,одним помахом, самоврядні повітові ради розпущені, отож Варшава, не питаючись навіть чиєїсь думки, навпростець призначає урядових комісарів та старост, звісно, лише поляків. Зникає, мов розмашистим помахом губки шкільною дошкою, витерто саме ймення «українець», воно фактично заборонено, натомість його, наче на друзки, покололи на «волинян», «поліщуків», «гуцулів», «бойків» та «лемків». Москалю Україну все свербить звати Малоросією, а сьогоднішнім шовіністам Східну Галичину йметься перехрестити на Східну Малопольщу.

 

   Засукати рукави є до чого – тут бачилося все Модесту Пилиповичу однозначно, без морочливих сумнівів і хитань.

 

   Левицький подумки шелестів тими сторінками пережитого і, на жаль, надибував на вельми гіркі рядки – немало з його колег по урядуванню в УНР  чи дипломатичній роботі, зневірившись після поразки держави і махнувши на все рукою, пішли з капелюхом по високих варшавських кабінетах  випрошувати собі посади. І досить таки нерідко зачиняли за собою двері, маючи в тому капелюсі посаду впливову і грошовиту. Їх ніхто не картав в очі з колишнього товариства, та погляд нерідко, кинутий вслід,  був здебільшого важчим замашної каменюки.

 

   Ну і що?  Але саме з трибуни сейму Левицький зміг би нагадати сьому статтю Ризького договору, за якою українству надавався вільний розвиток мови й культури. Та давно висохло чорнило на підписах під тим договором, на українських школах все частіше висять важкі, як на клунях в багатих господарів замки, мові в державні установи і на поріг не постати, при вступі до вузів встановлена для українців квота – навіть у Львівському університеті українець хіба десятий…

 

   З іншого боку, подумав Модест Пилипович, то навіть шанс для його сім’ї, змога зібрати якусь копійку для сина і внука – у посла, звісно, не та платня , що у вчителя приватної української гімназії. І відразу ж тоненькою голкою вжалила інша думка: як бачитиметься людям згода його? Вочевидь тут не треба вдаватися до знахарства…Скажуть, навіть стара українська інтелігенція нас покинула і продалася, подивіться он на Левицького, йому, наче голодному котові, лишень показали кусень сала, і він, покірно муркочучи та вигинаючи спину,  поплазував за тим куснем

 

Сторінка 1 з 24 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 > У кінець >>

Пошук на сайті: