Григорій Косинка - Мати (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.doc)Grigoriy_kosinka_mati.doc140 Кб6176
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.FB2)Grigoriy_kosinka_mati.FB242 Кб1980

І знову польська команда, грязь під копитами коней і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору.

«Батькова правда,— каже до мене це сіре мишеня.— Мати, мабуть, померла, а твоя смерть— праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат... Не віриш?»

— Ні,— відповідаю, скригаючи зубами так, що мише­ня раптом десь зникає несподівано, як і з'явилося, а губи шепочуть-лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір ши­нелі,— рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хрус­нувши пальцями: задубіли після дощу руки.

А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаю­чись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора.

Ми їхали мовчки недовго.

— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано сол­дат польської армії.

— Так, учитель,— збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.

Він засміявся, додавши суворо:

— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?

Я мовчав.

«Хіба можна було,— гадав я,— сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна...»

— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.

— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.

— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.

Я встав з воза й ждав.

«Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом»,— подумав я, приготувавшись до оборони на смерть.

— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.

Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розруба­ли нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револь­вера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння.

— В чому річ? — поспитав я, здивований, у солда­та.— Ведіть мене до штабу!

— Не вдавай дурня! Вивертай кишені, сарака! — гук­нув осатанілий легіонер.

Мені зробилося смішно. Так, тепер я розумів — і мо­ментально вивернув; із кишені впала додолу лише кви­танційна нотатка «О приемке продразверстки», яку я на­хилився підняти та сховати знову, але сержантові не сподобався мій рух, він злісно гукнув:

— Не руш!

— Квитанція за продразверстку,— пояснив я, підійма­ючи папірця.

— Розстебни сорочку,— спокійно сказав до мене сержант, оглядаючись злодійкувато на всі боки та підганяючи словами: — Скоріше, скоріше!..

У мене на грудях, на синьому шнурку, висів малень­кий позолочений хрестик — подарунок матері, коли ви­ряджала мене колись до війська.

— Здійми,— якось тихо прошепотів він, і, коли я передав цю здобич, він уважно додивлявся до проби, а потім махнув чогось рукою: «Казна-що, мовляв, але пригодиться», витяг із-за пазухи великого гамана й по­ложив туди мого хрестика...

О, в тому гаманці були не тільки хрестики, що мали вартість таку, як мій!

Я взяв на мокрій землі шнурок та нотатку.

— Рушай! — сказав незадоволено сержант, додав­ши: — За образу честі польської армії я повинен був тебе розстріляти, як пса. Так, як пса. Але зараз маєш підво­зити до більшовицьких позицій набої, зрозумів? Ти не більшовик?

—    Дякую панові офіцерові! Ні! — вигукнув я радісно, лише для гонору назвавши

героя хрестиків офіцером...

Але які прекрасні наслідки мало для мене це слово!

Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розум­ний хлоп, що навіть польською мовою володію.

— Рідко трапляються такі хлопи,— зробив він зауваження.— Навіть українські інтелігенти...

Але я не слухав; мене охопила така радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойо­вого сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня... Я буду ридати пе­ред лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір'ю... Лікар повинен поїхати — це моя постанова...

І я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мій пан сержант лише посміхався:

— О, ти гарячий! — приказував він, гоноровито ос­микуючись, коли ми під'їздили до штабу.

Дощ перестав. Вітер гнав на захід патлаті хмари, а над лісом вималював широку синю смугу, схожу на Дніпро коло Зеленогаївки. У ту смугу, здавалося, вітер вмочив старі дуби ще прадідівського бору — таке було суворе й грізне небо.

На нашому, польському, боці хмари вгорі пливуть до тієї смуги чорними кораблями — ще хвилина, й синя сму­га, що нагадує Дніпро, не вмістить цього небесного флоту! Десь далеко лунає канонада. А за селом, де штаб, з гаряч­кою та безпорадністю одступає до бору польська армія.

Валка селянських підвід вантажить під лайку сержантів набої; коні місять ногами грязь, а ящики ламають своєю вагою тонку шалівку возів, і, коли вже підводу навантажено, на воза вискакує, кидаючи туди товсту солдатську торбу, сержант; він злякано оглядається назад, де за горою йде густа, без перерви, перестрілка, хвилину щось ду­має, а далі люто б'є коня та вигукує знову лайку на дядь­ка, що коняка, смикаючи воза, заляпала його гряззю.

Селяни, зрідка молоді, схиливши до землі голови, біжать по грязі, не сідаючи на вози, поруч із кіньми — така важка дорога.

— Сідай, бо далеко бігти! — глузує на возі сержант, задоволений, що він нарешті таки осідлав собі цього дядька в далеку дорогу...

До нас підбігає схвильований старшина польської армії:

—    Я маю їхати, коня забито...

Але мій сержант на цей раз не забув, видно, наказу свого начальника:

— Проше пана капітана, але хлоп з наказу графа має підвозити кулеметні стрічки до більшовицьких позицій!..

Офіцер побіг до двоколок Червоного Хреста. Вони спішно підвозять, перекладаючи на селянські вози, поранених; кіннота гусарів у галоп виїхала пашнею на праве крило; вже сутеніє, я боюся, що польська армія зрушить під натиском раніше, аніж я зможу виїхати на гору, де є надія проскочити до Зеленогаївки.

— Laduj! Накладай! — підбадьорює мене наказом сержант, показуючи рукою на ящики з кулеметними стрічками.

Під вербами стоїть недобита сотня солдатів.

Зрадники, що покинули праве крило,— пояснює лаючись сержант. А «зрадники» стоять під вербами, слідку­ючи очима, як поспішно тікають сержанти з офіцерами,
і рішуче одмовляються вдруге йти на фронт.

— Повстання? Більшовики?! — долітають до мене окремі слова запіненого офіцера, але в цю ж хвилину сол­датів оточують штабні сержанти, а під верби, де ми сто­їмо (я вже навантажив кулеметні стрічки з французькими написами), здержуючи коня, летів мій хрещений батько сьогодні — граф Яромірський.

— Пане граф, пане граф! — загукали з усіх боків, підбігаючи до змиленого коня графа.

— Со to jest? —якось верескливо врізався мені голос графа.

І тоді, пам'ятаю, виступив серед німого мовчання сол­датів, що стояли оточені озброєними сержантами, один. Так, я ніколи не забуду ні цієї хвилини, ані його слова.

— Я вмру,— сказав він,— мені тепер однаково, чи розстріляють більшовики, чи свої, але з фронту, хай знає це пан полковник, втекли сержанти... Хто ж тоді зрадник?

— Зрадник! Розстріляти його! — загукали сержанти, але зустріли в очах солдатів таку люту ненависть, що ніхто більше не промовив і слова.

— Солдат. На фронті немає людей, нас залишили, про­шу пана, без жодного зв'язку, більшовики наступають колонами, вистрілюючи нас, як дике м'ясо... Ми мали сотню, а лишилося...— і він обвів рукою недобитків своєї сотні.

— Більшовик! — різнув пан полковник на всю руку нагайкою, як і мене, солдата, але спам'ятавшись, вигук­нув команду, а потім сказав:

— За Річ Посполиту, собако, а не сержанти. Сержанта­ми керує штаб, а не голота! Хто одмовляється йти на фронт?

Солдати були німі; тоді ще раз повернувся конем коло сотні граф і, щільно зціпивши зуби, глянув на готових стріляти сержантів, наказав офіцерові:

— На фронт!

Залунала команда. Солдати, вирівнявши похилені го­лови, пішли вдруге на фронт. До мене на воза, з наказу героя хрестиків, сів побитий графом солдат з кулеметом, і ми рушили під більшовицькі позиції.

Я повинен був бути задоволений,— по мені ж сьогодні ходила почесна нагайка, що так уміло посилала на фронт солдатів...

Вже зовсім смеркало. На польській позиції, десь на лівому крилі, горить прожектор, а в моєму серці горить біль,— він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір... Туга на серці, мов та сажка на пшениці.

— Важка дорога,— кажу я до свого коня, злажу з воза, як то роблять старші люди з нашого села, та біжу темної ночі поруч із конем.

— Я не хочу по-дурному вмирати... Не хочу, розу­мієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, сол­дат. Він так само, як і я, злазить під гору з воза та йде
вперед, спотикаючись іноді на копці при дорозі.

Біле око прожектора викинуло на зеленогаївську доро­гу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли в вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!..

Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому солда­тові; ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєї армії, що наступали босі й голі на польські позиції, було підси­лено бойовою кавалерією Котовського.

Вона цілий день під гарматним огнем переправлялася поромами.

— В обіди,— каже до мене солдат,— матроси, голі по пояс, оперезані навхрест кулеметними стрічками, насту­пали з такою одвагою, що польська армія встояла лише
познанськими полками. Ви нічого не чуєте? — запитує він, удивляючись в тьму ночі, в далекі вогні лікарні.

— Ні.— То, мабуть, дме після дощів сухий вітер,— відповідаю солдатові.

Він мовчить. А на фронт, обминаючи нашу сотню, спішно, тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота.

На нашому правому крилі такий спокій, що, коли лоп­не постріл-другий, не віриться, що тут захрясла в пашні ціла армія...

«У нашому селі тепер теж спокій»,— думаю я.

А глухе, далеке виття собак, що летить до мене чо­мусь із погорілого Джулаєвого кутка, гостро, до болю, коли хочеться плакати, замкнуло мої мислі на порозі на­шої низької, мов та печериця під горою, хати.

Я знаю: батько вийшов на ґанок — у хаті так душна, аж млосно, а діти сплять де хто впав, одна тільки сест­ра — ввижається — сидить при гасничку над матір'ю...

Мою думку шарпає знову бліде лице прожектора, що намагається прорізати чорну основу, яку так таємниче  заткала сьогодні ніч.

— Повертайте ліворуч,— каже схвильований солдат. Я починаю його ненавидіти: чого він труситься? Смерть?| Хіба глупої ночі не однаково маю вмерти, коли доведеться, я?      Мої мислі горять, а тупий біль закипів уже люттю.

— Його ж ім'я,— починаю іронізувати я,— історики польські можуть зарахувати під загальною назвою безіменних тисячних героїв... Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам'ять, коли...

«Андрію!..»

Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та су­ворі очі військових, а десь далеко за лунами, по той бік Дніпра, ясно горять ліси.

З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам пе­редають коротку, тривожну, мов журавлине «кру» перед бурею, звістку:

Має наступати Котовський...

Пошук на сайті: