Григорій Косинка - Голова ході

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grygoriy_kosynka_golova_hodi.docx)Grygoriy_kosynka_golova_hodi.docx26 Кб538
Скачать этот файл (Grygoriy_kosynka_golova_hodi.FB2)Grygoriy_kosynka_golova_hodi.FB214 Кб548


Григорій Косинка

ГОЛОВА ХОДІ

 


Степ був сизий, мов крило орла.
Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голи землю.
Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по-Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі...
Василь з батьківською ласкою одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок і і салом і повернув голову до воза, слухав:
— Десь журавлі летять... Птиця весну чує, а вітряно сьогодні...
Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:
— Ти б застебнувся... Ет, видумує чортовню: «Закурити хочу». Брат, літо як попокуриш коло коси — не то заку¬риш — почорнієш на жужелицю!..
Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду —«буль-буль»...
Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:
— Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..
Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:
— Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича,— будеш сердиться!
Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах — аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її, і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Він не вдержався.
— Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоро¬вича — чортовня, а ще православні, вєруєщі... Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову мо¬гилу!..
Дивився насмішкувато на батька — сміялись очі:
— А ще в неділю —«ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаєш тепер: я шарив-шарив — де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на про¬стягнену руку сина —«нє, стой, раз гріх — значить усім гріх» — він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспішав:
— Я ж не курю його «Кобзаря», а тільки ту м'якеньку червону книжечку, де хата... а до могили ще не дойшов і не буду її курити!.. Да.
Він розв'язав капшук і простяг з папером синові, додав:
— Ну, ти ж сам знаєш — край: нема бомаги, а газет власть не присилає... Приходиться...— і Василь винувато гукнув знову на коні: — Ану, Чалий, не дурій!
Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і, посмі¬хаючись до батька, прочитав:
— Бачите: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте...»
Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець ци¬гарки:
— До вечора умре десятина, га?
Син затягся димом і пускав носом:
— Умре-е... Ще до захід сонця упораємо. Правда, Ча¬лий?..
Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на нього своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.
Василь підвівся із землі, розправив поперек і ще раз суворо гукнув на коня:
— Ану!
Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласкавіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ — і були рвачкі, мов вітер:
— Тець, ореш, а красних днів не бачиш; була царизна — робили, прийшов Совєт — робимо, а пани як плили шовка¬ми в городах, і по цей день пливуть!
Думав:
— Отут тобі, Павле, все твоє — «Учітеся, брати мої...»,—він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обні¬жок: — Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою —плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс... і «не жолтоє!..»
Думка Василя горіла, її підхоплював у словах ві і несміло кидав у сухе бадилля степу...
Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомут гриву коня і підкидав на мулятину сіна.
— Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми... Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен»! хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних)!і п'ють як п'явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..
Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.
Коні смикнули...
Павло підняв батіг — він звився од вітру: —«Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну — їх привертала земля, і сте¬пом — вітер: різкий, м'який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга...
— Тупай, малі-і-і!..
Над степом стало сонце, Павло здержав коні — поверта¬ли коло Зеленої могили — і зціпив кулак.
— Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби...— він не скінчив за вітром думки: — Соб, Канталупка, сліпа, чи що?
Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходи¬лися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.
— Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!..
І вітер так само разом з Василем:
— Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.
На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повер¬тав своє лице до степу:
— Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра — лі¬си, озера, луги... Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.
Старий висмикав істик, прочищав плуга:
— А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик — наш степ, брешуть!
Павло сміявся:
— Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою... Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?
Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба...»
Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий,— куріла земля...
І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
— От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій... Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомліла...
Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою... Він їх прижмурив і повер¬нув головою просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню... І степ, і сонце, і далекий бір _ все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
— Земля... Земля... Земля...
Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:
— А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..
Перед його очима стояла лозою панська пшениця — ви¬лискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакит¬ними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу,— це була межа панського і мужицького.
Василь став хижим і хитрим:
— Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула... Не
вернеться... Прокурили.
Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:
— Хай родить тепер — ми кров'ю сполоскали степ...
Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю
череп людини. Василь із сином стали.
— Оце ж тая Зелена могила, що кров'ю китайців ку¬ріла...
Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався...
— Китайці — вірні служаки...
Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:
— Голова, як казан чумацький... А може, це який степовик наш закляк тут із вилами?
Павло скривився і хитнув головою —«ні», а батькові просто сказав:
— Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова ході…
Тут були тільки вони.
Одпріг коня і поїхав задуманий напувати під левади; на ! дорозі розчісував гриву Чалого, і голова ході в мережиш думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася... Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам'яті стала Ганна, його жінка,— а дівчиною якраз тоді — вибирала плоскінь — за стеблиною смикала із свого серця «журавоч¬ку»... Чи син, чи дочка?..
Йому хотілось співати; він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:
А я б рада задля тебе брата отруїти...
І з болем дає Павло пораду дівчині — пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свис¬тить у торішніх бур'янах і на чотири вітри розсотує пісню:
В чистім полі могилочка, 
На могилі калиночка, 
На калині — гадючина; 
На калину сонце пече, 
А з гадини отруй тече...
Павло ненавидить таку сестру і кидає коневі, мов то¬варишеві:
— Ні, не цієї, Чалий, треба співати!
Перед ним знову сіріє на ріллі голова ході, кінь щулить вухо — слухає:
— Знаєш, якої співали, коли наступали на Зелену моги¬лу?.. Ти тоді толочив панську пшеницю, рвав копитами коріння вівса, і на всю прить —«ех, карабінка моя, давно порох нюхала» — роями кулі.
Голова ході?
— Я з Хайнан!.. Я з Хайнан!..— Це був дикий крику степу одного китайця.
Павло пам'ятає.
«Сонце пече,— пригадується йому пісня,— а з шаблі кров тече...»
...І голова одного ході стоїть і зараз нерозгадана: розстрі¬ляли сорок, а останньому сам отаман волю дав...
Розкошені очі китайця дивились прямо, без страху, тро¬хи закриті віями, і сміялися над смертю.
— Твой думал, ходя не умел умірай? Я не сказал: «З Хайнан!» Знай: патрон єсть — свобод єсть. Мой умірай за свобод... всех свобод умірай...
— Та-а-ак.
Чорна тінь до сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води...
Ще мати покійні казали: «З усіх комуністів такий був один розумний ходя, все посміхається: «Бедно,— каже,— живеш». А вскочила до хати Якилинка, він розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчика¬ми намисто, передав мені: «Вона ході боїться, дай сама». Попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він...»
Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:
— Чудна у мене була мати: «А може,— казала,— і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть — в горлі стане?..»
Коли напоїв коні, прив'язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило — у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам'ять пустила за вітром ще одне...
Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував... і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю:
— Чуєш, хлопці, «патрон єсть — свобод єсть! Мой умі¬рай за свобод». А ми за що вмираємо?
І наказ дано мені:
— Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!
Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, ви¬тирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом коти¬лась п'яна думка одного повстанця:
— А якому він богу вірує, га?..
Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і — пускав...
Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:
— Чого ти не прогнав його степом?..
Він сильно ударив прикладом по скивиці ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров...
...У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в'язалася з батьківською, і піп замовк.
Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремез¬на, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:
— Де ж ви діли голову ході?
— Е-е, ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?

Син був незадоволений: голова ході стояла перед ним
і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях...
— Та-ак... Упорали... це зветься — амінь... і Чалому спа¬сибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.
— Сиджу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти...
Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:
— Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.
Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови ході, а Ганні по дорозі суворо сказав:
— Сідайте з батьком на віз, тільки рептух собі підклади, понімаєш?
«Мой умірай за свобод...»
Він ударив носком черевика голову ході, вона кумедно розкололась надвоє і покотилась по свіжій ріллі.
Василеві це не сподобалось, він образливо поспитав сина:
— І нащо це робить?
А Ганна, мов посмітюха:
— Фі-хі, а вам що, китайця жаль?
Павло задержав віжками коні і сміх Ганни, оглянувся назад, де сіріли дві половини голови ході:
— Хай на чотири вітри рознесе, коли це голова ході, якого я знаю!
Всі мовчали. Віжки заграли у руках Павла, він не слухав, як летіли за вітром слова батька:
— Ге... Отак прийшлося козакові вмерти. Де Китай той...і розкидали людей по світах...
У вибоїнах задзвонив плуг, Павло повернувся всім тілом до Ганни, догоряло у хмарах вечірнє сонце, а вітер нахиляв голову Ганни до нього і на лемеші одбив два силуети...
Ганна згасала під сонцем, мов прив'яла аргонія; вони везли з Павлом якусь свою радість і сміялися... Вона штовхала його:
— У-у, і — сплеще... хіба доктор бог: «Син чи дочка?»
Вітер гнав хмари, переймав Василевого воза, а Павло показував йому свої здорові, поб-ризкані степовим пилом руки коло віжок і різко, бадьоро гукав:
— Тупай, Чалий!.. Скоро домівка...
1923

Пошук на сайті: