В цьому році зима 

Не вдягала білої свити. 

Часом вже й приміряла. 

Та хтось її зразу крав. 

Пошукала, поплакала... 

Що ж робити? — 

Бідувала в старій 

Із торішніх зів’ялих трав. 

Як коли лютувала, 

Стелила рядно ожеледиць. 

Сперечалася з морем. 

Несла сум’яття вітрів. 

Все збиралась на силі. 

Та не встигла огледіться. 

Як проснулись дерева 

І на Одрі лід потемнів. 

Крига буйно ломилась 

У відкриті двері протоки. 

Лід кришився, б’ючись 

Об каміння берегове... 

І нарешті по Одрі — 

Темній, широкій — 

На останній крижині 

Самотня чайка пливе. 



— Ти куди ж розігналась? 

Чи, бува, не до самого моря? 

Чайки держаться гурту, 

А ти відпливаєш одна. 



А крижина тонка, 

А крижина майже прозора... 

Ну, а що, як її 

Розмиє вода весняна? 



Ну, а що, коли їй 

Та удержать тебе несила? 

Затріщить і відломиться... 

Піде вода кругами... 

— Дивна людино! 

Я ж маю крила. 

Нащо крилатим ґрунт під ногами? 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 



Непривітна, похмура, безсніжна зима. Не на білих сніжних перинах їй довелося бути, а в торішній зів’ялій траві. Пошукала снігу, поплакала, посперечалася, а що робити? Пройшов час, і довелося поступатися місцем весні. Почався льодохід на ріці. Таку персоніфіковану картину природи змальовує поетеса. А далі — диво. Чайка самотня пливе. Її манять широкі морські простори, не лякає небезпека, бо має вона крила. Що ж дивного? А те, що це алегорична картина і образ чайки алегоричний. Адже й серед людей є крилаті романтики, які прагнуть нового, незвіданого, що не бояться мріяти й діяти. Їхні поривання не всі розуміють і схвалюють, але саме завдяки їм відбутися прогрес людства.