Микола Костомаров - Дві руські народності (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx106 Кб2141
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2235 Кб1533
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf641 Кб2815
Але ми звернули трохи вбік од своєї мети. Річ у тому, що назва Русь ізпоконвіку закріпилася за південно-руським [українським] народом. Назва не виникає без факту. Не можна накинути народові ні з сього, ні з того якубудь назву. Це може залізти в голову хиба таким західно-європейським мудрим людям, як оті, котрі запевняли, що ніби то Катерина II., з найвищого наказу, подарувала московському народові назву «Русскій» і заборонила йому вживати його давньої назви — Москаль. Разом із назвою розвивалася й самостійна історія життя українського народу. Відома річ, у яке прикре становище заводять нас наші давні літописці, коли тільки ми забажаємо розслідити долю народнього життя в давнину. Літописи частують нас по саме горло звістками про усобиці князів, про будівлю церков, незвичайно докладно розповідають про дні, навіть години смерти князів і єпископів; аби ж постукався до них у двері скарбниці народнього життя, то вони й німі, і глухі, і ключі від тих таємних дверей давно закинені в море забуття. Від давньої бувальщини лишилася ледви примітна тінь. Отже й її поки-що досить на те, щоб бачити, як рано Південна Русь [Україна] почала рости иншим, своїм власним шляхом, і не так, як Північна [Московщина]. На півдні цілком инакше, ніж на півночі, розросталися, устатковувалися, переміняли свій вигляд одні й ті самі загальні основи. Північ, а ще більш північний схід, до половини XII. віку нам мало відомі. Літописні оповідання того часу повертаються тільки коло південних країв; у новгородських літописах такі короткі й уривчасті місцеві звістки, що, здибавши їх, гадаєш собі: чи не оглав це загубленого літописного оповідання. Признатися по правді, так якось аж чудно слухати оті глибокодумні спостереження над розвоем новгородських громадських основ у порівнянні з переворотами й рухами в удільній руській землі, спостереження, які проповідують деякі шановні дослідники, й які перейняли вчителі по школах — де можна судити хиба тільки про розвиток новгородських літописів, там вони ведуть річ про розвій новгородського життя!… Отже й навіть такого злиденного оглаву не лишилося про життя й долю північно-східної Руси, тої суздальсько-ростовсько-муромсько-рязанської країни, й тим більший жаль бере, коли добре тямиш, що тут саме й якраз того часу заклюнулося зерно великоруської народности, й якраз тоді й пустило воно з себе перші парости того, що пізніше зробилося рушієм сполуки всього руського світа й закладом майбутньої обнови й усього слав’янського… Таємничий родовід і дитячий вік великоруської народности повитий густою, непросвітною хмарою. Розігнати цю хмару в нас нема спроможности; через те доводиться або піддатися спокусі і вдатися в безкраї вигадки і здогади, або спочити на тій думці, як колись так робили, що така вже на те була воля божа, і що ті причини, котрі зробили великоруську народність тим, чим вона є, залежали від недовідомої волі! Така думка втихомирить усяке хвилювання розуму, але ж ні вона, ні самі вигадки та здогади не задовольняють наших потреб. Вигадки і здогади не зробляться самі про себе правдою, коли їх не потвердять або очевидні факти, або певний льоґічний звязок проявів. Ми не сумнимося проти волі божої, віримо, що всім, що діється у світі, кермує божа воля, й відомим, і невідомим; але ж коли, міркуючи про що, та в усьому, здатися на волю божу, то тоді нічогісінько не лишиться задля міркування. Річ історії — розсліджувати не причину всіх причин, недоступну для людського розуму, а причину частинних проявів. Єдине, що відоме нам про північний схід, це те, що там поміж Фінами мешкали Слав’яни і брали перевагу над Фінами, і що в тому краю загальні основи були такі самі, як і по иншихі землях руського світа. Але ми не відаємо ні подробиць життя, ні того, яким побитом ті Слав’яни прокладали загальні основи до свойого життя. Тимчасом, на півдні ввесь український народ виразно на початку XI. віку визначається суцільністю: він не вважає на князівські перегорожі й раз-у-раз діями своєї історії нагадує про свою єдність; він засвоює собі одну назву Русь, у нього одні спільні спонуки, ті самі головні обставини ворочають ним; його частини тягнуть одна до другої. А от инші віти загального руського слав’янства, наприклад, Кривичі, виділюються своїми окремішніми частинами в загальному звязку. Новгород, хоч і виділився зі своєю землею на півночі, але ж він раз-у-раз тягне на південь до Київа; він Київу рідніший, аніж Полоцькові або Смоленськові. Певна річ, що це виходить із того, що він етноґрафічно більше звязаний із півднем.

 

Від половини XII. віку визначується характер Східної Руси або суздальсько-ростовсько-муромсько-рязанської землі. Прояви її самостійного життя, як указує давній літопис, починаються від того часу, як 1157 р. Андрія Юрієвича14 вибрано за осібного князя над усею ростовсько-суздальською землею. Тоді вже виразно виявився той окремішній дух, що панував у громадському ладі цього краю, ті розуміння про громадське життя, які там панували, — й ріжниця між цими розуміннями й тими, що кермували життям на Південній Руси і в Новгороді. Епоха ця незвичайно важна: вона дорогоцінна для того, хто розсліджує наше минуле, тут показується, хоч і невиразний, малюнок — малюнок на лад образків по наших старих рукописах — дитячого віку великоруського народу. Тут можна бачити перші парости тої вдачі, що опісля стали джерелом його сили й безсилля. Тут ніби читаєш про дитячі роки великого чоловіка, і в його дитячих рухах хочеш зібрати зерна подвигів його в будущині.

 

Чим за свого дитячого віку відріжняється великоруський народ од українського й инших народів руських земель? Прямуванням дати міцність і формальну суцільність своїй землі. Вся земля вибірає Андрія єдиним князем на всі міста. В Андрія було кілька братів і два небожі; їх проганяють, не забороняють лишитися тільки двом: одному, що нездужав і не здолав бути ніяким діячем, а другий не виявляв ніяких нахилів до влади. Не сам Андрій виганяв братів, виганяла їх уся земля. Літопис оповідає, що Андрія ставили ті ж, що повиганяли молодих братів його. Одначе ж єдність, до котрої так виразно прямували погляди, не змогла зразу вкорінитися й обернутися в постійний звичайний лад; згодом земля мала знов кількох князів разом; але один із них був за великого княза, за верховода всеї землі. Разом із тим виринає, хоч у зародні, друге прямування: підгорнути инші руські землі під кормигу своєї землі. Муромщина й Рязанщина зі своїми князями були вже під кормигою ростовсько-суздальського князя. Це не було особисте бажання, князя, навпаки — князі виходили з такого роду, що його значіння звязувалося з єдністю цілої руської федерації, і вже у східних краях набіралися отого місцевого прямування. На що вже скупий літопис, на звістки про народні рухи, а проте здибуєш там сліди того, що князі діяли відповідно до народньої волі; навіть у таких випадках, де визначається начебто особисте владолюбство князів; доводиться чимало з того, що досі звертали на самовладдя князів, звернути на самовладні нахили тих, що оточували князів. Коли Всеволод15 забажав випустити на волю князів-бранців, свого небожа та Гліба Рязанського, то Володимирці не дали цього вчинити і присудили осліпити тих князів. А коли той самий Всеволод іде на Новгород і облягає Торжок, його тягне до згоди, він не хоче руйнувати волости, так же дружинники його вимагають цього: образу князя вони вважають образою самих себе. «Ми не цілуватися з ними прийшли», кажуть Володимирці з насмішкою. Отаким побитом, ворогування з Новгородом і прямування підгорнути його під свою руку виходило не зо спонуки князя, а народа, й тим то Новгородці, попроганявши Суздальців зпід своїх мурів, незабаром єдналися з суздальськими князями, й, навпаки, на самих Суздальцях, що сили було, мстилися, продаючи кожного Суздальця по дві ногаті16. Зате ж не дивно, що суздальська земля з таким озвірінням, із такою пихою ставала проти Новгородців, як вони ввійшли в Суздальщину переможцями під прапором Мстислава Вдатного17. Кілька разів можна помітити, як у часах нападів князів східно-руської землі на Новгород прориваються народні гордощі цеї землі й доводять до забобонів у неї, що, мовляв, її народ переважає Новгородців і має право верховодити над ними. Елєменти просвіти, виплекані на київському ґрунті під православними поглядами, перейшли на східну землю, та там инакше вони зростали й явилися в иншій формі. Замісць Київа на півдні, повстав новий Київ на півночі — Володимир; по всьому видко, що була думка зробити з Володимира другий Київ, перенести старий Київ на нове місце. Тим то в Володимирі збудували патрональну церкву св. Богородиці Золотоверхої, збудували й Золоті Ворота, позаводили й назви київських урочищ: печорське місто, річка Либедь. Та ба! — не стало сили відірвати старий Київ од Дніпрових гір: занесені з півдня на чужий ґрунт парости під північно-західним похмурим небом инакше виросли, не те дерево вийшло з них, і не ту садовину воно вродило.

 

 

 

***

 

 

 

Старослав’янські погляди на громадський лад визнавали джерелом народньої правди народню волю, присуд віча: не вважаючи на те, з кого складався народ, хто був на вічу, вважалося лишень на обставини; відповідно до тих обставин на віче збіралося або більше або менше учасників, і бувало, що народньому вічу надавали вагу всенароднього зборища; траплялося й так, що вічем уважали натовп таких людей, котрим на час пощастило орудувати на громадській ниві. До того ж виникла й давно вже закорінилася в народньому розумінню ідея, що князь є керманич, мировий суддя, заводить лад, обороняє від неспокою й зокільного і внутрішнього; неминуче сама зі себе повинна була виникнути суперечність князівської основи з народньо-вічевою; але цю суперечність утихомирювало й лагодило визнавання, що народня воля стоїть понад князівським правом. Потреба князя була неминуча; його вибірали, й коли він не задовольняв тих потреб народа, для котрих його було треба, або ж коли надуживав своєї влади, чи значіння, його проганяли. Оттака основа в. XI., XII. і XIII. ст. виробляється скрізь: і в Київі, і в Новгороді, і в Полоцьку, і в Ростові, і в Галичі. Виявляється вона не скрізь однаково, а відповідно до ріжних місцевих обставин і тих умов, в які доля становила руські землі. Основа ця часом набіралася більш єдиновладного духа, а часом більш народньо-правного; декотрі землі вибірали собі князя раз-у-раз із одного роду, через що вибір скидався ніби на спадщинне право, й коли оце право не витворилося цілком, то лишень тому, що не встигло приглушитися виборне право, котре, своєю суттю, ослаблювало силу звичаю; по других землях, як от у Новгороді, при виборі князя народня воля не звертала уваги на жадні звичаї спадщини, а вважала тільки на дійсні тогочасні потреби краю.

 

Марна праця шукати б у Київі якогобудь виробленого права й ладу в наслідді князів. Хоч і була невиразна ідея старшинства, але поверх неї стояло право народнього вибору. Ізяслава Ярославовича18 прогнали Кияни й вибрали собі полоцького князя, що сидів тоді випадково в київській тюрмі і вже ж жадним правом не сподівався такої шаноби. Опісля Ізяслав хоч і запанував знову в Київі, але запанувати йому допомогли чужинці. Це було ніби завойовання чужинцями Київа. Тим то пізніще польські історики дивилися на ці події так, мов би то приборкана Русь була в ленній залежности від Польщі. Минув якийсь час; ледви встиг київський князь вибитися сам і визволити Киян од своїх помічників, як Кияни знов вигнали його. Князювати в Київі сів чернигівський князь19, а Ізяслав мусів знов утікати. Хоча літопис і не говорить просто, що Кияни його вигнали, але це видко само з себе: раз, що Кияни не могли шанувати такого князя, що приводив на них чужинців20 і віддавав на кару тих людей, які здавалися або неприхильними до його або верховодами народу за часу вигнання князя; а по-друге, і Святослав не міг би осістися на київському престолі й володіти чотирі роки, коли б на те не було народньої волі і згоди. Дальш уже кілька разів літопис нагадує, що князі сідали на князівство за вибором, і таксамо з волі народу їх проганяли; що віче вважало за собою право судити князів, проганяти їх і карати другорядну владу, настановлену князями, а часом і самих князів. Коли вибрали Мономаха, то тоді народ судив людей, близьких до попереднього князя. Всеволод, бажаючи уступити своє князівство братові свойому Ігореві21, не міг цього вчинити, не випрохавши на те згоди народнього віча; віче ж потім і зсадило Ігоря, покликало до себе князювати Ізяслава Мстиславовича, а згодом Ігоря вбило. Ізяслав Давидович, Ростислав Мстиславович, Мстислав Ізяславович, Роман Ростиславович, Святослав Всеволодович22 — усіх їх, як на це вказують сліди в літописі, вибірано на князівства з волі Киян. Трохи-по-троху значіння народу, як керманича народніх справ, перейшло до воєвничої дружини, себто, ватаг, що збіралися з усяких юнаків. Дружини настановляли і зсаджували князів: князі були в них ніби їхня зброя й могли держатися на князівстві, як це звичайно водиться в воєвничих державах, тільки силою волі та вмілістю, а яку вони мали вагу у свойому роді, це вже не мало значіння.

 

Пошук на сайті: