Пейзажна лірика Ліни Костенко

 

У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово «люблю». Природа, ніби відчуваючи настрій людини, приймає п болі и страждання, наснажує світлою радістю и тихим умиротво­ренням, дарує відчуття скороминущості суєтного людського життя и вічності навколишнього світу, і поетеса відповідає ш любов ю й вдячністю:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю.—

Я їх люблю. Я знаю їхню. мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

Якщо, за визначенням В. Панченка, ріка у творах Ліни Кос­тенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева — сим­волом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж оду­хотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом — це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре від­чуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю цей дощ» про це сказано дуже чуйно й водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

Та, може, це і є моя найвища сутність.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Кос­тенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чисті­ший від людського.