Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.doc)Grigoriy_kosinka_mati.doc140 Кб5961
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.FB2)Grigoriy_kosinka_mati.FB242 Кб1500

Новела «Мати» особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. Письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства—основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. 

 

Григорій Косинка

МАТИ

 

                                                                                                                     А працю ту, що виросла із поту

                                                                                                                    Твого гарячого в жнива,

Що  сипалася зерном через гору

У кіш дубовий до млина,—

Забрали в тебе ми не так, як таті,

Але розбоєм в  білий день,

Коли кипіло сонце на загаті,

І гукав півень до гостей!

Т .   О с ь м а ч к а

 

Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.

Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай,— каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.

— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! — вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберіть на­зад її, чуєте?

— Ех, сину, сину,— промовляє докірливо батько,— не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!

Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам'яті цей поцілунок на ціле життя...

Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.

Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, ляга­ють на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у ви­боїні дороги, не розриваючись...

— Уже не видно й одного поляка,— каже, зіп'явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка тієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок — жовте, солдатське.

— Андрію...— закашлялась вона, вимовивши моє ім'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльо­зами, примовляючи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?..

— Не застуй світла матері! — вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.

Мені такий жаль та сум... У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібко: солі, а вікна низькі й малі — вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вгорі крайок лісу закреслюють.

— Таким, сину, як ми,— казав батько,— коли нема заробітків — нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протру­бив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли — наче мало ще нам їх і так!.. Така була сила в мене — одвірок виломлю рукою,— зносилася: ні
сходив, ані спив... Та хіба тільки я такий?!

А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баран­ки лежать сиві, за брата заступається:

— Не займай його, він малий ще...— видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри — не подужала.

Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:

— Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?

Мати поворушила головою — одмовлялася, а далі роз­плющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою, — пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собі, хоті­ла щось промовити — не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам'ятався: треба їхати!

— Простіть мені, мамо,— сказав я, ставши на колі­на. Батько, що стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату;
брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого до­глядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним

Сторінка 1 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>