Ліна Костенко - Збірка віршів

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx109 Кб5365
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2213 Кб3117

Ліна Костенко

Збірка віршів

 

 ... І не дивуй, що я прийду зненацька.
 

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

 А затишок співає, мов сирена.
 

А затишок співає, мов сирена.

Не треба воску, я не Одіссей.

Вже леви ждуть, і жде моя арена.

Життя, мабуть,– це завжди Колізей.


 

І завжди люди гинули за віру.

Цей спорт одвічний віднайшли не ми.

Тут головне – дивитись в очі звіру

і просто – залишатися людьми.


 

Коли мене потягнуть на арену,

коли на мене звіра нацькують,

о, я впізнаю ту непроторенну

глупоту вашу, вашу мстиву лють!


 

Воно в мені, святе моє повстання.

Дивлюся я в кривавий ваш туман.

Своїм катам і в мить свою останню

скажу, як той найперший з християн:


 

– Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваши леви лижуть мені ноги.

І ваши слуги насміялись з вас.

 АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
 

Добридень, люди! Вбитий на снігу,

я спам'ятався в зоряній пустелі.

І все, що має на землі вагу,

осипалось, як мертві імортелі.

Там, на землі, щось падало, цвіло,

було рожеве, синє і зелене.

Мені вітри позичили крило,

я бачив землю за віки від мене.

Я натомився жити без душі.

Нема на чому записати строфи.

Усі арапи-предки й гармаші

Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Не хочу я ні вічності, ні слави.

В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

Вдягтися в тіло і напитись кави.

Там, на столі, лежить моє перо.

Воно лежить, воно давно не пише.

Я хочу вірші написати про -

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

а я дивлюсь у вічі пістолету...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету?!

 БІЛА СИМФОНІЯ
 

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу –


 

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.


 

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:


 

– Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання…


 

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.


 

Бо то уже справа гідности –

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.


 

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.


 

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана…

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.


 

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…


 

А нам з тобою – до сміху!

А нам з тобою не смутно!


 

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.


 

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація…


 

Біла симфонія снігу.


 

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило…

Ти – моє перше кохання.

Останнє уже було.

 БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.


 

Леся Українка


 

Півні кричать у мегафони мальв –

аж деренчить полив’яний світанок…

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв, тих прісних пуританок.


 

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе.


 

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров’ю предків тяжко пурпурова.


 

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови –

сім тучних, але більше тощих.


 

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.


 

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень – не з твоєї величі!


 

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.


 

З усіх трибун – аж дим над демагогом.

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться богом,

як сам диявол – той же шовінізм.


 

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі,

ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.


 

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

 В маєтку гетьмана Івана Сулими,
 

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці – загула бруківка –


 

І тільки гриви…курява…і свист…

Сторінка 1 з 16 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 > У кінець >>