Ліна Костенко - Збірка віршів

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx109 Кб5558
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2213 Кб3357

Ліна Костенко

Збірка віршів

 

 ... І не дивуй, що я прийду зненацька.
 

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

 А затишок співає, мов сирена.
 

А затишок співає, мов сирена.

Не треба воску, я не Одіссей.

Вже леви ждуть, і жде моя арена.

Життя, мабуть,– це завжди Колізей.


 

І завжди люди гинули за віру.

Цей спорт одвічний віднайшли не ми.

Тут головне – дивитись в очі звіру

і просто – залишатися людьми.


 

Коли мене потягнуть на арену,

коли на мене звіра нацькують,

о, я впізнаю ту непроторенну

глупоту вашу, вашу мстиву лють!


 

Воно в мені, святе моє повстання.

Дивлюся я в кривавий ваш туман.

Своїм катам і в мить свою останню

скажу, як той найперший з християн:


 

– Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваши леви лижуть мені ноги.

І ваши слуги насміялись з вас.

 АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
 

Добридень, люди! Вбитий на снігу,

я спам'ятався в зоряній пустелі.

І все, що має на землі вагу,

осипалось, як мертві імортелі.

Там, на землі, щось падало, цвіло,

було рожеве, синє і зелене.

Мені вітри позичили крило,

я бачив землю за віки від мене.

Я натомився жити без душі.

Нема на чому записати строфи.

Усі арапи-предки й гармаші

Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Не хочу я ні вічності, ні слави.

В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

Вдягтися в тіло і напитись кави.

Там, на столі, лежить моє перо.

Воно лежить, воно давно не пише.

Я хочу вірші написати про -

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

а я дивлюсь у вічі пістолету...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету?!

 БІЛА СИМФОНІЯ
 

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу –


 

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.


 

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:


 

– Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання…


 

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.


 

Бо то уже справа гідности –

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.


 

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.


 

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана…

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.


 

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…


 

А нам з тобою – до сміху!

А нам з тобою не смутно!


 

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.


 

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація…


 

Біла симфонія снігу.


 

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило…

Ти – моє перше кохання.

Останнє уже було.

 БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.


 

Леся Українка


 

Півні кричать у мегафони мальв –

аж деренчить полив’яний світанок…

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв, тих прісних пуританок.


 

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе.


 

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров’ю предків тяжко пурпурова.


 

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови –

сім тучних, але більше тощих.


 

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.


 

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень – не з твоєї величі!


 

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.


 

З усіх трибун – аж дим над демагогом.

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться богом,

як сам диявол – той же шовінізм.


 

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі,

ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.


 

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

 В маєтку гетьмана Івана Сулими,
 

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці – загула бруківка –


 

І тільки гриви…курява…і свист…

Лунких копит оддаленілий цокіт…

І ми…і степ…і жовтий падолист…

І цих дворів передвечірній клопіт…


 

І як за сонцем повертає сонях,

Так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях…

В маєтку гетьмана… Івана Сулими…

 ВАН-ГОГ
 

Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклопічною одноокістю

небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані!

Вчора був я король королів.

А сьогодні попіл згорання

осідає на жар кольорів.

Мертві барви.

О руки-митарі!

На мольбертах розп'ятий світ.

Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.

Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрякло грозою.

Вигинаються пензлі-хорти.

Чорним струсом палеозою

переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

В кишенях дня, залатаних терпінням,

я кулаки до смерті донесу.

Самовитий - несамовитий -

не Сезанн - не Гоген - не Мане

але що ж я можу зробити,

як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть.

Божевільний!

Що ж, може бути. Він - це значить я.

Боже - вільний...

Боже, я - вільний!

На добраніч, Свободо моя!

 Вечірнє сонце, дякую за день!
 

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

 Вже почалось, мабуть, майбутнє.
 

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

 Виходжу в сад, він чорний і худий,
 

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.


 

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.


 

І він спитав: – Чого ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?


 

А я сказала: – Ти мені один

о цій порі, об іншій і довіку.


 

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.


 

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова...

 Віяло мадам Полетики
 

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев'я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та її скаже: – Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,

він вивів тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетикя,

годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно – генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

 Все більше на землі поетів,
 

Все більше на землі поетів,

вірніше –

тих, що вміють римувати.

У джунґлях слів поставили тенета,

але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині…

Великий щебет, писк і цвірінчання –

таке,

що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

міняє шерсть залежно від погоди…

Поете,

вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

 Готичні смереки над банями буків,
 

Готичні смереки над банями буків,

гаркаві громи над країною крон.

Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,

і сплю, прочитавши собі Оріон.


 

А вранці повстану. Обуренням серця,

веселим азартом очей і ума.

На вікнах розсиплеться сонячне скерцо

і рух засміється над скрипом гальма.


 

Обридли відьомскі шабаші фікцій

і ця конфіскація душ під гармонь.

І хочеться часом в двадцятому віці

забитись в печеру і няньчить вогонь.


 

Свободи предтеча – розхристана втеча

з мурованих дум у мандруючий дим.

Дзвенить ручаїв стрімголова малеча

блакитною кров’ю камінних глибин.


 

Світанки мої у смарагдовій ворсі

Сторінка 1 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>

Пошук на сайті: