Критика

«Страшні слова, коли вони мовчать» Костенко

Квінтесенцією роздумів Ліни Костенко про значення слова в житті людини, про сутність пое­тичного мистецтва став вірш «СТРАШНІ СЛОВА, КОЛИ ВОНИ МОВЧАТЬ...».

Саме цим твором завершується збірка «Неповторність». Авторка звіряється: слова ніби живі згустки, що увібрали в себе радощі й болі багатьох людей, які їх промовляли. Чутлива душа поете­си усе це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче, коли усвідомлює своє надскладне завдання: кожне слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ніколи не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність, // якийсь безсме­ртний дотик до душі».

 

Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.