Григорій Косинка - Сон

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_son.doc)Grigoriy_kosinka_son.doc70 Кб474
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_son.FB2)Grigoriy_kosinka_son.FB29 Кб456


Григорій Косинка

СОН

 

   Снилося...

Виткнулась на хвилю серед золотих кашташв моя дитяча любов, пронизана сонцем, і — така хороша, така мила згадка — заспівала весільно пісні:

                          Ой, будет ти, моя мати, тихо спати...

А краечком, обніжками поля замайоріли слова:

    — Дитино, де твої сни золоти, де коні огненні і слова залізні, карбовані?..

    I далі сірим степом лише зарошений, заквітчаний сон...

     ...Попереду ішла полова корова із зіркою на лобі, у неі на правому розі два стручки гороху і трішечки землі коло лоба, як вихор у отряхуватого хлопця, за нею — сім корів з телятами і полова між ними як отаман...

А за ними стернею — п'ять маленьких дівчаток і два хлоці; дівчата несуть у руках широкі квітки з усатої пшениці, і по краях квіток сині дзвоники сплять; тільки хлоці несуть по торбині гороху, баском покрикують на скот і горнуть кийками пил на дорозі...

Дівчата співають, тихо, далі голосніше, а коли доганятимуть скот до села — дзвінко заспівають і затихнуть.

Тільки кучерява Оленка висмикнула із своеї квітки червону мачину і розтрусила  ії пелюстки по дорозі, примовляючи:

Хай буде на жнива-а, Хай буде на жнива-а-а...

 

    Жнива-а-а! Моргнула оком торбина з горохом, засміялась, оступилась на стернину — ай-ай-я... і пилом припа­ли мов пастухи...

    Снилося:

Кучерява Оленка — моя любов дитяча.

У вечері, коли зорі  цілуються, я хотів дитиною піймать на синій налигач місяць і напоіти з криниці моеї любові, а криниця моя тоді у яблуневому цвіту цвіла...

I не піймав!..

    ...Степом короговки замість корів, чорні коні на зеленому житі копита стал или, борозни орали і поорали ми заквітчаний сон...

I знову краечком, обтяжками поля замайорши слова:

    — Дитино, тоді розвіялись громами в житах зелених твої сни золоти, полетьга коні огненні і залізні слова любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...

Кучерява Оленка з дикого поля до города приїхала: моя Оленка ходить невміло буйним містом — отак іде вулицею, зупиниться, на щоках зацвіте соромливий мак, вона засміеться і серйозно-серйозно прочитае на стовпі:

«Хиромантка. Узнаю судьбу по картам, линиям рук: настоящее, прошедшее, будущее».

Прикладе палець до губів, а оком кине аж за Дніпро, на синібори:

    — Єт, долю вгадуе!

Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутне: и бита, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди закохане, знали такі таемниці, яких...

    Місяця вже ніхто не ловив на сині налигач увечері, ні, просто він сам любовно заплутувався у телеграфний дріт і косим оком поглядав на білу кімнату Оленки:

    — Хороший, та світи йом у дорогу... I зацвів тоді сум Оленки:

    — ...«Уже немае Андрія, Оленко... У нас як заспівали звечора кров'ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву теню, а вона сотала душу села і чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвиницю, до хреста...

Вороне залізо лизало теню кулеметів і плювало нею у сліпе село, а чорна жужелиця нашими Зеленьками — на аршин...

    — Курява дика, Оленко, була селами...»

Але місяць (він у городі, як селюк на балу) рішив посвяти коло вікна Оленки смкх, бо він був у той вечір веселий...

I зразу, читачу, над кленом синьо-зеленими рейками зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер торкнув стременами — момент — вихром на гриві вітру — дощ...

А Дніпром (Оленка яскраво це пам'ятае) пароход плив: такий собі сіренький, притертий «Чехов» — коли сонячно — свистить у машині, а негода — дна в Дніпрі шукае:

    — Мабуть, раки віпли?

Це перед сумом Оленки підвівся на палубі Пилип Бой­ко, моргнув до матроса: «Мабуть, раки війли?», і почав трусити в воду свою чорну, як рілля, онучу; вітер виправив ії, погладив обсмикані кінці і майнув до хмари...

— Все равно як знамя...— не втерпів Бойко; матрос гукнув за вітром «сім», засміявся на Бойкове «знамя», і «Чехов», заплаканий, під дощ заляпав тихенько коле­сами: «сім, сім, пол...».

    За Бойком заворушилась одна свита, два піджачки і засмальцьований фрак; останній дригнув ногою з клумака свиту і, позіхаючи, промимрив:

    — А воно харрашо... дощик і — хліба підуть...

    Свита косо глянула на дощик, скривилась і тильки що хотіла одказать фракові нащот «хліба підуть», як...

Жовті щелепи Бойка дико випнулись на обличчі, мов чепіги; сірі блискучі очі впилися до столика і люто заплигали на губах, горлянці спекулянта.

    — Прошу, Марк Мойсеїч, Бульоновське, заводське, розкішне сало...

Кумедний Бойко дико заверещав:

    — Ми голодуемо, пухнемо... Брешеш, проклята душа! Це мое сало... Чуеш? О-о, дивись: попечена шкура — мое, мое!.. Я торш, коли ще не було голодухи...

I заплакав: просто одняв у здивованого спекулянта під ногами шкурку з-під сала, засміявся, а далі Почав

    Свита глухо бовкнула в воду свое слово: «От що, брат, голод робить», оглянулась і замовкла.

Здивований спекулянт загорнув помалу, не постшаючи, сало, сірий хліб, витрусив лушпиння яець у воду і сумно, з гдкою іроніею, проказав до Марка Мойсейовича:

    — Чудак народ... Пропал апетит...

Марко Мойсейович прижмурив з презирством на дядю-шок око, соковито плюнув і закурив сигару.

Закурив...

А на сірих, жовтих обличчях селян димом закурилась зелено-сіра лють:

    — Попихкують... Бачиш?!

Смішок затанцював на мішках, на воді і на сірих чепігах Бойка:

    — Хі-хі-хі! Попихкують...

I ще буйшше від споминів зацвів сум Оленки; місяць похмарнів, минув телеграфний стовп над вікном і любов­но обмережив стрімчасті зубці костьолу.

А ніч на хрестах зорі розвішала, і коли-не-коли промайне там вечірня краса і грязь города, промайне і — потухне...

I сонна снувала у пам'яті свій сум:

«Уже немае, Оленко, Андрія...»

    — Ех, тільки останшй вечір дома, на селі сниться кумедний, заквітчаний сон...

    — Останній раз із ним в саду гуляла... А тепер:

    — Дід молиться прадідівською молитвою в саду, до зір, не повертае голови до попелища церкви, де співали кулемети, ні, перед ним — стара яблуня, одноліток діда, зогнулася, розп'яла на землі гілля, і кожна гілляка хитае ніжно в унісон дщово! молитви; ах, як це нехброше — довго-довго після дідовоі молитви гонить на призьбі рябий пес блохи, а на клені шелестить гусшь... Фе, гидота!..

    — Олеся Андріяш дома? — Це крізь сон.

    — Дома... — I щаслива сміялася спросоння: — Ич який... за яблуню ховаеться...

    — Поднимайтесь, милая... Какой яблунька?..

    ...I поплила сорок п'ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум ії налився як пашня, заполовів.

I коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стш! якраз над «парашою» розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею,— спалені очі орошують брудну лутку сльозами...

Сорок п'ята ніч кинула дротом телефону «маленьку неприемність» життя тюрми:

    — Ви слухаете? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш... Чуете, А н д р і я ш?

    — Хм... Червона  мачина... Жаль, жаль, але...

    — Сорочку перервала і — на вратах... Слухаю. Неприемність, чорт!..

О ленка...

    Степом короговки замість корів замайорита, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і поорали мій заквітчаний сон...і залізні слова Любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...

Обсипався яблуневий цвіт: істежки засипав, і доріжки.

I сумом великим сотаеться над Зеленьками весільна теня матер! Оленки:

                       Ой будеш ти, моя мати, тихо спати...

1923

 

Пошук на сайті: