Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.doc)Grigoriy_kosinka_serce.doc110 Кб738
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.fb2)Grigoriy_kosinka_serce.fb241 Кб579

Найбільшим здобутком Косинки-новеліста нині визнаний твір «Серце» (1931 p. ), у якому він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.

Григорій Косинка

Серце

    Трохименко прим­ру­жив очі: над го­ло­вою йо­му, над зо­ло­тим ко­ло­сом подільської пше­ниці ви­со­ко сто­яло сон­це.

    Димні хма­ри­ни, схожі на ба­би­не літо, зат­ка­ли бу­ли на сон­це на од­ну ли­ше мить…

    Гарячий серп­не­вий день прис­ком пло­менів над рікою Збруч; чер­во­на ше­лю­га, вер­боліз і вер­би мо­лоді зас­ту­пи­ли пе­ред сон­цем цю ріку дав­ню ніби нав­мис­не, щоб не ви­сох­ла -та­ка во­на мілка влітку - прос­лав­ле­на Збруч-ріка!

    І ріка ліни­во, жур­но якось плю­щить ру­дою осу­гою аж до Дністра… Во­на плю­щить отак спо­конвіку на землі ук­раїнській, як тав­ро те - Збруч-ріка!

    Кому не слу­жив у ми­нув­шині Збруч?…Тро­хи­мен­ко звів свої очі до сон­ця знічев'я: заціка­вив­ся, чо­го во­но рап­том потьма­ри­ло­ся?

    Ні, все ніби га­разд: сон­це світить, як і світи­ло, Збруч, де за­мас­ко­ва­ний ле­жить на бе­резі Тро­хи­мен­ко, так са­мо плю­щить поміж стер­ня­ми, як і плю­щив, а більше-жод­них змін на дільниці вар­то­во­го чер­во­но­армійця.

    Сонний, ти­хий ук­раїнсько-польський кор­дон!… Тро­хи­мен­кові навіть ле­жа­ти нуд­но, та­ка навк­ру­ги ти­ша. Ми­нув уже місяць, як він при­був над Збруч з да­ле­ко­го Аму­ру - там бу­ли жорс­токі бої, не­без­пе­ка, смерть, а тут - зо­лоті пше­ниці, сиві жи­та і - сон­це!

    Він, роз­ва­ги ра­ди, з по­гор­дою порівнює пов­но­во­ду Біру на Амурі з мізер­ним Збру­чем: «Ото річка, я ро­зумію, - хо­че він ска­за­ти ко­мусь, - а Збруч-рівчак який­сь за­му­ле­ний…»

    Дивно, йо­му сни­ли­ся сьогодні жов­то-зе­лені во­ди ріки Біри. Тем­ний, гус­тий-гус­тий ліс, ро­ся­на тра­ва на за­лив­них лу­гах і чорні, з потріска­ною ко­рою, бе­ре­зи… Десь горіла тай­га. А під бе­ре­зо­вим пеньком - йо­го так яск­ра­во ба­чив Тро­хи­мен­ко - ле­жав мерт­вий ки­таєць. І Біра запіне­на за­ли­ва­ла то­му ки­тай­цеві ро­та во­дою…

    «Бій, ма­буть, під Чор­няєвим снив­ся мені», - по­ду­мав Тро­хи­мен­ко.

    Підсунув ру­кою польово­го бінок­ля, обе­реж­но про­тер йо­му лу­паті очі і, в со­тий раз, мо­же, ог­ля­нув лінію кор­до­ну.

    Десь да­ле­ко, вип­рос­тав­ши спи­ну, сто­яв по тім боці ріки вуй­ко; у білих шта­нях, пос­то­лах, в яко­мусь кап­турі без ру­кавів, - вуй­ко схо­жий був зда­ле­ку на ле­ле­ку, що нес­подіва­но спус­тив­ся замість бо­ло­та на сиві жи­та. Він сто­яв і пильно ман­та­чив брус­ком ко­су, а ко­ли скінчив ман­та­чи­ти, тоді заст­ро­мив то­го брус­ка в де­рев'яну ко­бу­ру при боці й пальцем по ле­зу ко­си…

    «Чи гост­ра ж ко­са?» -про­май­ну­ло в Тро­хи­мен­ка за­пи­тан­ня.

    Родом з Чер­ка­щи­ни, він зди­во­ва­ний був з брус­ка вуй­ко­во­го: хто ман­та­чить брус­ком ко­су? На Чер­ка­щині засміяли б та­ко­го вет­хо­го ко­са­ря! Так нез­руч­но но­си­ти то­го брус­ка при боці, важ­ко; во­да, ма­буть, хлю­пає з ко­бу­ри, а він ще й досі ман­тач­ки не прид­бав собі!… По­ра­ди­ти б йо­му ман­тач­ку… Ман­тач­ка - ку­ди зручніша!

    Отак ро­зу­му­ючи, Тро­хи­мен­ко ве­се­ло засміявся: йо­му бу­ло вид­но нев­да­ху-ко­са­ря до най­мен­ших дрібниць.

    - Іч, на сон­це по­зи­рає,- при­ка­зу­вав він, спос­теріга­ючи вуй­ка, - до­щу, ма­буть, боїться в жни­ва… Од­ра­зу вид­но тобі на­шо­го чо­ловіка!

    Справді, зас­ка­лив­ши тро­хи око, вуй­ко підвів го­ло­ву -ди­вив­ся й собі на потьма­ре­не сон­це; з підне­се­ною вго­ру го­ло­вою він сто­яв хви­лин зо дві, щось при­так­нув і по­ну­ро схи­лив чо­ло до землі.

    Далі зручніше по­вер­нув під ру­ку кісся,- ко­са яс­но заб­ли­ща­ла про­ти сон­ця, а вуй­ко на всю ру­ку, роз­го­нис­то й ши­ро­ко по­чав клас­ти но­вий покіс.

    У Тро­хи­мен­ка, ко­ли вуй­ко за­ко­шу­вав но­ву руч­ку, зри­ну­ло див­не ба­жан­ня: по­жар­ту­ва­ти з ним.

    Гукнути б йо­му отак, по-па­ру­боцько­му, на всю гор­лян­ку, як то ро­бив ко­лись Тро­хи­мен­ко на селі: «Не давіть, дядьку, на п'ятку, - одна­ко­во олія не по­те­че!»

    І звідки йо­му такі дикі мислі, з обу­рен­ням по­ду­мав Тро­хи­мен­ко.

    Йому навіть смішно ста­ло, що в нього зри­ну­ла та­ка дум­ка.

    Зразковий чер­во­но­армієць з при­кор­дон­но­го кор­пу­су, вій прек­рас­но знав, що гук­ну­ти на такій відповідальній варті, як йо­го вар­та, міг би ли­ше бо­жевільний. Сам сміявся з ви­гад­ки своєї й жар­то­ма при­ка­зу­вав:

    - Косіть, вуй­ку, на здо­ров'я… Косіть собі з ла­ном-бо­гом!…

    Дивився пильно на со­ром­ливі кущі чер­во­ної ше­лю­ги, на мо­ло­дий оче­рет по­над бе­ре­га­ми Збру­ча, на сиві жи­та да­лекі - скрізь ог­ля­нув до дрібниць свою дільни­цю. Але навк­ру­ги - особ­ли­ва, уро­чис­та якась ти­ша.

Сторінка 1 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>