Григорій Косинка - Серце

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.doc)Grigoriy_kosinka_serce.doc110 Кб864
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.fb2)Grigoriy_kosinka_serce.fb241 Кб737

Найбільшим здобутком Косинки-новеліста нині визнаний твір «Серце» (1931 p. ), у якому він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.

Григорій Косинка

Серце

    Трохименко прим­ру­жив очі: над го­ло­вою йо­му, над зо­ло­тим ко­ло­сом подільської пше­ниці ви­со­ко сто­яло сон­це.

    Димні хма­ри­ни, схожі на ба­би­не літо, зат­ка­ли бу­ли на сон­це на од­ну ли­ше мить…

    Гарячий серп­не­вий день прис­ком пло­менів над рікою Збруч; чер­во­на ше­лю­га, вер­боліз і вер­би мо­лоді зас­ту­пи­ли пе­ред сон­цем цю ріку дав­ню ніби нав­мис­не, щоб не ви­сох­ла -та­ка во­на мілка влітку - прос­лав­ле­на Збруч-ріка!

    І ріка ліни­во, жур­но якось плю­щить ру­дою осу­гою аж до Дністра… Во­на плю­щить отак спо­конвіку на землі ук­раїнській, як тав­ро те - Збруч-ріка!

    Кому не слу­жив у ми­нув­шині Збруч?…Тро­хи­мен­ко звів свої очі до сон­ця знічев'я: заціка­вив­ся, чо­го во­но рап­том потьма­ри­ло­ся?

    Ні, все ніби га­разд: сон­це світить, як і світи­ло, Збруч, де за­мас­ко­ва­ний ле­жить на бе­резі Тро­хи­мен­ко, так са­мо плю­щить поміж стер­ня­ми, як і плю­щив, а більше-жод­них змін на дільниці вар­то­во­го чер­во­но­армійця.

    Сонний, ти­хий ук­раїнсько-польський кор­дон!… Тро­хи­мен­кові навіть ле­жа­ти нуд­но, та­ка навк­ру­ги ти­ша. Ми­нув уже місяць, як він при­був над Збруч з да­ле­ко­го Аму­ру - там бу­ли жорс­токі бої, не­без­пе­ка, смерть, а тут - зо­лоті пше­ниці, сиві жи­та і - сон­це!

    Він, роз­ва­ги ра­ди, з по­гор­дою порівнює пов­но­во­ду Біру на Амурі з мізер­ним Збру­чем: «Ото річка, я ро­зумію, - хо­че він ска­за­ти ко­мусь, - а Збруч-рівчак який­сь за­му­ле­ний…»

    Дивно, йо­му сни­ли­ся сьогодні жов­то-зе­лені во­ди ріки Біри. Тем­ний, гус­тий-гус­тий ліс, ро­ся­на тра­ва на за­лив­них лу­гах і чорні, з потріска­ною ко­рою, бе­ре­зи… Десь горіла тай­га. А під бе­ре­зо­вим пеньком - йо­го так яск­ра­во ба­чив Тро­хи­мен­ко - ле­жав мерт­вий ки­таєць. І Біра запіне­на за­ли­ва­ла то­му ки­тай­цеві ро­та во­дою…

    «Бій, ма­буть, під Чор­няєвим снив­ся мені», - по­ду­мав Тро­хи­мен­ко.

    Підсунув ру­кою польово­го бінок­ля, обе­реж­но про­тер йо­му лу­паті очі і, в со­тий раз, мо­же, ог­ля­нув лінію кор­до­ну.

    Десь да­ле­ко, вип­рос­тав­ши спи­ну, сто­яв по тім боці ріки вуй­ко; у білих шта­нях, пос­то­лах, в яко­мусь кап­турі без ру­кавів, - вуй­ко схо­жий був зда­ле­ку на ле­ле­ку, що нес­подіва­но спус­тив­ся замість бо­ло­та на сиві жи­та. Він сто­яв і пильно ман­та­чив брус­ком ко­су, а ко­ли скінчив ман­та­чи­ти, тоді заст­ро­мив то­го брус­ка в де­рев'яну ко­бу­ру при боці й пальцем по ле­зу ко­си…

    «Чи гост­ра ж ко­са?» -про­май­ну­ло в Тро­хи­мен­ка за­пи­тан­ня.

    Родом з Чер­ка­щи­ни, він зди­во­ва­ний був з брус­ка вуй­ко­во­го: хто ман­та­чить брус­ком ко­су? На Чер­ка­щині засміяли б та­ко­го вет­хо­го ко­са­ря! Так нез­руч­но но­си­ти то­го брус­ка при боці, важ­ко; во­да, ма­буть, хлю­пає з ко­бу­ри, а він ще й досі ман­тач­ки не прид­бав собі!… По­ра­ди­ти б йо­му ман­тач­ку… Ман­тач­ка - ку­ди зручніша!

    Отак ро­зу­му­ючи, Тро­хи­мен­ко ве­се­ло засміявся: йо­му бу­ло вид­но нев­да­ху-ко­са­ря до най­мен­ших дрібниць.

    - Іч, на сон­це по­зи­рає,- при­ка­зу­вав він, спос­теріга­ючи вуй­ка, - до­щу, ма­буть, боїться в жни­ва… Од­ра­зу вид­но тобі на­шо­го чо­ловіка!

    Справді, зас­ка­лив­ши тро­хи око, вуй­ко підвів го­ло­ву -ди­вив­ся й собі на потьма­ре­не сон­це; з підне­се­ною вго­ру го­ло­вою він сто­яв хви­лин зо дві, щось при­так­нув і по­ну­ро схи­лив чо­ло до землі.

    Далі зручніше по­вер­нув під ру­ку кісся,- ко­са яс­но заб­ли­ща­ла про­ти сон­ця, а вуй­ко на всю ру­ку, роз­го­нис­то й ши­ро­ко по­чав клас­ти но­вий покіс.

    У Тро­хи­мен­ка, ко­ли вуй­ко за­ко­шу­вав но­ву руч­ку, зри­ну­ло див­не ба­жан­ня: по­жар­ту­ва­ти з ним.

    Гукнути б йо­му отак, по-па­ру­боцько­му, на всю гор­лян­ку, як то ро­бив ко­лись Тро­хи­мен­ко на селі: «Не давіть, дядьку, на п'ятку, - одна­ко­во олія не по­те­че!»

    І звідки йо­му такі дикі мислі, з обу­рен­ням по­ду­мав Тро­хи­мен­ко.

    Йому навіть смішно ста­ло, що в нього зри­ну­ла та­ка дум­ка.

    Зразковий чер­во­но­армієць з при­кор­дон­но­го кор­пу­су, вій прек­рас­но знав, що гук­ну­ти на такій відповідальній варті, як йо­го вар­та, міг би ли­ше бо­жевільний. Сам сміявся з ви­гад­ки своєї й жар­то­ма при­ка­зу­вав:

    - Косіть, вуй­ку, на здо­ров'я… Косіть собі з ла­ном-бо­гом!…

    Дивився пильно на со­ром­ливі кущі чер­во­ної ше­лю­ги, на мо­ло­дий оче­рет по­над бе­ре­га­ми Збру­ча, на сиві жи­та да­лекі - скрізь ог­ля­нув до дрібниць свою дільни­цю. Але навк­ру­ги - особ­ли­ва, уро­чис­та якась ти­ша.

    Аж ди­ву­вав­ся: в чо­му річ? Сьогодні ж по­винні приїха­ти над Збруч гар­це­жи польські, так при­най­мні ка­зав Тро­хи­мен­кові на­чальник зас­та­ви. Більше то­го, на­чальник зас­та­ви пе­ре­дав, як йо­му - Тро­хи­мен­кові - слід по­во­ди­ти­ся з ти­ми гар­це­жа­ми чванько­ви­ти­ми, ко­ли во­ни бу­дуть шипіти над рікою свої прокльони Ук­раїні.

    - Не зва­жай… Хай собі по­бав­ляться у не­пе­ре­мож­ну націю, а ти - пильнуй вар­ти. От і все.

    І Тро­хи­мен­ко з ве­ли­кою цікавістю че­кав на гар­цежів, ад­же з ни­ми завж­ди наїздить ба­га­то вельмож­но­го панст­ва, - а тоді та­ка ве­се­ла вар­та, як ніко­ли!

    Він уже не раз ба­чив тут, на ук­раїнсько-польсько­му кор­доні, ви­пе­ще­них панків з па­нян­ка­ми - о, то все біла кість наїздить над Збруч!

    Вони завж­ди лов­лять очи­ма да­лекі вежі Кам'янця-Подільсько­го… Тро­хи­мен­ко знає: во­ни дов­го сто­яти­муть над бе­ре­гом Збру­ча, ти­хо за­во­ди­ти­муть свої пісні і бу­дуть співа­ти їх уро­чис­то, з блис­ку­чи­ми очи­ма; жовнір польський бу­де лас­ка­во, ви­ну­ва­то усміха­ти­ся, раз у раз підбіга­ти­ме від однієї гру­пи до дру­гої, і, зак­ло­по­та­ний, він по­ка­зу­ва­ти­ме ру­кою на при­кор­дон­ний стовп з мо­ло­том і сер­пом…

    - Дивіться, па­ни лас­каві, дивіться… Більшо­вицький стовп.

    - Кордон, пан­но…

    Елегантні пан­ни й пані, за­ча­ро­вані краєви­дом, мовч­ки ди­ви­ти­муться на зо­лоті подільські пше­ниці, мрійно зво­ди­ти­муть очі на білий Хо­тин, зат­ка­ний зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми, і, невідо­мо з чо­го са­ме не­за­до­во­лені, во­ни підійдуть аж до бе­ре­га Збруч-річки, щоб вос­таннє -на про­щан­ня - ки­ну­ти який­сь проклін дикій, вар­варській країні -сусідці.

    Трохименко опус­тив бінок­ля. Не вид­но тобі й по­га­ненько­го гар­це­жа, ніде й ніко­го… Хви­ляс­тий степ, сон­це.

    Вартовий жовнір ви­див­ляв­ся н люс­тер­ко; з нудьги, вид­но, спро­бу­вав ви­да­ви­ти на носі ут­ра, але й він нес­подіва­но за­хо­вав люс­тер­ко до ки­шені й со­лод­ко, прим­ру­жу­ючи по-ко­тя­чо­му очі, позіхнув.

    На сте­пу, ви­ма­ху­ючи роз­го­нис­то ко­сою, руч­ка за руч­кою, ко­сив вуй­ко, схо­жий зда­ле­ку на ле­ле­ку.

    - Шарх, шарх…-доліта­ли іноді дзвінкі зву­ки ко­си.

    - Ет, чорт з ни­ми: приїдуть - доб­ре, не приїдуть - ще кра­ще… - міркує Тро­хи­мен­ко, зга­дав­ши гар­цежів з па­нян­ка­ми.

    Гарцежи польські, як го­во­рив йо­му на­чальник зас­та­ви, досвідчені і доб­ре вправні шпи­гу­ни… Так, тре­ба ма­ти мет­ке око, гав ло­ви­ти тут не до­во­диться, бо це лю­ди такі, що са­мо­го бо­га взу­ють і роз­зу­ють: солідні лю­ди, хоч і мо­лоді! А спеціалізу­ються, мов­ляв, гар­це­жи над Збру­чем… От­же, вар­туй пильніше!

    Начальник зас­та­ви - ни­зенький, чор­но­окий Калінкін - за­пев­няв Тро­хи­мен­ка, що гар­це­жи по­винні бу­ти сьогодні обов'язко­во - такі є точні інфор­мації…

    І - маєш: сон­це дав­но вже звер­ну­ло з обід; Тро­хи­мен­кові на­до­ку­чи­ло раз у раз, ко­ли з'явиться на обрії якась точ­ка, де­тально об­сер­ву­ва­ти її в бінок­ля, гар­цежів - зго­рять во­ни - не­ма та й не­ма!

    Вуйко встиг дав­но вже по­обіда­ти свій не­муд­рий обід, відпо­чив тро­хи й ко­су підкле­пав… Він уже зно­ву кла­де по­ко­си руч­ка за руч­кою.

    - Виходить, по­ми­лив­ся то­ва­риш Катінкін,- вирішує ос­та­точ­но Тро­хи­мен­ко.

    Він бе­ре до рук рур­ку те­ле­фо­ну-подз­во­ни­ти й за­пи­та­ти Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гар­це­жи, чи ні?…

    «Ще на до­га­ну нас­ко­чу, - сам собі роз­ра­ював, - на чор­та во­ни мені зда­ли­ся? Та й за­пи­ту­ва­ти те­ле­фо­ном нез­руч­но, хіба це та­ка надз­ви­чай­на подія?…»

    У ву­ха чер­во­но­армійцеві го­лос­ною лу­ною врізається дзвінкий ди­тя­чий го­лос:

    - Ачу! Ко­ли ти сі вга­муєш? Де ото ти ви­ря­ди­ла­ся, моя пані лас­ка­ва? Чо­го тобі там тре­ба?…

    Зацікавлений, Тро­хи­мен­ко сто­рож­ко по­вер­тає го­ло­ву на­зад, на ди­тя­чий го­лос.

    Перед очи­ма йо­му -пра­во­руч -стіною сто­ять пше­ниці, а ліво­руч, не­да­ле­ко се­ла, стай­ка­ми і жу­рав­ли­ни­ми клю­ча­ми - ко­пи…

    Возовиці ще не­має, отож ко­пи сто­ять з гор­до підне­се­ни­ми шап­ка­ми -пишні, як ті шиш­ки на весіллі; над ни­ми трем­тять нез­римі зо­лоті стру­ни -дзве­нить ла­ном тон­ка ме­лодія, а ко­пи, ніби за­ча­ро­вані з му­зи­ки сте­по­вої, то хмарніють, то міняться на сонці щи­рим зо­ло­том.

    І тільки край до­ро­ги, на ста­ро­давньому ко­зацько­му окопі, хтось по­ру­шив уже спокій і гар­монію кіп: там ви­вер­шу­ва­ли важ­ки­ми сно­па­ми пер­шо­го во­за.

    А зовсім близько Тро­хи­мен­ка, за го­ни якісь, май­орить під ко­па­ми у чер­воній ко­синці гілка, тон­ка, мов те стеб­ло, дівчин­ка. Во­на за­вер­тає від кіп свині…

    - Минка,-вирішує чер­во­но­армієць, хто ж інший насмілиться пас­ти так близько кор­до­ну? Тільки Мин­ка! О, це сміли­ва дівчи­на?

    Трохименко доб­ре знає Мин­ку: во­на день у день підхо­дить по­пас­ки із своїми аж до бе­ре­га річки, ніко­го не боїться!

    Йому навіть приємно за Мин­ку, що во­на та­ка сміли­ва дівчи­на.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: