Критика

«Маруся Чурай» Костенко

Історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах «МАРУСЯ ЧУРАЙ» крити­ка справедливо назвала енциклопедією духовного життя українського народу в XVII столітті. Ліна Костенко створила роман надзвичайної художньої сили. Переплетіння фактів історичних із факта­ми особистого життя головної героїні твору дало авторові можливість відтворити широку етногра­фічну панораму життя в Україні, відобразити ментальність українців і показати проблеми україн­ського суспільства.

Серед проблем, порушених у творі: незбагненна таїна любові; фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесеного й приземленого в людському житті; доля як наслідок вибору між цими цінностями; шляхетність і вірність як шлях порятунку; пристосуванство і зрада як шлях до загибе­лі; митець і суспільство; нелегка, проте висока місія митця в історії свого народу; славна і трагічна боротьба народу за свою державність.

Така широка проблематика твору зумовила необхідність ускладненої «багатоярусної» компо­зиції. В основі твору дві взаємопов’язані сюжетні лінії: доля Марусі й доля України.

Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток подій — лінійний, ускладнений ретроспекціями (спогади Марусі). Кожен фрагмент твору стає доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності.

Ліна Костенко по-новому осмислює образ Марусі Чурай — легендарної співачки та поете­си — підносить її особисту трагедію до рівня проблем життя й боротьби українського народу за волю. Маруся наділена поетичним талантом, який допомагає словом виспівати те головне, що хви­лювало її народ. Дівчина розуміла важливість свого мистецького покликання. Цей дар для неї означає багато, так що на прохання Гриця пробачити йому вона відповідає:

Це ж цілий вік стоятиме між нами, а з чого ж, Грицю, пісню я складу?

Ця думка Марусі закономірна: річ не в тім, що вона величається своїм поетичним хистом — він є її природною, невід’ємною рисою. Пісня — її поетична душа, що увібрала в себе не тільки хронологію історичних подій, зовнішні ритуали народного життя, але саму суть народної менталь­ності, народної моралі. Саме тому пісні цієї дівчини співала вся Україна. Маруся зуміла втілити в словах найтонші почуття, найпотаємніші порухи душі. Ліна Костенко, розповідаючи про життя ліричної героїні, пам’ятає, що історія людини починається з дитинства. Дитинство — наша духов­на батьківщина:

Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.

Поетичний світ дитинства сформував її характер, у якому поєдналися дівоча ніжність і рішу­чість, твердість характеру, доброта до людей і вміння відчувати зло. Усім цим дівчина завдячує матері, по-справжньому близькій людині, яка замінила їй передчасно померлого батька. Маруся усім своїм життям доводить, що без батьків не може бути не тільки фізичного, але й повноцінного духовного життя. Навіть початок творчості вона пов’язує з почуттям туги за батьком, страченим ворогами:

...печаль моя торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.

Навіть готуючись померти, Маруся жалкує за матір’ю, розуміючи, що найважче саме їй. Тому так щиро звучать слова Марусі після похорону матері:

Добрела я додому тоді звідтіля.

Та й ношу її смерть у душі, як провину.

Від матері й батька успадкувала Чураївна гордість і почуття власної гідності, здатність не схилятися перед труднощами:

— Як не буде,

Не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

Від батьків вона засвоїла перші уроки моралі, зразки любові та краси. «Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий», — говорить Маруся, згадуючи про своє захоплення стосунками батька й матері.

Найкращі риси цієї дівчини, притаманні українському народові, розкрилися саме у високому і прекрасному коханні, яким вона вивищувала свого обранця:

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Подружнє життя вона трактує як стосунки однодумців, бо «нерівність душ — це гірше, ніж майна». Подружня вірність так само важлива, як і вірність Батьківщині, а тому почуття обов’язку і добропорядність для Марусі нерозривні. Це те, що віками склалося як основа моралі її народу, а вона — дитя цієї моралі, її уособлення.

Ліна Костенко не погоджується з позицією митців, «які складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі». У такий спосіб образ поетеси з народу набуває особливого значення. За словами Івана Іскри:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Ліна Костенко створила у своєму романі у віршах «Маруся Чурай» образ жінки і піснярки, яка уособлює найкращі риси української ментальності. Як ідейний заповіт українцям слід сприймати пое­тичний вислів про Марусю Чурай: «Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!»

Про що написаний цей твір? Про дівчину-поетесу? Про криваві часи Хмельниччини? Про зра­ду в коханні? Мабуть, про все це разом, оскільки позачасові образи вписані в яскраве історичне тло і саме таке суголосся сучасного і минулого, надчасовість розв’язуваних у творі проблем виводить його на рівень вічних тем протистояння високого і низького, місця митця в суспільстві, нерівності людських душ.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>