Микола Костомаров - Дві руські народності (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx106 Кб2141
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2235 Кб1533
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf641 Кб2815
Папи у своїх буллях дорікали Новгородові, що він, заступаючись за поган, ворогує з христіянством, і підбивали проти нього «хресний похід». Воюючи з Німцями або зі Шведами. Новгородці вважали їх за ворогів політичних, а не релігійних; ворогування набірало реліґійного характеру тільки тоді, коли супротивники виявляли прямий замах на святощі православної віри. Те ж саме ми бачимо й на Україні. На нехристів Новгородці не дивилися з ненавистю; це видко з того, що Жиди придбали собі в Новгороді такий захист, що спромоглися навіть завести єретичну секту й навертали на неї тубольців. А тимчасом у Великоросію Жиди не сміли й показуватися. Коли, з одного боку, папи й західне духовенство дорікали Великому Новгородові, що він запомагає поган проти христіян, так, із другого боку, і православним сановникам не подобалася надмірна віротерпимість Новгородців, духовні сердилися за зносини з Латинянами, за придбання собі чужих звичаїв. Духовні бажали виплекати в народі думку, що всі неправославні погани: ради такої мети забороняли вони вживати харчів, привезених із закордону так довго, доки їх не посвячено в церкві.

 

 

 

***

 

 

 

Із цього короткого історичного огляду ріжниць, які виникли з далекої давнини поміж двома руськими народностями, можна бачити, що у вдачі українського народу переважає особиста воля, а в великоруськім переважає загальність. На корінний погляд Українця, спільна згода звязує людей, а незгода розлучає; Великоруси прямували завести неминучість і нероздільність раз заведеного звязку, і саму причину такого заводу звернути на божу волю й тим то відгородити її від людської критики. В однакових стихіях громадського життя йерші засвоювали собі духа його, останні дбали дати йому тіло; в політичній сфері Українці здібні були створити поміж собою добровільні товариства, звязані не більш, як того вимагала щоденна потреба, й міцні настілько, наскільки існування їх не шкодило незмінному праву особистої волі; Великоруси старалися спорудити на вікових підвалинах міцне загальне тіло, проникнуте єдиним духом. Перше прямування вело до федерації, але не вдало довести її до кінця; друге повело до одновладдя й до міцної монархії: довело до першого, і збудувало другу. Перше кілька разів показало себе нездатним до одновладного державного життя. В давнину воно панувало по руських землях, і коли настиг неминучий час або загинути або зміцнитись, воно зійшло поневолі з видівні й мусіло поступитися верховодством другому. Великоруський елємент має в собі щось величенне, творче, має духа суцільности, свідомість єдности, панування практичного розуму, Великорус уміє перебути тяжкі обставини, вибрати час, коли гаразд буде діяти й покористуватися ним, скілько йому треба. Цього не виявив наш український нарід. Його вільна стихія призводила або до розкладу громадських звязків або до виру стремлінь, котрі немов те колесо крутили народнім історичним життям. Отакими показало нам наше минуле дві руські народности.

 

У свойому прямуванню створити для ідеї, визначеної раз на віки, трівке, величезне, показне тіло, великоруський народ усе виявляв і тепер виявляє нахил до матеріялізму й одстає від українського народу в духовому житті, в поезії, яка в останнього розвинулася незмірно більше, живучіще й повніще. Прислухайтесь до голосу пісень, придивіться до образів, створених уявою одного і другого народу, до словесних творів великоруського й українського люду. Не скажу, що в великоруських народніх піснях нема поезії; в них високопоетичною з’являється, власне, сила волі, сфера діяльности, себто, власне те, чого треба, щоб виконати завдання, яке намітив собі великоруський народ ув історичній течії політичного життя. Найкращі великоруські пісні ті, де змальована душа в ту хвилину, коли вона збірає свої сили, або коли тріумфує, або журиться від яких-таких неуспіхів, що, одначе, не ломлять нутрішньої могутности. От через що всім Великорусам так подобаються розбишацькі пісні: розбишака — герой, що виходить на боротьбу і з обставинами і з громадським ладом. Його стихія — руїна, але після руїни неминуче повинно відбудуватись нове. Нове находить свій вислів уже в набіранню розбишацьких ватаг, що виявляють із себе щось наче громадське тіло. Тим то й не треба дивуватися, як ми в розбишацьких піснях помічаємо ту ж саму стихію загальности, те ж саме прямування збудувати державне тіло, яке зустрічаємо в цілім історичнім життю великоруського народу.

 

Великоруси народ практичний, переважно матеріялістичний, до поезії горнеться тільки тоді, коли виходить із сфери щоденного життя, над котрим працює, працює, не запалюючись, не захоплюючись, а повагом, приміряючись більш до подробиць, до частин, тим то й не женеться за образом, що є душею опоетизовання кожного діла, кожної річі. Тим то великоруська народня поезія так часто рветься до того, чого не обіймеш, до того, що виходить поза обрій природної можливости, й часто знову знижується до простої забавки, до розваги. Історична споминка як-стій переміняється в епос, перетворюється в казку; зате в українських піснях вона тримається більш дійсности й часто не має потреби підносити цю дійсність до епосу на те, щоб ссяти промінням роскоші поезії. В великоруських піснях є туга, задума, але ж майже немає тої мрійливости, що так поетично причаровує в українських піснях, переносячи душу в світ уяви, нагріваючи серце неземним, нетутешнім теплом. Участь природи в великоруських піснях дрібна, в українських — незвичайно велика; українська поезія не розлучається з природою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі й журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світища неба, ранок і вечір, весна і сніг — усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівничим голосом, голосом то співчуття, то надії, то присуду. Душею кожної народньої поезії є звичайно — любов; та в великоруських піснях це почуття тільки де-не-де бере верх над матеріяльністю; навпаки, в українських воно досягає як-найвищого одуховлення, чистоти, височіні спонук і ґрації образів. На що вже матеріяльна сторона любови в жартівливих піснях, а й вона змальована з тою анакреонтичною41 ґрацією, що закриває собою тривіяльність і саму похіть одуховлює, ублагороджує. Жінка в великоруських піснях рідко коли виростає до свого людського ідеалу; рідко коли краса її підноситься понад матерію; рідко коли почуття закохання може шанувати в жінці що иншого, крім тілесної краси; рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі. Українська жінка в поезії українського народа, змальована такою духово-прегарною, що й у самому свойому упадку виявляє поетично свою чисту натуру й соромиться свого пониження. В забавних піснях, у жартівливих різько зазначується супротивність української й великоруської натури. В українських таких піснях виробляється краса слова й вислову, досягає правдивої мистецькости; людська натура, відпочиваючи, не вдовольняється простою забавкою, а визнає потребу надати їй таку прегарну форму, форму, що б не тільки бавила, а ще й підносила душу; веселість бажає обгорнути її стихіями краси, освятити думкою. Навпаки, в великоруських піснях такої катеґорії визначається тільки прямування втомленої прозаїчною працею натури — побавитися аби-чим на годинку, не ворушачи мізку, не займаючи серця, не рушаючи фантазії. Такі пісні в Великорусів існують не самі ради себе, а ради побічної декорації иншої, чисто матеріяльної втіхи, й тому частенько доходять до цинізму.

 

І у громадському, і в сім’євому життю Великорусів більш чи менш видко брак того, що в українському житті становить поезію; і, навпаки, в останньому мало того, що становить душу, силу й повагу першого. Великорус мало любить природу; в селян дуже рідко здибаєш на городі квітки — на Україні квітками пишається майже чи не кожний двір хлібороба. Цього не досить. Великорус має якусь ненависть до ростин. Я знаю приклади, де господарі вирубували дерева біля своїх домів, препогано збудованих, гадаючи, що через дерева будинок не має гарного вигляду. По скарбових селах, коли влада почала спонукувати людей садити біля хат верби, незвичайно важко було примусити, щоб поливали дерева, доглядали їх, не давали нівечити. Коли в двацятих роках нашого віку уряд наказав обсаджувати деревами шляхи, ця річ здалася народові таким важким тягарем, що скарги й нарікання відбилися в народніх піснях, складених надзвичайно тривіяльно. В Великоросії багато садів, але це все майже садовина, їх розводять із крамарською метою; лісову деревину зустрінеш рідко де, бо з неї немає користи для матеріяльного життя. Рідко коли можна здибати Великоруса, що б спізнавав і відчував красу місцевости, любувався, оглядаючи небо, і впивався б, ні на що не звертаючи уваги, очима в озеро, освічене сонцем або місяцем, або вдивлявсь у блакитну далину лісів, заслухався хором весняного птаства. Все оце майже все якесь чуже для Великоруса, він зав’яз у щоденних рахунках, у мілкій ковбані матеріяльних потреб. Навіть люде освічені, скільки нам доводилося помітити, теж байдужі до краси природи; ту байдужість покривають вони деколи наслідуванням західної чужениці, а в ній, як це відомо, кому з власного досвіду, кому від людей, «добрий тон» вимагав показувати любов до природи42.

