Характеристика роману у віршах «Маруся Чурай»

 

Процес суспільного розшарування як один з основних аспек­тів суспільно-історичного контексту епохи виразно й достовірно виписаний Ліною Костенко у сцені суду, де гострота конфлікту — засудити чи виправдати Марусю, а якщо судити, то яку кару їй призначити,— зосереджує в собі не просто моральні принципи, а й соціально-класовий статус епохи.

У першій частині роману маємо можливість виявити два різні світи, представлені героями твору, що визначилися такими двома аспектами: по-перше, протиставленням Січі й Полтави, по-друге, ставленням до Марусиної пісні. Сцена суду дає можливість учи­телю не лише виявити протистояння двох позицій, двох світів, а й дати повноцінну характеристику всім героям твору. На суді, як і в будь-якій іншій ситуації, козацтво виявляє найактивнішу позицію захисників і гуманістів. Це стосується і гетьмана, бо за всіма своїми клопотами Богдан здатний помітити й тугу Івана Іскри: «Щось мало статись, твоєї печалі достойне?», а опісля, доклавши «серця й голови» до справи Марусі, скасувати ганебний вирок полтавського суду: «Таку співачку покарать на горло.— Та це ж не що, а пісню задушить!» — «смерть повсюди, а життя одне».

Полтавський полковник Мартин Пушкар наділений авторкою всіма найдостойнішими чеснотами мудрої, розважливої, стрима­ної й доброї людини: «Ще не старий. І славу мав, і силу.» Він поважає кожне окреме людське життя, усвідомлює високу його вартість: «... світ вже так замішаний на злі, що як платити зло­чином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?» Полковник і в суді, і в поєдинку з ворогом лишається чесним і відвертим. Така поведінка дає право Горбаню сказати привселюдно: «У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю».

Кожен, від полковника, гетьмана до козака-посланця, відчуває свою причетність до суспільного життя у різних його параметрах. Як своєрідну ілюстрацію цієї позиції можна розглянути епізод- розмову представників полтавського суду з козаком-запорожцем. (Читаємо цей уривок повністю).

Оцінка Марусиного вчинку гетьманським посланцем прозву­чала дисонансом до обивательського бачення ситуації, на якому заклинилася полтавська судова рада, і виказала нам усвідомлену козаком високу мораль та вміння розпорядитися нею. Він про­понує своє вирішення, яке говорить про нього як про людину з добре розвинутим поняттям честі:

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон,— не з боку вбивства, а із боку зради?

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!

Судейство разом з підбрехачами Бобренчихи в погляді на людину, суспільне життя перебувають на цілком протилежній із козацтвом позиції. (Учні зачитують рядки роману, де йдеться про ставлення героїв роману до пісень Чураївни.)

Проаналізувавши зачитані фрагменти, з’ясовуємо, що ні Гор­баню, ні райцям, ані Бобренчисі не під силу осягнути гострої потреби людської душі в пісні. Таким людям не дано збагнути величі і незвичайного обдарування дівчини.

Талант Марусі Чурай достойно оцінений представниками Січі, особливо Іваном Іскрою. Іванові доля вивела Марусю у двох вели­чинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Під час суду йому однаково болить і, разом з тим, значимішим і вар- тіснішим проступає життя Чураївни-поетеси, піснетворки:

«Ця дівчина не просто так, Маруся,

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа».

У відповідальний момент ціна Іванового життя визначається змістом справи, котру за будь-яку ціну необхідно довести до кінця:

«Якщо я впаду,— неврятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить!»

Значимість людського життя Горбанем, Бобренчихою, Вишня­ками вимірюється іншими мірками. їхня правда звучить як анти­теза до козацьких норм і законів.

Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вира­ження в слові, повторимо слідом за Михайлом Доленгом — слові класичному. І водночас «Маруся Чурай» — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.

Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики й народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове и ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від «парти» дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто «виробничі» засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роз­думах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном того­часних піїтик, «краєсогласія» — «до неї — козакові — до свиней, і — до любові»,— то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз’яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.

Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контексті новіт­ньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг при­кметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов «тасуються», утворюючи параболічність сюжету,— в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видо­бувається її філософський сенс. У «Марусі Чурай» морально- етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. «Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,— зазначає кри­тик,— перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них». Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся Чурай» відбувається за законами внутрішньо доцільної взаємопов’язаності кожної деталі и цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення й висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі та в народнопоетичній традиції «ходи», а и — їв цьому істотна відмінність — будує його на роз­логому соціально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отру­єння Гриця й створення легенди про Марусю Чурай, писав: «Відчу­вається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодраматичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про «піснетворство» героїні витісняє всі інші». Ліні Костенко вдалося ство­рити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII ст. Сам гетьман Хмельницький:

...дивував, безмірно дивував,— що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!