Інтимна лірика Ліни Костенко

 

Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика Ліни Костенко, пронизана мотивом любові як прекрасної стихії ніж­ності й осяяння душі. У книзі «Вибраного» вона складає розділ «Безсмертним рухом скрипаля».

Люблю до оніміння, до стогону, до сліз...

Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й тим характерні, що в них — бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й роз­рахунку.

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси.

Плакучі верби не могли журиться,

Такі були у іволг голоси!

На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кри­чить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу — розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблис­кує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.

Але, як це завжди буває в Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки — у фіналі твору. Саме вони надають довершеності:

А під вікном цвіли у нас троянди,

Не вистачало трішечки доби А на дошку прозорої веранди Ходили то дощі, то голуби...

Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебу­вали двоє сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним — «не вистачало трі­шечки доби». При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.

Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття — від його найвищої піднесеності, своєрідного «піку» почуттєвого під­йому, коли любов, здається, набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії, у якій любов — невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям,

Така любов буває раз в ніколи.

Вона ж промчить над зламаним життям,

За нею будуть бігти видноколи.

Вона ж порве нам спокій до струни,

Вона ж слова поспалює вустами.

Спини ж мене, спини і схамени,

Ще поки можу думати востаннє,

Ще поки можу, але вже не можу.