Філософська лірика Ліни Костенко

Філософська лірика Ліни Костенко

 

З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити в злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: «Не відступитися й не покласти лжу на струни». Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури й мови. Проблеми мови порушені поетесою в кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії «Біль єдиної зброї» є те, що рідній «трагічній мові» труну «не тільки вороги, а й діти власні тешуть». Отаких безбатченків чимало ще и сьогодні «на нашій — не чужій землі». Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

Безсмертна мова! Ти смієшся гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

З твоїх принижень — не з твоєї величі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє». Тут читаємо: «Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине». Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність батьківщині.

У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскрізні теми, образи.

Уже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, убитого війною. Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам’ять, відлупившись у низці поетичних творів.

Нелегка творча доля Ліни Костенко зумовила появу в її поезії мотиву морального стоїцизму митця, який став на прю зі «світом». Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна,— тих, кого світ ловив, але не впіймав…

Найбільше гармонії та душевної злагоди — у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощання із селянською Атлантидою, «останньою в світі казкою».

Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов’ю, своїм щастям буття. Для неї «благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті», вона вдячна за кожен прожитий день: «Вечірнє сонце, дякую за день!».

Пересічна людина не помічає краси навколишнього світу. Ліна Костенко здатна віднайти прекрасне у найнепримітніших речах: «якийсь листочок осінній, і вже стоїш в потрясінні». У своїй любові до всього сущого вона ніби зливається з природою, стає гармонійною й невід’ємною її частиною:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

Поетеса любить перебувати наодинці з деревами й квітами, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється любові й прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості и природи, «непорушності віковічних устоїв духовного єства людини, людяності, краси» (Б. Брюховецький).

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: