Григорій Косинка - Мати

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.doc)Grigoriy_kosinka_mati.doc140 Кб6140
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.FB2)Grigoriy_kosinka_mati.FB242 Кб1855

Новела «Мати» особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. Письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства—основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. 

 

Григорій Косинка

МАТИ

 

                                                                                                                     А працю ту, що виросла із поту

                                                                                                                    Твого гарячого в жнива,

Що  сипалася зерном через гору

У кіш дубовий до млина,—

Забрали в тебе ми не так, як таті,

Але розбоєм в  білий день,

Коли кипіло сонце на загаті,

І гукав півень до гостей!

Т .   О с ь м а ч к а

 

Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.

Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай,— каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.

— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! — вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберіть на­зад її, чуєте?

— Ех, сину, сину,— промовляє докірливо батько,— не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!

Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам'яті цей поцілунок на ціле життя...

Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.

Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, ляга­ють на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у ви­боїні дороги, не розриваючись...

— Уже не видно й одного поляка,— каже, зіп'явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка тієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок — жовте, солдатське.

— Андрію...— закашлялась вона, вимовивши моє ім'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльо­зами, примовляючи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?..

— Не застуй світла матері! — вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.

Мені такий жаль та сум... У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібко: солі, а вікна низькі й малі — вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вгорі крайок лісу закреслюють.

— Таким, сину, як ми,— казав батько,— коли нема заробітків — нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протру­бив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли — наче мало ще нам їх і так!.. Така була сила в мене — одвірок виломлю рукою,— зносилася: ні
сходив, ані спив... Та хіба тільки я такий?!

А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баран­ки лежать сиві, за брата заступається:

— Не займай його, він малий ще...— видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри — не подужала.

Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:

— Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?

Мати поворушила головою — одмовлялася, а далі роз­плющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою, — пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собі, хоті­ла щось промовити — не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам'ятався: треба їхати!

— Простіть мені, мамо,— сказав я, ставши на колі­на. Батько, що стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату;
брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого до­глядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним
мішком у руці, а такий був, мов камінь той німий...

— У другий раз...

Мати мовчала.

— У третій раз...— І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:

— Бог простить, сину... Не їдь тільки, дитино...

У матері знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав.

У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону.

Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл,— сказав:

— От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу пе­рев'язував, а ми, виходить, гірше від собак здихаємо?! Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку,— наказував
він братові.

Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:

— Ой горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!..

— Катай по самогонку! — гостро наказав батько.

Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком за­ливались, гавкаючи, пси; село ж було німе, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня. Петро підбіг до воза, хотів, видно, щось мені сказати — не посмів, а батько йому вслід:

— Одна нога — тут, а друга — там! — І брат, оглянувшись, побіг по самогонку.

— Може, й не слід їхати? — поспитав обережно, при­слухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши:

—Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!

У мене в серці за ті слова закипів жаль до батька, що не міг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повісив на них кирею чорну,— хай дома залишається, коли вмру по дорозі,— ударив дубцем коня, рвонувши ліворуч віжку, і биндюг заскакав по сухій дорозі, висту­куючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет.

У передку мого воза, в навмисне зробленій скриньці, лежить револьвер. Чи не хотів спитати мене про його брат Петро?

Я думаю: «Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться мені повернутися додому, чи ні?..»

Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить го­родина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи...

 

 

 

 

...Поляки мобілізують підводи. Польська армія, зодяг­нена в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита, коли воно красується, розхристалась із дисципліни й перелякано котиться перед босими більшовицькими час­тинами на захід; наше село, як місцевість, де є стратегіч­ний міст, сьогодні вдруге намагалися зайняти більшови­ки, і, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарешті в селі зараз: пани чи товариші?

— Хто б не був,— кажу вголос до себе,— але в підводи не поїду. Плювати мені, що б'ється в гарячці армія,—у мене дома так само б'ється мати!..

Я міцно стискаю руками віжки та здержую коня, що за кожним пострілом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бік, і під сміх польських солдатів, що стоять на розі Джулаєвої вулиці, потрапляю у бойову смугу...

— От молодець хлоп,— гукає до мене один солдат.— Сам до штабу їде, правда? — сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.

— У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився,— глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.

Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого «жовнєжа»: «Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки!» Але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою,— і не може через це зірватися таке слово.

Я б'ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить...

Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зу­стріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита...

— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під по­вітки дядько Василь.— Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?

— По доктора... Мати!..— кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать... Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похи­туючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.

Я захолонув од такої зустрічі.

Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малино­вими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам'ятати риси цього звіра.

— Do stokros!..— вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: — Ти ховаєш­ся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!

Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:

— Со to jest? Со?! Хлоп німий, як скотина!

Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:

— Дякую за визволення!

О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:

— До штабу! Ця собака — більшовик... У-у, голота!

— Український інтелігент, проше пана полковни­ка? — засміявся, запитавши, влесливий солдат. Він, вид­ко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж підскакувала в солдата, але наказу не було: офіцер поспішав. Він тільки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити
доручення, що пахне у військових єдиним словом «смерть».

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: