Ліна Костенко - Скіфська Одіссея

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_skifska_odisseya.docx)Lina_kostenko_skifska_odisseya.docx57 Кб1370
Скачать этот файл (Lina_kostenko_skifska_odisseya.fb2)Lina_kostenko_skifska_odisseya.fb2118 Кб1187

 

Ліна Костенко. Скіфська Одіссея

Поема-балада

ПІЩАНЕ — село Золотоніського р-ну Черкас. обл., поблизу якого в заплаві р. Супою (лівої притоки Дніпра) 1960—61 знайдено залишки човна, рештки кістяка людини та 15 античних бронзових посудин, оздоблених рельєфним орнаментом. Цей унікальний комплекс датується кін. 6 — поч. 5 ст. до н. е.

Знахідка з П. свідчить про торг. і культур. зв’язки землеробського праслов’янського населення цієї території з античними містами, що їх здійснювали дніпровським водним шляхом.

Човен з П. експонується в Історичному музеї УРСР в Києві; 14 бронзових позолочених посудин — у його філіалі — Музеї історичних коштовностей УРСР, 1 лутерій — в археологічному відділі Переяслав-Хмельницького історичного музею.

УРЕ, том 8, Київ, 1982, с. 388

Ріка Супій, і що там тої річечки?

Ох, недарма на праведній воді

латаття жовте світиться, як свічечки! —

то на чиїйсь біді, то на чиїйсь біді…

Ішли віки. Ріка собі міліла.

Довкіл наверствувався торф’яник.

Стара верба од старості зомліла,

забула, що сказав їй водяник.

Цвіло латаття. Плавали качки.

Звичайна річка, як усі річки.

І корови ішли до водопою,

не знали тайни річечки Супою.

Аж поки човен видобула з дна

якась машина торфодобувна.

А трохи далі, в торфі під корчами,

лежав скелет з коштовними речами.

Античний посуд, амфори, лутерії.

Соми, що наковтались біжутерії.

Великий дзбан з Афіною Палладою.

Відтак зробився той гречин баладою.

Але ж бо й справді, щоб таке утнути! —

Дніпро пройти, в Супої утонути!

Яка біда спіткала тут гречина,

сама себе забула вже причина.

Чи, може, він з напасником боровся?

А чи на камінь човен напоровся?

Чи він ужив добрячого напою

та й сам схитнувся посеред Супою?

Чи необачно здумав припочить?

Ріка тече. Історія мовчить.

Але, слізьми заплакавши гіркими,

коли човна вантажив чоловік, —

чи ж думала тоді ота грекиня,

що він пливе уже в двадцятий вік?!

Він плив до Скіфів. Човен був надійний.

Товар путящий. Сам він не простак.

— Чого ревеш, нікуди я не дінусь, —

сказав той грек, мабуть, приблизно так.

І вже ніхто його не дочекався,

мов ухопив його який хапій.

Дніпром допливши, де тепер Черкаси,

він завернув у річечку Супій.

І п’ять віків, ще й десять літ по двісті

нема про нього чутки ані вісті!

І та печаль давно вже не скорбота.

І що тепер про себе розповість

античний грек, сучасник Геродота,

негоціант з ольвійських передмість?..

Він був живий, не древній, не міфічний —

з тих клопітних для Греції часів,

коли потенціал демографічний

на чорноморськім березі осів.

І збудувавши Ольвію і Тіру,

Пантікапей, Німфей та Херсонес,

купці з Мілету, вихідці з Епіру

жили на скелях, ближче до небес.

Внизу ліпила мазанки злидота.

Чайки злітались вранці на лиман.

Грек не читав, можливо, Геродота, —

в ньому самому Геродот дрімав.

Він знав одне — що десь там за лиманом

тече ріка велика Борисфен.

Так край лежить неміряний, незнаний,

земля народів інших і племен.

Він бачив світ крізь дуже грецькі міфи,

охочий був почути щось нове.

Скіф і не скіф були для грека — скіфи.

Увесь той край він Скіфією зве.

І як для нас цікаві ті галактики,

звідкіль ніхто сигнал не передав,

так і йому — землі тієї клаптики,

де він іще нічого не продав.

І потім, справді, а чому б не взнати

якісь нові шляхи й координати?

Де браму неба зачиняють Ори?

Які заввишки ті Ріпейські гори?

І що за люди неври та гелони,

почім у них там бронзові кулони?

Та розім’яти веслами суглоби,

та походити босо по траві,

де проживають скіфи-хлібороби

і де кочують скіфи кочові.

Які на що у них там номінали?

І як вони там Дарія прогнали?

І що там за казкові емпіреї,

де царствує народ гіпербореї?

Де вічне літо і немає Лети,

ізвідки родом музика й поети,

бо там жила, на вроду еталонна,

богиня Літо, мати Аполлона.

Тож, взявши харчу торбу запасную,

до сліз жони завбачливо оглух.

"Я їду, отже, я існую", —

так пояснив їй, що життя — це рух.

Бо в ті часи велике діло — посох.

У мандри йшов письменник і філософ.

То що вже говорити про купця?

Йому сидіти геть не до лиця.

Грек чув, що десь на північ від Гілеї

є вільний торг, де грекам привілеї.

Там на горі є місто, що до нього

купці пливуть аж з моря крижаного.

На ті базари і на ті привози

ще фінікійці шастали, пронози.

І грецький імпорт дуже там в ціні.

То він туди й подався на човні.

Йому ж казали греки: — Зупинися!

Не підбивай ще й інших горопах.

Нормальний грек торгує у Пониззі,

де царські скіфи царствують в степах.

А цей пливе. А з ним іще десяток

такий непоміркованих, як він.

Чи душу обпікає недосяжність?

Чи потребує серце перемін?

Звичайно, є надморські торги, ближче.

Та тільки ж тут всесвітнє торговище.

Куди поткнешся із своїм товаром?

Тут фінікійських глечиків навалом.

Тож грек пливе на північ і на північ,

все вище й вище, в землі праслов’ян.

А ще ж ні карт, ні компаса, й крізь Грінвіч

не пролягав іще меридіан.

Та ще ж плавби не визначено строку.

Чи ошалів, чи, може, з ким на спір?

Чи хоче він добратися, нівроку,

аж на край світу, до Ріпейських гір?

Ридає жінка в Ольвії, у гавані, —

чого ж гречин той довго так у плаванні?

В яких світах блукає той блукалець?

Чи укусила нутрія за палець?

Чи, може, з ким в дорозі не поладив?

Чи хто позаздрив на його Палладу?

Чи розгнівився скіфський Посейдон? —

бо як поїхав, та і по сей день.

І знає тільки місяць походющий,

де їде грек смаглявий і худющий.

Та на Олімпі знають, на вершині,

від самої хвилини відплиття,

три Мойри, три безжалісні богині,

що визначають все людське життя. —

Та, що його дарує, безтурботна.

Та, що пряде, аж прядочка бринить,

і третя — Та, що вже невідворотна,

що переріже ножицями нить.

Тож грек пливе, на весла налягає.

Короткі ночі, спати не встигає.

А у човні ж усякої матерії,

вино, олія, амфори, лутерії,

чорнофігурний лаковий бомбілій,

химери, ткані по тканині білій.

А не була б же Греція Елладою —

у нього й дзбан з Афіною Палладою!

Блищить ріка, метляє вітер чуба,

і сонце світить гаряче.

А човен довбаний із дубе,

такий вовік не протече.

У цих краях торгуючи давно,

грек прорубав у Скіфію вікно.

У ті степи неміряні, небачені,

під небеса такої висоти!

На що сармати розсобачені,

а й ті туди не важилися йди.

Там степ і степ. І скіфи славнозвісні.

Вози у них міцні, шестиколісні.

Отари незліченні, табуни.

І дивна мова з голосом струни.

Він там бував, він дихав їхнім димом,

їв їхніх страв баранячу ропу.

Та тільки от — гречин не сходив з дива,

що в них домашнє вогнище в степу.

Бо це ж тобі не дворики ольвійські,

жінки в сандалях і тварини свійські.

Тут вільний степ, і люди в ньому сущі,

на цілий степ стада свої пасущі.

Тут і ягнята, і жінки, і дітки

сидять у дощ під шкурами кибитки.

Який не є, усе ж таки зогріток.

А грек не звик би зроду до кибиток.

Йому аби за скелю зачепиться,

що аж за комір сиплються зірки, —

те голе місто, камінь, черепиця,

і ходять греки, чорні, як граки.

Над ними в небі і Телець, і Овен.

А тут пасеться цілий Зодіак.

Що скіфу — кінь, то греку — човен.

Живе на скелі, то інакше ж як?

А цій землі нічого не забракло —

ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.

Найперший скіф, молодший син Геракла,

собі роздольне царство вибирав.

А скіфський бог розщедрився до того —

із неба кинув плуга золотого.

А ще він кинув золоту сокиру —

як часом з ними хто не схоче миру.

А для гостей на саму видноту

бог кинув з неба чашу золоту.

Хоча як інші книги погортай,

то перший цар був скіфський Таргітай.

І, як легенда кажа прастара, —

він син Дажбога і дочки Дніпра.

При ньому також на вечірній пруг

упала чаша, топірець і плуг.

Окрім легенд, є дані наукові,

теорії складніші теорем.

Наявні тут етруски загадкові

в генезі етрускоїдних племен.

Шари культур і древня топонімія

гіпотетично свідчать, що колись —

раніше, ніж прийти на Апенніни, —

вони у цих краях тут прижились.

Їх різні вітки мали різні назви —

лелеги, тірсагети і пелазги. А згодом тих, що у степах зостались,

назвали скити, бо вони скитались.

Ще й інші є гіпотези і версії —

що бог Папай був скіфам праотець,

що ніби скіфи — вихідці із Персії,

тут корінний лиш коник-стрибунець.

Що як прийшли із хмарами наопашки

у кіммерійське царство степове,

то так і йшли тисячоліття попаски,

життя вели номадне, кочове.

Лишилось тільки розвести руками

на всі степи аж по Великий Луг.

Якщо вони були кочівниками, —

навіщо ж їм потрібен був той плуг?

Хто каже — скіфи, хто їх зве — сколоти.

Хто каже що, залежно від мети.

А наше діло — все це прополоти,

аби хоч крихту істини знайти.

Спитати мудрих, зазирнути в Лету,

хто, що й коли казав про цей народ —

Плутарх, Страбон і Гекатей з Мілету,

але найбільше, звісно, Геродот.

Побувши скрізь — од Фів до Чортомлика

і написавши кільканадцять книг,

він так сказав, що Скіфія — велика,

але не всі там скіфи серед них.

Були номади — скіфи кочові.

Товар свій пасли десь там аж до Криму,

програвши на співучій тятиві

історію, тепер вже недозриму.

Жили як степ, обличчям до небес.

Узимку мерзли, кутались в бушлати.

А по Дніпру, де нині Дніпрогес,

жили вже царські скіфи — паралати.

Сам цар, і члени царської родини,

і скіфи царські — ті жили у Геррах.

Суміжно десь, в лісах, жили будини,

бобрів ловили в лісових озерах.

В сусідство їм вклинилися гелони,

що мали місто на дубових брамах,

сади, городи, стріхи із соломи

і дерев’яні статуї у храмах.

На північ — неври, де тепер Полісся.

Тоді вважав їх дехто чаклунами.

Віки ішли, народ не перевівся,

і врешті-решт вони зробились нами.

Були ще й інші там аборигени.

Це може буть віднесене до збігів,

але меланхолійні меланхлени

вдягали чорне, — там тепер Чернігів.

Де на хребтах смарагдові попони,

в сугір’ях — агафірси золоті,

народ, котрий співав свої закони,

щоб не забути жодної статті.

Відлом фракійців — гети, зазбручани,

і ті, що в придунайських ареалах,

на ворога виходили з мечами,

а йшли із миром — грали на цимбалах.

На півдні — таври, бавились розбоєм.

Туди на схід, за Доном, савромати —

нащадки скіфо-амазонських воєн, —

таки вдалось тих фурій уламати.

І далі там — де сіяли, де пасли,

народи із околичних безмеж —

сармати, фіссагети, арімпаси

і люди з бурштинових узбереж.

Оце такі у Скіфії сусіди.

Сама ж вони складалася із кого?

Жили прекраснокінні калліпіди

найближче десь до берега морського.

А вище там, за їхньою землею,

жили стрункі, смагляві алазони.

Казковий ліс, урочище Гілею,

шукати в плавнях, певно, є резони.

Понад Дніпром жили все хлібороби,

що звав їх Геродот — борисфеніти.

Були людьми не східної подоби,

лишили голос у віках дзвеніти.

Хліб на Побужжі сіяли на продаж,

тих скіфів називали орачами.

І далі теж була б цікава подорож —

там, де Волинь, Поділля, галичани.

Але чому на землях цих, де Київ,

іще до літописних лихоліть,

так наче нам хто чорну дірку виїв

у історичній пам’яті століть?

Що тут було, сам Геродот не знає.

Він тільки твердить, що за тих часів

кордон ішов від Дону до Дунаю,

від моря аж до прип’ятських лісів.

Чи все це разом — Скіфія і скіфи,

і кочові, й осілі, й паралати?

Крізь домисли, і вимисли, і міфи,

о, як її нелегко угадати!

Був Геродот в історії Монбланом.

Багато знав кривавих епопей.

Та Віслу звав по-грецьки — Ериданом,

Святі Шляхи у нього — Ексампей.

Він тут бував — і в Геррах, і в Гілеї,

знав ріки — Герр, Тірас і Танаїс.

І під свої античні пропілеї

все у своїй транскрипції приніс.

Ішов у мандри у період літній,

де на волах, де пішки, де човном.

Тоді був скіфський цар неповнолітній,

а він знайомий був з опікуном.

Знав городища, і степи, і плавні.

Чув цілий хор людських різноголось.

Та вище, де Дніпро не судноплавний,

і Геродоту буть не довелось.

Віки мовчать. Душа не б’є на сполох.

Порожніх слів намножилась лушпа.

І тільки час від часу археолог

якесь віконце в правду прокопа.

Наука вглиб, і праця титанічна.

Загадка, не розгадана здавен, —

чи це була експансія етнічна,

чи це союз споріднених племен?

Це люд місцевий чи це люди східні, —

у цьому вчені теж неоднозгідні.

Та тільки хто б на чому не спинився,

яких припущень ми б не спорудили, —

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: