Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grygoriy_kosynka_golova_hodi.docx)Grygoriy_kosynka_golova_hodi.docx26 Кб497
Скачать этот файл (Grygoriy_kosynka_golova_hodi.FB2)Grygoriy_kosynka_golova_hodi.FB214 Кб450


Григорій Косинка

ГОЛОВА ХОДІ

 


Степ був сизий, мов крило орла.
Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голи землю.
Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по-Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі...
Василь з батьківською ласкою одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок і і салом і повернув голову до воза, слухав:
— Десь журавлі летять... Птиця весну чує, а вітряно сьогодні...
Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:
— Ти б застебнувся... Ет, видумує чортовню: «Закурити хочу». Брат, літо як попокуриш коло коси — не то заку¬риш — почорнієш на жужелицю!..
Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду —«буль-буль»...
Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:
— Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..
Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:
— Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича,— будеш сердиться!
Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах — аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її, і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Він не вдержався.
— Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоро¬вича — чортовня, а ще православні, вєруєщі... Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову мо¬гилу!..
Дивився насмішкувато на батька — сміялись очі:
— А ще в неділю —«ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаєш тепер: я шарив-шарив — де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на про¬стягнену руку сина —«нє, стой, раз гріх — значить усім гріх» — він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспішав:
— Я ж не курю його «Кобзаря», а тільки ту м'якеньку червону книжечку, де хата... а до могили ще не дойшов і не буду її курити!.. Да.
Він розв'язав капшук і простяг з папером синові, додав:
— Ну, ти ж сам знаєш — край: нема бомаги, а газет власть не присилає... Приходиться...— і Василь винувато гукнув знову на коні: — Ану, Чалий, не дурій!
Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і, посмі¬хаючись до батька, прочитав:
— Бачите: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте...»
Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець ци¬гарки:
— До вечора умре десятина, га?
Син затягся димом і пускав носом:
— Умре-е... Ще до захід сонця упораємо. Правда, Ча¬лий?..
Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на нього своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.
Василь підвівся із землі, розправив поперек і ще раз суворо гукнув на коня:
— Ану!
Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласкавіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ — і були рвачкі, мов вітер:
— Тець, ореш, а красних днів не бачиш; була царизна — робили, прийшов Совєт — робимо, а пани як плили шовка¬ми в городах, і по цей день пливуть!
Думав:
— Отут тобі, Павле, все твоє — «Учітеся, брати мої...»,—він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обні¬жок: — Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою —плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс... і «не жолтоє!..»
Думка Василя горіла, її підхоплював у словах ві і несміло кидав у сухе бадилля степу...
Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомут гриву коня і підкидав на мулятину сіна.
— Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми... Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен»! хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних)!і п'ють як п'явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..
Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.
Коні смикнули...
Павло підняв батіг — він звився од вітру: —«Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну — їх привертала земля, і сте¬пом — вітер: різкий, м'який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга...
— Тупай, малі-і-і!..
Над степом стало сонце, Павло здержав коні — поверта¬ли коло Зеленої могили — і зціпив кулак.
— Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби...— він не скінчив за вітром думки: — Соб, Канталупка, сліпа, чи що?
Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходи¬лися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.
— Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!..
І вітер так само разом з Василем:
— Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.
На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повер¬тав своє лице до степу:
— Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра — лі¬си, озера, луги... Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.
Старий висмикав істик, прочищав плуга:
— А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик — наш степ, брешуть!
Павло сміявся:
— Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою... Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?
Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба...»
Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий,— куріла земля...
І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
— От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій... Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомліла...
Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою... Він їх прижмурив і повер¬нув головою просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню... І степ, і сонце, і далекий бір _ все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
— Земля... Земля... Земля...
Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>