Іван Корсак - Мисливці за маревом

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2035
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб1754

 

Іван Корсак

Мисливці за маревом

 

З-під насуплених брів податківець стрельнув, наче кулею-жаканом, холодним і колючим погля¬дом, по хвилі кліпнув було з ваганням повіками, а тоді вдруге, як контрольним пострілом, пронизав Дениса Григоровича:

На вас накладено, - ковтав інспектор недба¬ло приховане торжество, що аж осявало його об¬личчя, навіть німбом хистким і тоненьким відсві¬чувало, - накладено санкцій на он скільки тисяч ще й сто тридцять сім гривень сорок одну копійку. Зверх дозволеного ви у витрати чимало включа¬ли - тут штраф, податок на додану вартість, себто ПДВ...

«На мене справді накладено... І не на мене лише, тепер чи не кожен, хто не лінується, має такі бла- годареники за вареники», - з подивом дивився під¬приємець Денис Григорович на інспектора майже карликового зросту і горбатенького, що плечима заледве рівнявся з поверхнею столу:

То допомогу на похорон батька працівниці да¬вали, - спробував щось жалібне у виправдання з себе вичавити, як з надрізаного напіввисохлого лимона, що місяць у холодильнику пролежав. - А на покійників коли ПДВ ввели?

Інспектор тільки поважно головою крутнув, ви¬давалося, що та голова якось окремішньо існувала собі від тіла і зараз лежала просто на краєчку столу, сповнена власної поваги та значущості, - єдино вона знала справжнісіньку істину, і тільки вона здатна ви¬писати належні правила для цього схибленого, здебільшого неправильного світу. Злегка перехиливши ту голову та приплющивши одне око, інспектор лише глипнув на співрозмовника зверхньо, як сорока на дрібну поживу, клюнути яку напевне і не варто.

А, мо’, гадаєте, допомога липова? То я вам по¬кійника принесу...

Відкопаєте? - зморшки на обличчі інспектора, мов заіржавілі, повільно, зі скрипом та скреготом розсувалися в посмішку.

Ну, не покійника, фото з похорон, - смикнув¬ся вибачливо Денис Григорович, мов насправді си¬дів на пательні.

Інспектор ще раз окинув підприємця оком, але погляд тепер не був таким пронизливо-гострим, а хіба як у шевця, що мірку зібрався знімати з клі¬єнта.

Тут - як в аптеці, закон-тайга, - поплескав із любов’ю, навіть дещо хтиво інспектор долонею по стопочці актів. - Хоча...

Він затнувся, намірившись поділитися чимось вельми сокровенним, йому не шкода було вділити, от тільки чи достойний цей чоловік такого поруху душі й такої щедрості:

Хоча... Як платити готівкою неофіційно, то половину скостить.

«Гай-гай, - подумалося Денисові Григорови¬чу, - ти вже якось зарікався, що в азартні ігри з цією конторою не бавитимешся, аж тут сама кон¬тора колоду тасує...»

І хто?

Інспектор опустив знічені очі, які охопив сум вселенський та гіркота полинна, що добрий порух

його душі лишився неоціненим і намарне він со-кровенним ділився.

Не грайте вар’ята. В цьому районі та місті без дозволу Бакса миша не пискне. Просіться.

І погляд його враз жалюгідним та колючим став, готовим знову пронизати навиліт. То був по¬гляд людини, скривдженої природою, і яка тепер мстилася їй; будь-яке приниження знайомого чи незнайомого незмінно приносило насолоду, чийсь біль - щемливу втіху, бо як йому болить щоденне приниження, так і комусь хай ниє. Те принижен¬ня мимовільним траплялось здебільш, ненароком зверхньо кинутим поглядом, а ще гірше - співчут¬ливим чи жалісливим, бо їх він вважав скулкішим за приниження. До Бакса він ставився з острахом і тихим пошануванням, а вельми як той робив ко¬мусь прикрощі, що нерідко траплялося, - то було наче і його часткою помсти безжальному світові.

Голову райадміністрації Авеніра Баксютенка всі в окрузі, включно із посадовцями, звали поза¬очі стисло та звучно - Баксом. Кажуть, він не об¬ражався на те, навіть тішився.

А як слід захолов за інспектором, Денис Григо¬рович врешті озвався до свого напарника:

Заплачу на покійника податок, як рак восени свисне.

Задавнена і запущена алергія, не слабша за при¬забуту за давниною епідемію чухавки, алергія на здичавілі й вельми прудкі табуни непрошених, в яких усе на світі контролювати долоні чешуться і чесатимуться, допоки у них щось та не покласти, ота алергія на перевіряльників не минала в Дениса навіть із роками - попри постійні переконання са¬мого себе: ну трапляються ж серед племені цього, як щаслива мутація, навіть порядні.

За неповних чотири роки, відколи доля заки¬нула його в це містечко, він нажив півдесятка не¬великих торгових точок, що комп’ютерами тор¬гували та інтернет обслуговували, надбав також гастрит та низку супутніх болячок, а ще партнера собі - трішки вайлуватого, однак метикуватого по-своєму Олега Степановича.

Біда без дощу росте, - Олег брязкати шаблею не збирався. - Не заїдайся.

Відгавкуватися слід. Бо підведуть вони під пень кашляти.

Не варто пінитися... Інспектор сперш не стіль¬ки намалював. Тож я йому п’ять соток зелених тихенько шихнув і кажу на вухо: «Ви, мовляв, ро¬зуму нас навчили, спасибі вам величезне». А він пошелепав купюрами та скривився було: «Не пе¬ребільшуйте, не таке воно величезне». Але з чима¬ленького штрафу половинку он зрізав...

Щоправда, природна скромність завадила Оле¬гові зізнатися, як провалилась його перша спроба задобрити інспектора. Все крутився напередодні Олег довкола нього та допитувався, чим корисним може він бути або чого гостеві дорогоцінному тре¬ба. Врешті інспектор махнув рукою відчіпного:

Вугля.

По обіді Олег ґонорово тицьнув рукою у бік, де під вікном стояв повнісінький самоскид добірного вугілля. Та інспектор тільки повіками подивовано кліпав:

Я на обід замовляв копченого вугля...

Він усе тужився сказати «вугра», та через вро¬джену мовну ваду однаково вимовлялося знову по¬переднє.

Зараз же Олег узявся вкоськувати напарника, як молодого і норовистого лошака.

Не зв’язуймося з цією великою та сліпою ма¬шиною, вона нас пожує і виплюне. Тепер нам, як у приказці: хоч пень об сову, хоч совою об пень, а все сові лихо.

Колись мене вчили, що все розумне дійсне, а все дійсне розумне. Не чував досі, щоб покійників податками обкладали.

Цікаво було б, - пробував Олег зазирнути в думки Дениса, як зазирають крізь запотілу ві¬конну шибку з двору в дім, - цікаво було б знати насправді, чого в цій упертості Денисовій більше: звичайної задерикуватості, якій би час вивітрити¬ся з огляду на вже не юнацький вік, чи стихійного лиха - почуття справедливості, що напало рапто¬во на чоловіка, чи то просто спроба дати легенько¬го відкоша, аби менше надалі чіплялися. Проте видивитися напевне крізь ту запотілу шибку ніяк не вдавалося, тож Олег тільки крякнув:

Дешевше буде посипати голову попелом, пока¬ятися та сплатити за душу раба Божого - і не буде тоді ні недуги, ні журби, ні зітхання...

Абияка думка. Ні до чобота закаблук, ні до че¬ревика рант.

Змилуйся, не гарячкуй.

Розумієш, все зло на світі тільки тому живуче, що в писок йому зацідити ніхто першим не хоче.

А-а-а, мабуть, девіз кинути думаєш «Задуши¬мо корупцію», - в голосі Олега роздратовані й жур¬ні нотки почали переходити на іронічно-знущаль¬ні. - Дивись, бо таке гасло, чого доброго, визнають екстремістським, що закликає до насильницького повалення існуючого ладу.

Ти ж не сліпий: народу нахрін не потрібна ця влада, а владі - народ. Через те і до нас отаке став¬лення...

А що - таки би притягнули тебе за статтею «несвоєчасне надання хабара» або «розпалювання боротьби з корупцією».

Переживу. А ти вже надувся, як півтора не¬щастя.

Чуже лихо за ласощі, а своє за хрін. Капець нам гряде. Ліпше проситися.

І проситимуся, і судитимуся, і чим тямлю, тим відбиватимуся від звихнутого мозку. Бо як постережуть з першого разу, то потім весь час воду на нас возитимуть. Хоч встрель мене - податку на покійників не платитиму.

Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як в жеребця, та ніхто тому не вірив. Повіриш мені, як світами з торбою обох пустять.

І Олег гримнув дверима, аж вітер паперами за¬шелестів.

Стрімкі весни щоразу змінювалися на спекот- не літо, рипіли сніги під ногами по тому, як за¬тих падолисту шелест, змінювався устрій і вла¬ди, тільки в цьому райцентрі нічого й ніколи не змінювалося. Містечко, що за сотню з добрень¬ким гаком кілометрів від обласного центру, жило своїм окремішнім життям, люди ходили тими са¬мими вулицями, що ніколи вигляду свого не мі-няли, бо десятиліттями тут нічогісінько не буду¬валося, спотикалися на тих самих вищерблених та вигризених тротуарах. Не на ліпше чи гірше ішло, як змінювалася влада - в тутешньому Біло¬му домі просто керівний народ мовчки, без паніки чи поспіху, збирав такі важливі на їхній погляд державні папери і переходив із одного кабінету в інший; навіть таблички з написами на дверях, на превеликий сум тутешнього художника кривого Нечипора, здебільшого залишалися тими сами-ми.

Колись у престижні тоді «боковушки» в місце¬вих ресторанах й кафе керівний народ заходив, роззираючись обачно, - бо ще «нагору» настука¬ють; тепер же він крокував, як на параді, з гордо піднесеною головою. Щоправда, в один час було прищемили той керівний, хтось «вгорі» вельми почав перейматися цнотою зразкового, непитущо¬го зовсім начальства, тому геть небезпечно стало серед білого дня по зав’язочку загенделити та за¬тягнути на всю широчінь душі, аж млосно очі при¬плющуючи, «Ой ти, Галю».

Але майже одночасно тоді серед тутешнього люду поширилися чутки про різні дива у навко¬лишніх лісах: мовляв, із невідомих причин Бер- мудський трикутник перемістився саме сюди. Інакше як було пояснити переляканий лепет ба¬гатьох очевидців, які клялися всіма можливими і знаними ними клятвами, що на власні вуха чули цілком неймовірне. Ідуть, оповідали вони, собі зи¬мовим лісом, десь там угорі, у сосновому верховіт¬ті, вітри вишумовують, ковдра снігова по коліна все вкрила, і раптом нізвідки, хіба з-під землі, з того світу, виринає завзяте «Катерино, відчини-но, Катерино, встань-но»... Вельми набожні починали хреститися та згадувати, що в якусь там війну тут багато люду погинуло, але навіть їм не йнялося, що мерці можуть так хвацько виспівувати і вима¬гати нагально відчинити чи не з самісінького пек¬ла їм двері.

І тільки найбільш втаємничені могли знати правду. Аби вберегти цноту непитущого для люд¬ського ока начальства, у лісі з’явилося кілька під¬земних бункерів. Саме в них при романтичних свічках можна було безбоязно, що шитиме хтось корупцію, по зав’язку пригощати заїжджого про¬курора, податківця чи просто поважного «вище¬стоящого» клерка, що в містечко наважився на перевірку приїхати.

Химерна доля судилася дерев’яному двоповер¬ховому будинкові, що прилаштувався на затиш¬ній галявині кілометрів за п’ять від райцентру - там навкруг стрімкими стрілами в небо злітали вже стиглі сосни і вибухали, здавалося, аж під хмарами кучерявим зеленим своїм верховіттям. До того будинку зазвичай під вечір з’їжджалися авто із лискучими боками, виходили з них поваж¬ні, вже дещо підтоптані й облисілі чоловіки та ма¬нірні смішливі жінки і дівчата. І тоді до мерехтли¬вої ранкової зорі чувся крізь напівпрочинені вікна дзенькіт бокалів, жіноче підвискування, наче ко-гось немилосердно лоскотали, та гучна музика, від якої невдоволено пересмикувалася потривожена білка в недалекому звідти дуплі.

Вперше горів будинок, коли ні душі не було у ньому - гоготів вогонь з якоюсь особливою втіхою, пожираючи на очах дім зі всеньким майном, із ме¬блями та недешевими килимами і безсмертними картинами кривого Нечипора, копіями шишкін- ських сюжетів. Лісник Григорій, як не старався, встиг вирятувати тільки муляжі звірини, що спо- конвік водилася в тутешніх лісах. Пожежу списа¬ли на неполадки в електриці, в дивовижно корот¬кі, неймовірні для містечка строки відбудували такий самісінький, один в один дерев’яний дім - хіба табличка на ньому змінилася. Раніше значи-лося на ній «Будинок лісової пропаганди», а тепер, у злагоді з віянням часу, іменували поштиво «Лі¬совий експоцентр».

За якимось збігом обставин дім навіть перези¬мувати не встиг. Морозної ночі, заледве вгомони¬лися облисілі чоловіки та дівки перетруджені, як дім спалахнув величезною свічкою. І вистрибува¬ли з вікон просто в сніги ошелешені напівголі чо¬ловіки, зблискуючи коліньми, плигали із заплю¬щеними очима дівки в одних комбінаціях. Лісник

Григорій знову встиг винести тільки муляжі - і подивовано скляними очима зиркав на людський рейвах поважний лось, у злостивій усмішці щи¬рив ікла дикий кабан, а в лисиці аж зблискувало нетерпіння у погляді: «Я б тут про них таке роз¬казала...»

Втретє так само коштом держлісгоспу від¬будували вже не дерев’яний дім, а кам’яницю, змінивши вивіску на «Цех виготовлення чаю та страв». Тутешній люд, звісно, здогадувався, які там страви готували, тож будинок згорів цьо¬го разу від запалювальної суміші, вкинутої у пляшці через розбите вікно. Винних у пожежі у таких випадках зазвичай не буває, хоч поголос поміж люду ішов, що бачили силуети жіночих постатей, які після вогненного спалаху метнули¬ся у кущі.

Відбудували дім навіть швидше, аніж в поперед¬ні рази - чого ж там, стіни готові.

На Орисиному шляху отой «цех» засвітився, як ще не сповна вивітрився там запах горілого.

Два телефонних дзвінки злим вихором увірва¬лися в її молоді літа і, як той вихор, все змішали, поперекидали, виквацяли та випацькали.

Неймовірний дзвінок із незнайомого телефону.

Орисю, - заледве впізнала чомусь хрипкий, мов кріпко простудою схоплений, голос матері. - Мене арештували. На складі у нас велика нестача, і мене винуватять...

Що-о-о?.. - сперш шелестіло тихо, тоді голос¬нішало оте «о», а врешті зірвалось на вереск. - До чого тут ти, ти ж бухгалтер?!

Винуватять у змові з комірником... Років п’ять, мабуть, намалюють. Пробач, більше не да¬ють говори...

Наступний дзвінок пролунав майже відразу, як по обірваному материному слові почулися короткі нервові гудки.

Я повторю свою пропозицію, - цього голосу Орися не могла не впізнати. То був помічник го¬лови адміністрації, говорив він знехотя, байдуже до всіх подій, хвилювань та перипетій цього світу, навіть на позірний погляд найістотніших, бо всі вони, безперечно, були мізером супроти його осо¬бистої значущості та самоповаги: - Даєш згоду іти у «Цех чаю» - і через годину твоя матір уже вдо¬ма...

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: