Критика
«Українське альфреско» Костенко
Елегійну і разом з тим зворушливу картину малює Л. Костенко у своїй поезії «УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО», навіяну, очевидно, казкою. А також роздумами про людську долю. Одних вона щедро обдарувала дітьми та онуками, іншим — не дала їх. Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по вологій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та ін. Однак поступово в цій лагідній, милій картині проглядається страшна трагедія героїв, усієї нації — розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж не приїжджають, цураються, гордують або ж їх зовсім немає. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, затишний. Але нікому розказувати про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами» — з відходом господарів увесь цей дивосвіт душі зникне. Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «навшпиньки виглядають жоржини через тин».
Ліна Костенко
Українське альфреско
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…