Григорій Косинка - Змовини (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_zmovyny.docx)Grigoriy_kosinka_zmovyny.docx40 Кб842
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_zmovyny.fb2)Grigoriy_kosinka_zmovyny.fb268 Кб738

—   Випряжи коні й погодуй,— ще з воза наказав молоди­ці свекор.

Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.

 

Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.

 

«Який важкий день... Недурно ж понеділок,— він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день,— подумав Петро Рудик,— не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки».

 

...Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок — найдостойніша пара Наталці Хлопці в Мелашки — чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує... А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!

 

Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащи- ну радість, коли вона не дурна жінка.

 

Так, усе своє добро — вози й коні, скрині повні, засіки пшениці «українки» — геть-чисто все з гамузом — він пе­ревезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає,— хай зарадить Рудико- вому горю...

 

Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:

 

—    А де ж наш наймит?

 

—    У млині... Ковш відбирає.

 

—      Хай меле цілу ніч — сьогодні добрий вітер,— наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився — пригадував собі, чи все сказав молодиці.

 

На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.

 

«То нічого,— думала свекруха,— що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору,— то все нічого... Адже молодиця з неї — як те яблуко на спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?»

 

—  А ти бесіду, бачу, з невісткою...— зустріла вона єхид­но Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення — гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.

 

—    Де Наталка? — суворо запитав у хаті.

 

—  Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмар­ку? — засокорила перед чоловіком Христя.— Нема гірше за ті ярмарки — цілий божий день вештаєшся, б’єш ноги... А в нас — новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут... Якби, каже, не комуна,— двадцять деся­тин би землі прикупив, а то не можна ж... Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів,— до нової вовни!..

 

—  Уже голять, а не стрижуть,— незадоволено урвав Христю Рудик.— Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір... до Мелашки, Козленка покійного жінки.

 

Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпоря­док, не знала, з чого почати річ.

 

«Дівка хай дома, а молодиця — проти ночі — до Козлен- кової Мелашки... До чого все це?» — з напруженням дума­ла Христя.

 

Вона з острахом підступила до чоловіка й пильно вдивля­лася йому в очі. «Чи не п’яний, бува?» — думала.

 

Христя, з рогачем у руках, не рушала з місця; Козленко- ва Мелашка не сходила їй з думки... А Петро, як на зло, мовчки, сопучи, скидав коло полу кожуха.

 

Повернувся чоловік обличчям до Христі розлютований, аж слиною харкнув зозла на долівку... Ногами затупав і закричав:

 

—   Чого стоїш, як манія?.. Поклич мені дівку й мо­лодицю!

 

Христя не рушала з місця; вона не певна була за розум чоловіка — зроду не бачила Петра в такому розпачі, такого розпаленого й лютого. Христя бідкалася й метушилася по хаті — то миску на стіл поставить, то рогачем стукне, а з хати не виходить: сльози аж бриніли на очах у старої Христі.

 

А Рудик підстьобував її словами:

 

—   Не божкай, ради Христа! Не божкай, а роби, що наказую.

 

На крик у хаті, на грізний батьків голос, зайшла в хату Наталка. Прибрана — заради Кашуби, видно, в усе нове,— вона стояла на порозі, як молода, що прийшла просити на дівич-вечір. Сіра, доброго сукна спідниця рясно лежала на раменах дівочих; ботинки, замість черевиків, блищали на­ваксовані, а з-під корсета великими яблуками вишита, туго випиналася пазуха тонкої сорочки... Скидалася дівчина більше на матір — така ж була висока й засіяна ластовин­ням, як і мати.

 

Вона сором’язливо обвела очима батьків, ніби чекала на запросини сісти.

 

Христя, витираючи фартухом сльози, перша вихопилася із своїм словом:

 

—   Спитай ти, дочко, в батька, чого це він збирається невістку проти ночі на хутір до Козлівни посилати, бо я вже, виходить, дурна стала!.. Не розумію.

 

—   Тобі трудно буде й зрозуміти... Ой трудно,— спокійні­ше озвався Рудик.— Дочко-голубонько, ти мене зрозумі­єш... Сідай.

 

Рудик причинив хатні двері, посадовив Наталку поруч себе; Христю теж запросив сісти: їжа йому тепер не в голові.

 

«Диво дивнеє,— думала Христя.— Розсадовлює, припро­шує... А слова якісь чудні: «Дочко-голубко...» За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!

 

Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.

 

—   Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христо­ві,— почав своє слово Рудик.

 

Де він запозичив цю мудрість з ризами — невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її... Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.

 

Богомільну Христю — цього сподівався Петро — ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.

 

А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж,— Христя розплакалася...

 

—   На все згодна, Петре,— проказала вона,— та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити...

 

—   Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати,— одка- зав Рудик.

 

Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:

 

—    Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!

 

—  Твоя правда, дочко! — радісно підхопив Наталчині слова Рудик.— Батьків розум маєш! А батько твій — пам’ятай це — ніколи ще в житті не програвав!

 

На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка.

 

Він повернувся, зберігаючи^усмішку, до Христі.

 

—  Клич же молодицю,— де вона там забарилася,— та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!

 

—  Таке й скаже: Меланія Прохорівна! — засміялася Христя, пораючись коло печі.— Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..

 

Рудик посварився на Христю пальцем.

 

—    Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.

 

Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.

 

Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди,— пригадувала собі Ме- лашка,— вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розі­йшовся, що з ніг валяє...

 

Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.

 

Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.

 

Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: «Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли...»

 

Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запро­сити... А вона, Мелашка, не князівна,— може, кличуть люди півмітки помотати!

 

А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай- гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками пе­реробила!

 

—  Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко,— пожартувала Рудикова невістка.

 

—  Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати,— відказала їй Мелашка.— Був кінь, дочко, та з’їздився...

 

І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.

 

Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти — обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома... Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести...

 

«Та й викохала діти,— сміється собі Мелашка,— на за­здрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?»

 

Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..

 

Тай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.

 

Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка...

 

—   А ми вже незабаром і дома,— урвала Мелащині дум­ки молодиця.

 

Справді, недалеко — гоней за двоє— було Рудикове по­двір’я.

 

Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.

 

На степу вихрів вітер. Він аж у селі — в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру... Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси — тонкі й басисті — сте­пом котилася весільна перезва.

 

—   Як я й додому повернуся,— бідкалася Мелашка.— Така буря, такий вітер...

 

На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою коф­ту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Ме­лашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:

 

—   Боже мій,— стурбувалася вдова,— поділки як вистрі­палися, а дома й не згадала — забула!..

 

Пошук на сайті: