Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_z_krynytsi_mynuvschyny.docx)Ivan_korsak_z_krynytsi_mynuvschyny.docx31 Кб490

Іван Корсак

З криниці минувшини

 

Таке мальовниче село Вихилівка: довга вулиця круто збігає згори у пониззя і знову стрімко злітає вгору, чепур­ні будинки визирають з осінніх садів, що оранжем гаря­чим аж клекотять, стеляться сизі дими з полів, які лашту­ються у передзим’я.

Назустріч бабуся літ під сімдесят із замашним міш­ком буряків за плечима.

-                     Чи можна у вас про одних людей запитати?

-                     То питайте, - спинилася на мить.

-                     Та поставте мішка, вам же важко...

-                     Нітрохи, - сміється бабуся.

Розговорилися врешті, ще трійко літніх людей піді­йшло, став я розпитувати про родину священика Пилипа Левицького, що правив колись у їхньому селі.

-                     А, пам’ятаємо, нам переказували батьки, - гомоні­ли гуртом.

Слово за словом, справді пригадують Левицьких, от тільки не та сім’я то була, з’ясувалося, інша, яку ви­мордувала влада радянська в тридцятих. А отця Пилипа звести на пам’ять ніяк не вдалося, тим паче, сина його Модеста.

-                     Хіба в школі документи які збереглися, вчителі щось підкажуть, а може, у церкві?

-                     Немає тепер в нас ні церкви, ні школи, - відказують бабусі. - Вісім школяриків зосталося, їх у сусіднє село ав­тобусом возять.

-                     А колишній будинок отця Левицького не зберігся?

-                     Нема давно того дому, на його фундаменті школу почали будувати, та й покинули.

Їду на вказане місце: справді, на старому, що зеленим мохом узявся, фундаменті, цегляні стіни стоять, голі­сінькі геть, без дверей і вікон, без даху. Тільки з дерев уже підросток-самосів вище від вікон, а посеред найбільшого класу клен молодий метрів хіба на п’ять обігнав ті стіни.

Такий гіркуватий дим з осінніх полів... То вже потім дізнаюся, що помилилися бабусі з дідусями, не те вони показали місце, насправді фундамент дому Левицьких за кількасот метрів углиб, стара школа на ньому стоїть - у вибитих вікнах шугає вітер і дошки навхрест...

Добре, що в бабусі найпершої ще стачає сили бала­кати, тримаючи ваговитий мішок за спиною, шкода ли­шень, що не має такої сили пам’ять про славетних своїх земляків.

Що казати про літній люд рідного села Модеста Левицького, коли навіть у районному центрі Ярмолинцях з подивом зустрічають звістку про вулицю в Ковелі імені видатного українця, класика нашої літератури, посла і мі­ністра УНР Модеста Левицького, про клопотання надати ім’я славетного подолянина луцькій гімназії № 4 - і таки надав Кабінет Міністрів... Той гіркуватий дим забуття з осінніх полів Вихилівки покладає обов’язок сповна по­вернути і нашу історію, і наші визначні імена.

Література взагалі непросте заняття, а тим більше - твори на історичну проблематику, а тим більше - про за­хідноукраїнський край, де чужинський чобіт так довго і безцеремонно човгався, топтав і витоптував усе живе. Схід із Заходом вічно чубляться, а з цієї землі пір’я ле­тить: ще не зовсім заросли окопи Другої світової, до сьогодні лишаються дзоти, які діяли у Першу світову, передається пам’ять про дві наполеонівські дороги у во­линському краї, досі зветься Шведським поле біля села Боровне на Камінь-Каширщині, де стояло постоєм вій­сько Карла Великого... І кожен чужинець вельми ретель­но замітав за собою сліди, вивозив не тільки цінності, а й документи, щоб не полишити свідчень кривд і лиха в час своєї окупації.

Недавно я завершив новий роман “Отаман Чайка” про вельми непересічну особистість - Міхала Чайковського, польського письменника, військового і політичного ді­яча, розвідника та дипломата, а водночас і неабиякого прихильника української справи. То він першим написав роман про Івана Виговського, то він є автором “Повістей козацьких”, саме Чайковський наполягав на публікаціях у французькій та польській емігрантській пресі про Кирило-Мефодіївське товариство, публікаціях на захист Т.Шевченка, М. Костомарова, М. Гулака й інших наших славетних людей. З Добруджі і всіх країв навколишніх М.Чайковський сформував військо козацьке, яке присягу складало під прапором Дорошенка, що його подарував, а точніше, повернув козакам Патріарх Константинополь­ський... А починав М. Чайковський з повстання у волин­ських лісах супроти російської займанщини, істинно за вашу і нашу свободу, починав з боїв під Ковелем, рівнен­ським Березним, а ще Коднею, Молочками на нинішній Житомирщині. У повстанських лавах 1831 року хіба деся­та частинка, як свідчать польські джерела, була польської шляхти, а решта - сини православних та уніатських свя­щеників, міщани тутешні, селяни волинські; мовою вій­ська була українська, а пісні в поході, як подають ті дже­рела, співали “козачі”. Отаман Чайка, як називали його козаки, зажив поваги та довіри польського емігрантсько­го уряду, та все ж вельми ревниві й ревні доброзичливці застерігали екзильний уряд:

- Новий Богдан Хмельницький іде!

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>