 

Фантазія в Великорусів бідна, тим то в них незвичайно мало забобонів, хоч за те незвичайно багато пересудів, і тримаються вони їх уперто. В Українців навпаки: на перший погляд, здається, що вони народ із величезними забобонами, особливо, по західному краю України це вельми б’є в очі. (Мабуть, це того, що там дуже далеко від великоруського впливу.) Трохи чи не в кожному селі існують поетичні оповідання, як мерці приходять із того світа, приймаючи на себе як-найріжноманітніщі постаті: ось померша мати приходить скупати свої дрібні діти, а он страшні упирі в о-півночі розпинаються на хрестах кладовищ і хижими голосами голосять: «м’яса хочу»! Вся Україна, така незвичайно багата на історичне життя, скрізь засіяна могилами; з ними злучені перекази про давнім-давні часи, і в цих переказах зпід ріжнобарвної намітки, витканої з проміння народніх вигадок, пробиваються сліди старосвіччини, не заведеної в писані літописи. Чари з своїми дивовижніми штучками, світ духів у як-найріжнородніщих постатях і страховищах, од котрих волосся стає на голові й бере регіт аж до гикавки…, все те прибране в складні оповідання, у прегарні малюнки. Инколи сам народ мало йме віри в дійсність того, про що оповідає, але не покине того оповідання, доки в ньому не потухне почуття краси, або доки старе не розживеться на оновлення свого поетичного змісту новими формами.

 

Цілком не те в Великоросії: там, як ми сказали, самі тільки пересуди; Великорус вірить у чортів, у домовиків, у відьом бо він із діда-прадіда перенявся вірою в них; вірить через те, що не сумнівається в дійсности їх, вірить таксамо, як би вірив ув існування елєктричности або повітряного тиску; вірить того, що йому треба віри на те, щоб якось вияснити незрозуміле, а не на те, щоби вдовольнити прямування, піднестися з низини матеріяльного життя у сферу вищої творчости. Взагалі фантастичних оповідань мало в Великорусів. Чорти й домовики в них великі матеріялісти; сфера позамогильного життя, духовий світ мало цікавить Великоруса, й майже нема в нього оповідань про те, як приходять душі померших людей; а хоч і надибаєш таке оповідання, так воно запозичене з книжок, нових і старих, і скомпоноване більш у церковному, ніж у народньому характері. Зате Великорус, відповідно до духа своєї нетерпимости, вперто стоїть за свої пересуди. Мені довелося раз бути свідком одного дуже характеристичного випадку: одного пана обвинувачували за безбожність і богозневагу через те, що він зневажливо висловився про віру в існування чортів. Поміж письменними людьми, що починають що-тільки входити у книжкову сферу, можна помічати, до яких більше книжок беруться Великоруси, й на що власне в тих книжках вони звертають увагу. Як мені довелося запримітити, так це книжки або поважні, та тільки такі, що належать просто до професії читача, й то навіть тільки те з них, що може придатися до найближчого вжитку, або ж легкі, забавні речі, що служать до розваги на хвилину, при чому читач не дивиться на будову твору, не усвідомлює собі ідеї; поетів читають — на забавку [тоді вподобують собі більш те, що може злегенька полоскотати почуття своєю ріжноманітністю або незвичайністю ситуації], або на те, щоб люде бачили й тямили, що читач людина освічена й розуміє, що вважається за гарне. Можна часто зустрічати таких, що впиваються красою поезії, але насправжки, як гарненько доторкнутись їх душі, то й побачиш, що грає не правдиве чуття, а тільки афектація, А де афектація, там немає правдивого розуміння поезії. Ніде правди діти: афектація серед освічених Великорусів — річ занадто звичайна; тим то, може, в Росії така симпатія до Французів більша, ніж до инших народів; бо Французи виявили себе народом мало поетичним, у них і штука, й письменство, а потрохи й наука — ефектовані.

 

Коли в Великорусів і був дійсно великий, ґеніяльний, самобутній поет — то це Пушкін. У своїм невмірущім, великім Євґенію Онеґіні він змалював одну лишень половину великоруської народности, так звану освічену панську громаду. Траплялися вдатні описувачі і народніх звичаїв і побуту, але були це не ті поети-творці, що промовляли б мовою всієї народньої маси, сказали б те й так, за що гаряче схопилася б маса, як мимоволі повинен би сказати кожний із цієї маси, і сказати голосом поезії, а не прози. Але скажемо ще раз: не маємо й на думці відмовляти великоруському народові в поетичному елєменті; навпаки, може бути, що цей елємент у них і глибший і вищий, ніж у Вкраїнців; він звернений не на сферу фантазії й почуття, а заліг у сфері волі й світлої думки. Великоруські пісні довго не подобаються; треба вчити їх, треба перенятись їх духом, щоб порозуміти ту дуже ориґінальну поезію, що, може, через те й не зрозуміла з першого разу, що чекає ще великих майстрів, котрим судилося б прикрасити її мистецькими творами.

 

 

 

***

 

 

 

Пошук на сайті: