Іван Корсак - Тиха правда Модеста Левицького (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx882 Кб2090
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb21467 Кб2486
Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

 

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                   18

 

    Зграйка дівчат, ледве сторож Дорофей продзеленчав дзвінком, з лунким сміхом випорхнула з класу і мало не збила з ніг Модеста Пилиповича.

 

  -І куди ж ми так летимо? І що ж то нас так розсмішило?

 

   Присоромлені дівчатка поправляли форму, а найжвавіша з них Оксана Степура одказала за всіх:

 

   -То вже ж не пан Вось нас розсмішив, бо ми з його уроку,- Оксана вільніше інших почувалася з Левицьким.-_ Сьогодні свято Андрія, Модесте  Пилиповичу, а на Андрія що загадає собі дівчина, те й збудеться.

 

   Левицький знав той звичай, що з сивих часів зберігся, тільки в різних краях гадали по різному. Тут дівчата чистили яблука і шкірки кидали позад себе, та дивилися, яку ж то букву впале нагадуватиме на долівці - то й буде першою буквою імені нареченого. А ще в миску з холодною водою плавили віск і нетерплячі очі зазирали, що ж воно там вистигло і чий профіль нагадує.

 

   «Милі діти, думав Левицький, якби ви тільки знали, наскільки мені самому хочеться отак погадати чи знайти хоч на краєчку світу таку гадалку, яка б напевне сказала, що виросте з вас.. Чи достойну собі оберете долю, чи марною була наша праця – який жаль, що світи пройти і не знайти такої гадалки».

 

   Якби можна було відсунути прийдешні роки, мов на вікні фіранку, то впевнився б Модест Пилипович, що не праця гімназійною була марною, а марні його  вагання і сумніви. Темносизі хмари неймовірного лиха  вже насуплювалися над європейськими полями, ось-ось мали вирватися на волю вихори зловісні й криваві смерчі, але в тих прийдешніх круговертях трагічних їх гімназисти достойно вистоять – більші чи менші окремішньо кожному доля судитиме випробування.

 

   Насамперед вони спрагло рвонуться в університети Варшави й Берліна, Кракова і Праги, сядуть на лаву студентську сестри Редько, Наталя Поліщук і Наталя Лопухович, Сочинський, Книш, Тамара Вишнівська, що стане яскравою зіркою такого ще молодого кіно. Наталка Пилипчук студіюватиме на економічному факультеті у Відні, життєві стежки поведуть її сперш у Мюнхен, а згодом аж у Венесуелу – відкриє з чоловіком будівельну фірму, яка будуватиме дороги й модерні будинки. Володимир Рихтовський стане солістом українського народного хору в Австралії, у Сіднеї, Леонід Дмитревич з дружиною Галиною керуватимуть танцювальними ансамблями в Австрії, відтак в Британії, а згодом у США.

 

   Тільки на землі своїй їм, вихованцям луцької української гімназії, буде вельми сутужно. Василь Зеленов теж присвятив своє життя мистецтву, акторському мистецтву, але далі другорядних ролей, на жаль, не пускали. Батько його росіянин, мати – білоруска, а брат пішов боронити українську долю в УПА і склав там свою голову. То ж і Василю судилося двічі пройти «перевірку» в радянських таборах  - як же могла нова влада довірити у театрі йому головні чи бодай просто помітні ролі.

 

   По різному склалося у братів- гімназистів Юрка і Богдана Коха. Юркові матеріали в учнівських журналах «Шуліка» і «Промінь» ще тоді привертали увагу ровесників, його двічі арештовувала польська поліція. Навчання продовжить у Варшавській політехніці, у вищій школі будови машин та електротехніки в Познані, у політехніці Берліна.І пірне з головою в українську справу…25 червня разом з Бандерою, Стецьком і Лебедем він прибуває у Луцьк. Після тригодинної наради троє очільників відразу від’Їхали, а Юрко, як представник проводу ОУН, через кілька днів проголошує в окупованому місті Акт незалежності України. Німці арештовують Юрія – і вистукують рейки під вагоном, що не спиниться до Освенціма. Там і спалив його гнійний плеврит, бо опісля гарячої лазні німці, підсміюючись, водили босого по снігу.

 

   А в Богдана перше знайомство з німцями сталося, як втрапив в облаву – за одного вбитого німецького офіцера  схопили сто українців та сто поляків і він з батьком втрапив у це нещасливе число.

 

   - Шикуйсь! – раз у день звучала команда, і гітлерівець, хизуючись виправкою та на начищеними до блиску хромовими халявами, хазяйновито шпацирував вздовж шеренги смертників і відраховував кожного десятого.

 

   Розстрілювали тут же, на очах у решти, а тіла закопували у дворі – шар вапна, шар людських тіл, хоч дехто ще ворушився й стогнав, і знову шар вапна…

 

   Шість днів Богдан з батьком стояв у шерензі, шість разів тицяв в них пальцем гітлерівець, випадало бути дев’ятим і восьмим, другим і третім, але доля змилувалася таки, після шостого розстрілу батька відправили в табір у Кременець, а його повезли в Німеччину.

 

   У Львові хлопець тікає.і тут же втрапляє в нову облаву.

 

   Крізь муровані ворота його вводять в якийсь двір. На подвір’ї стояло чотири телеграфні стовпи, а на них підвішено восьмеро людей, судячи з усього, євреїв. Виснажені, висушені обличчя, шкіра на яких обвисала, мов навішена чи недбало накинута на черепи шматка, одні очі, великі й важкі, - ті очі спрагло дивилися на гарячу страву, поставлену навмисне зовсім поряд, поставлену так, щоб людина, яка багато днів не мала й мачини у роті, тягнулася до тої страви та не могла дотягнутися. Такого Богдан не чув, не читав і не міг уявити, як до цього витонченого знущання додумалися чиїсь вивихнуті мізки.

 

   Далі був табір, в якому з двадцяти п’яти тисяч, в основному, євреїв, живими залишаться лише двісті одинадцять, в тім числі і Богдан.

 

   А прийшли визволителі  зі сходу, то Кохові присудили сім літ таборів вже радянських. Суд спричинила вистава в час окупації, де й Богдан участь брав. Ставили «Невольника», у фінальній частині всі актори на колінах стояли і  тримали над головою синьо-жовтий прапор. В Сибірові, пам’яталося, гнали їх пішки сто двадцять кілометрів, годували винятково солоною рибою, а  коли проганяли понад водою і хтось нахилявся напитися – стріляли «на поражение» без попередження…

 

   То вже по таборах, по смерті вождя народів, він закінчить Київську консерваторію і в театрі імені Заньковецької створить за сорок років близько двохсот театральних образів. Та звання заслуженого артиста отримає лише в незалежній уже Україні.

 

   …Як доцвітали каштани на луцьких вулицях і полишив гімназійні стіни Юрій Стельмащук, то поринув в українське підпілля. Згодом в повстанчих рядах він дійде до командувача з’єднанням УПА-Північ, стане одним із творців Колківської республіки - гордого острівця української держави посеред окупованої  німецькими зайдами нашої землі. І командири для армії в нього такі ж, які не озиралися, йдучи до повстанського лісу, такі, як його заступник Олекса Шум. Округа волинська, брестська, кобринська, пінська, рівненське полісся мали свій захист.  Шеф гітлерівських штурмових загонів генерал Віктор Лютце давав слово особисто Гітлеру, що він наведе свій порядок і таки виїхав власною персоною сюди порядкувати. Лютце був особливо наближеним до фюрера, після «ночі довгих ножів», партійної чистки,  саме йому Гітлер довірив управляти чотирьохсоттисячною армією СА.   А в генерала  таке гонорове запевнення вихопилося мимохіть, як у застільній бесіді, записаній його доброхотами, фюрер якось нахвалявся:

 

   - Для учинного вжитку України – цієї нової Індії для Європи,-  мені потребуватиметься лише мир на Заході. Пограничної поліції стачить сповна, щоб готові були нам потрібні умови для освоєння здобутих земель.

 

 

 

   Ревли двигуни, налякане птаство, лопочучи крилами, тікало подалі від дороги  Брест-Ковель. 15 червня сорок третього року повстанчий спецзагін зустрічав самовпевненого генерала, що інспектував непокірну Волинь під посиленим супроводом бронетехніки. Бій був тяжкий та недовгий, чорний ядучий дим знімався над палаючими бронемашинами і плив понад лісом, вітер відносив той дим на захід, звідки й прийшди чергові визволителі. І генерал, і весь штаб, і посилена охорона більше не зможуть вже «інспектувати»…

 

   Всі газети на території рейху вийшли з портретами Лютце в траурних рамках, тільки чомусь написати забули, що то справа українського руху опору, одна «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» повідомила сором’язливо, що загинув генерал в автомобільній катастрофі.

 

  

 

   Прорахувався балакучий патрон авантюрного генерала-покійника, коли вихвалявся, що «пограничної поліції стачить сповна»: щоб загребти українську землю виявилося замало і панцирників найкращої сталі…

 

 

 

   Кому ж доля із випускників гімназії судила заявити про себе на спокійнішій землі, то справами довели, що не марно минали їх гімназійні літа. Святомир Фостун закінчує Високу технічну школу в Ганновері, працює конструктором у фірмі зі світовим іменем «Сіменс». А ще брав діяльну участь в Українському Червоному Хресті, був членом секретаріату Світового конгресу вільних українців, учасником всіх Соборів Української Автокефальної Православної Церкви, головою контрольної комісії Європейського конгресу українців… Лугівець, як називали себе учні луцької української гімназії,  Едуард Гакен по закінченні Празької консерваторії набуває все більшої популярності і стає  одним з провідних солістів Праги. Микола Затовканюк вчиться в Тбіліському університеті на германістиці, у Львівському на англістиці, у Карловому університеті на славістиці, де й стає доктором філософії. Ірина Швед-Федоренко і на американському континенті зуміла продовжувати українську справу, організувала прекрасну книгарню слов’янської книги, подарувала вже за незалежної України волинському університетові десять тисяч книг.

 

   Ні, таки марними були вагання і сумніви Модеста Пилиповича на свято Андрія, коли дівчата топили віск і зазирали наввипередки та нетерпляче, навіть через плече подруги,  чий же то вималюється силует. Невеличка гімназія, без коштів, без державного плеча, швидше навпаки, та чужа держава тільки штрикала палки у шпиці, та гімназія своє робила, доки не прийшли совіти-визволителі в тридцять девятому. Ще, правда, в час німецької окупації Володимир Феофанович Покальчук пробував відновити навчальний заклад, хоч викладачі працювали без будь-якої оплати, але цим рятував він юнь від вивезення в Німеччину, та західний визволитель небавом наклав окупантську лапу, закрив назовсім. Проте розповів якось Покальчук, як ходив він із студентами до Олени Пчілки, тяжко хворої і зацькованої радянською владою. Володимир Феофанович передав слова письменниці, що помирала, адресовані новому поколінню, тодішньому студентству: «Дай Боже, щоб ви так любили Україну, як любили її ми».

 

   Відгороджені колючими дротами кордонів, за сотні верст, здається, луцькі гімназисти почули той тихий шепіт Олени Пчілки із змучених, від болі душі і тіла, пошерхлих старечих вуст.

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

20

 

   Біль, різкий і раптовий, наче ножем хто полоснув по тілу, обпік Модеста Пилиповича, перед очима чомусь заіскрилося, небавом все стало знову звичним й буденним, тільки день трішки видався зеленкуватим. Та ще через кілька секунд той біль накотився знову, дужчий уже, напористий і безцеремонний, що зковував і зцементовував його всього. Левицький, здається, здогадувався, що ж то вирвалося так зненацька, йому, як лікарю, не було тут вельми великої загадки, але справа ж не в раптовому приступі, а в іншому зовсім…

 

   - Васильку,- швидше видихнув, аніж відізвався він до онука і повільним рухом, доки відпустило, так повільно і плавно, наче остерігався якось необачно розбудити завмерлий  і присмирілий той біль, написав на аркуші латиною кілька слів.- Біжи швиденько в аптеку.

 

   Хлопець глипнув було подивовано на діда, що серед іншої мови так раптово згадав про ліки, та не помітив чогось тривожного на обличчі, яке хіба трішки збіліло,  схопив  папірця і притьма подався у двері.

 

   Ліки притишили, вгамували на якийсь час той приступ, але не зняли причини.

 

   - Операція,- сказали лікарі.- Вона нескладна, то заворот кишок, рядова операція.

 

   Модест Пилипович похитав тільки головою у різні боки, наче вагався, на праве плече її нахилити чи на ліве.

 

   - Ні, колеги. Знаю напевне – серце не витримає, кажу як лікар. Введіть  тільки знеболююче, щоб без муки померти.

 

   Лікарі побоялися наполягати, бо літа медичної практики Модеста Пилиповича були більші, напевне, літ всього їх консиліуму.

 

   Уже лежачи в ліжку, Левицький  прикинув подумки і години навіть собі порахував. От і все, скільки встиг, стільки написав, переклав, відредагував і видав, когось врятував і чийсь чужий біль облегшив… Настав час мені йти, більше не встигну. Та й так, начебто, копа справ перероблена, навіть з Войцехом Восем вельми оригінально порозумівся – він мимовільно хотів розсміятися, та не зміг, бо при найменшому порухові  прокидався біль і безжально, болісно і пронизливо, мов від оголених електричних дротів, пробивав до кісток, до найменшої, видавалось, клітини.

 

   Левицький повертався додому уже увечері, як на ледве освітленій вуличці стрівся з перехожим – той направлявся просто на нього, Модест Пилипович ступив собі вбік, аби пропустити, може п’яний який, та перехожий і собі ступив у той самий бік,  Левицький  в інший - і зустрічний туди ж.

 

   - Войцех Вось? То ви? – подивувався Модест Пилипович, бо п’яним досі його  не доводилося бачити.

 

   - Він, пане Левицький,- розтягуючи  слова, чи то з викликом, чи із загрозою відказав Вось.

 

   - Щось дорога для вас завузька сьогодні,- навмисне не звернув уваги на тон Модест Пилипович.

 

   - Для нас завузька,- поправив Вось.

 

   - Ой, ні, колего, ще стільки місця на цій землі…

 

   - Для вас немає місця.

 

   -А що ж ви мені зробите? – Левицький кинув оком за порухом руки полоніста, що полізла у праву кишеню.- Знов пістоля тицятиме під ніс?

 

   - А чого ж… Пристрелю вас отут, і ніколи поліція не знайде винуватця. Спише собі на якогось грабіжника, аби клопіт лиш збутися.

 

   - Моє місце вам не зайняти…

 

   - Для вас немає місця  І не буде – доки не перестанете каламутити світом, доки налаштовувати не перестанете проти нас отих тумаків селянських, що випадком в гімназію втрапили. Їх окремих за гроші польських гмін учать, а вони за це вовком  дивляться.

 

   - Лукавите, колего, а  вільно чи невільно – не візьмуся судити. То не польські чи румунські, то гроші з податків тутешнього селянина, з його мозолів, з його кривавиці.А щоб не дивилися вовком, то мізерія зовсім потрібна: пошанування тої землі, на якій народилися і на якій живуть, та й нас з вами обох годують.

 

   -То якого дідька лисого ви добиваєтеся, що ви з них виліпити хочете?

 

   - Ми з вами як глухий із сліпим ціпи в’яжемо,- врешті образився навіть Модест Пилипович, бо не вважав полоніста недалеким якимось, хіба світ трохи викривленим тому бачився через катаракту зверхності і національного егоїзму. – Я просто хочу, аби з’явилася з цієї землі нова поросль інтелігенції, бо ж попередню або закопали, або вітрами злими по світах розвіяли. Більше нічого.

 

   - То чого ж польського ворога за поріг пустити хочете?

 

   - Окуляри свої поміняйте, колего, бо якісь вони не такі, злі чомусь і ненависні… Польська література в гімназії, не мені вам говорити, у повазі нарівні з українською. Тільки хто заспіває «моя ліпша від твоя»,  то нехай порозуміння не виглядає.

 

   Вони ще постояли отак один супроти одного, Вось на мовлене Левицьким все гороїжився, як раптово вихоплений з води жерш, що жадібно ковтає повітря, розчепірує гребінь колючий на спині і марне викручується у руці та судорожно б’є хвостом. Поступово, однак, він якось холонув, мов від утоми – може й взяв щось на віру з того, що й так міг не раз почути від Модеста Пилиповича.

 

   …А біль, як приспаний звір, час від часу прокидався, його відразу ж підгодовували знеболюючим і він знову дрімав заспокоєно й умиротворено, та тільки закінчувалася дія ліків, як хижа паща починала рвати тіло  дошкульно, щемко і немилосердно.

 

   Пізно ввечері, коли впевнились лікарі, що години Модеста Пилиповича вже на пальцях одної руки можна порахувати, перепитали, як споконвіку ведеться, що б він хотів наостанок ще побажати.

 

   - Посадіть на могилі явір,- відказав, остерігаючись не встигнути вимовити, впасти у темінь забуття, з якого він то виринав, то пірнав як в пізньоосінню, густу і захмарену ніч. – А як опускатимете домовину, хай заспівають  «Видиш, брате мій», пісню славного нашого побратима Богдана Лепкого. Я почую, повірте, почую…

 

 

 

  Таких похорон Луцьк, певне, досі не знав. Зійшовся і з’їхався люд звідусіль, домовину від Хрестовоздвиженської церкви до кладовища несли на руках, йшли гімназисти з Луцької і Рівненської гімназій, люд з Луцька і Ківерець, Жидичина і Крупи, Княгинівки і Боголюб, з Варшави і Львова, Кременця й Ковеля, прибули побратими будівництва української державності урядовці УНР професор Смаль-Стоцький, фінансист і урядовець, професор  Лебідь-Юрчик, посол Хруцький, правив єпископ Полікарп і шістнадцять священників, на алеї Болеслава Хороброго на кладовищі вінкам біля могили бракуватиме місця…А кому не випало на той час прибути, то відгукнеться з різних країн сумними рядками, як напише прем’єр УНР В’ячеслав Прокопович: «Останніми часами повелося мало не сім смертних гріхів закидати нашій старій інтелігенції. А ми, згадуючи сьогодні одного з найяскравіших її представників, можемо тільки побажати: дай Боже, щоб серед того покоління, яке йде нам на зміну і яке має з наших плечей перейняти тягар недовершеного, дай Боже, щоб серед тієї молоді було якнайбільше Модестів Левицьких».

 

   Спливали літа, чергові брати-визволителі кладовище пустили під бульдозерний ніж, та небайдужі люди не дали поглумитися над могилою, перевезли домовину на кладовище у Гараджу. Волинські письменники пам’ятали заповіт Модеста Пилиповича і посадили на новій могилі явора. Та от біда, як підросло деревце  то невідомий по нерозумінню чи незнанню обкарнав молоді гілки і дерево всохло. Але знову хтось посадив біля могили молоденького явірця, за предковічним народним повір’ям символ козацтва і вічної пам’яті, те деревце ще тендітне, ще кора на ньому тонка й делікатна, аж просвічується зелена шкірочка, та минатиме час і мужнітиме явір, у силі братися буде, як береться наперекір усьому незнищенне дерево української інтелігенції, корені могутні якого йдуть в неймовірну товщу століть і тисячоліть, пружнітиме і тужавітиме стовбур, гілля нестримно тягнутиме ввись – там, у голубіні небесній, пролітатимуть щоосені журавлі  з сумовитою піснею, мов виконуватимуть останній заповіт Модеста Пилиповича:

 

   Видиш, брате мій,

  

   Товаришу мій,

 

   Відлітають сірим шнуром

 

   Журавлі у вирій.

 

   Кличуть: кру! кру! кру!

 

   В чужині умру,

 

   Заки море перелечу,

 

   Крилоньки зітру…

 

   Уже не в чужині, вже у своїй державі, на своїй землі, заради чого й приходив у цей світ Модест Левицький.

 

                                                               Іван Корсак

Сторінка 24 з 24 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 > У кінець >>

Пошук на сайті: