Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_Kostomarov_Dytyacha_mohyla.docx)Mykola_Kostomarov_Dytyacha_mohyla.docx31 Кб489
Скачать этот файл (Mykola_Kostomarov_Dytyacha_mohyla.fb2)Mykola_Kostomarov_Dytyacha_mohyla.fb236 Кб444

 

Микола КОСТОМАРОВ

ДИТЯЧА МОГИЛА

 

 

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки. Інші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо на відстані півверсти і називається Дитячою. Вона не належить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.

В тому селі жив колись бідний чередник. Життя пастухів у наших українських селах гідне співчуття. Як звичайно, у пастухи йде остання жеброта, в якої нема ні коня, ні вола, хто не може орати землі, а порядний селянин ніколи в пастухи не піде уже тільки через те, щоб його дітей і онуків не ганили тим, що у їхньому роду був пастух. Ми, як відомо, давно вже пройшли період номадів, а тому не дивно, що у нас надається перевага хліборобству. Чередник не сіє, не жне, живе тим, що дають йому, а ця винагорода така, що далебі її можна милостинею назвати. Отримує він копійок двадцять чи тридцять асигнаціями з голови, а це за рік буде - ну, гора - карбованців шість сріблом, та ще зверх того дадуть йому сала чи пшона. З того всього він повинен прогодувати і себе і сім’ю, і теплий одяг і взуття купити собі, жінці й дітям, і подушне заплатити, і панові подачу дати, бо він панщини не відробляє, а коли жінку і дітей гонять на панщину, то се за них самих, а не за нього. Народ же у панськім селі небагатий і нещедрий на подарунки, господарі не раз кажуть йому: “Що там твоя праця? В землі не порпаєшся, косою не махаєш, сидиш собі на горбочку та приглядаєш за чередою. Хіба то праця?” А як воно придивитися уважно, то, їй же право, праця чередника і є найтяжчою. У спеку весь день печеться, а в негоду мокне, вічно він на ногах, вічно мусить пильнувати, щоб якась худобина збзикана не забігла у хліб чи на сінокіс. Лягає пізніш од усіх, допоки господині не розберуть своїх корів, раніше всіх встає, щоб обійти всі двори. А коли стадо вчинить набіг на панський хліб, то чередника віддухопелять так, що цілий тиждень сидіти не зможе. Тому-то ніхто так не тішиться осінню, як пастух, бо, коли хліб зберуть, то тут уже йому привілля, всюди ходить, де лиш заманеться. А влітку йому - самі муки. Щоправда, не буває лиха без світлих, хоч і коротких, хвилин; так само й гірке для чередника літо засолоджується одним Петровим днем. Тут він із самого ранку заганяє худобу у яку-небудь кошару, а господарі мусять дати викуп, себто видати чередникові його платню. Тоді ж зверх домовленого господині приносять йому і жінці його трохи сиру, сметани, сала, і довго опісля, зітхаючи, спогадує він щасливий Петрів день.

Охрім - так звали нашого чередника - був, либонь, найбідніший з-поміж своєї братії. Його кривобока хата рудої барви з напівзогнилим димарем із хмизу стирчала окрай села майже без обійстя й огорожі. Лиш коло городу, де були посажені буряки і капуста, вціліли де-не-де рештки тину - колись він оточував цілий двір, та потроху розібрала його господиня на паливо. Охрім боявся йти на панський двір просити хмизу на пліт. Та й навіщо йому? Адже тини заплітаються на те, щоб худоба чи пташва не втікали з двору, та щоб і злодіям не так зручно було добиратися. А в Охріма не було жодної хатньої звірини опріч кішки, незвичайно худющої, приреченої добувати собі їжу полюванням. Не було в Охріма й домашньої птиці, крім горобців під солом’яною стріхою. Злодіїв теж не страхався, бо був і бідний, і лінивий, отаке собі ледащо, як кажуть у нас на Вкраїні. Узимку, коли не можна було пасти худоби, він анічогісінько не робив і здебільша вилежував на печі, а коли така лежба йому врешті набридала своєю одноманітністю, то брався поратися в господарці, але ніколи не докінчував розпочатого. Так, приміром, коли двері в хаті щоразу відчинялися і холод добирався йому аж на піч, узявся він їх направляти. Першого місяця тільки придивлявся з усіх боків та розмірковував, з чого б то почати, а другого місяця уже стругав дерев’яного кілочка, яким можна було підпирати двері. Якраз до весни й скінчив, а тоді вже так потепліло, що двері можна було й навстежень тримати.

Жінка Охрімова була придуркуватою. Хоч у вільні від панщини дні й наймалась вона поденно полоти, гребти, жати, в’язати, але їй давали менше, аніж іншим, і навіть не вважали за великий гріх не додати всього, що слід, а доплачували кпинами - а все через те, що патякала вона більш од усіх. Не дивина після цього, що Охрімові дітваки ходили босими по морозу, а сам Охрім із жінкою і дітьми харчувалися переважну частину року самим чорним хлібом з водою. В голодний рік іноді й цього бракувало, і тоді бідна сім’я споживала солону воду з половою. Щоправда, на городі садилася капуста, але то для чужих свиней, що мали завше вільний доступ, через те у бідної Охрімихи ні з чого було зварити борщу. В селі не без добрих людей: давали чередникові і сала, І пшона, і сиру, однак він не любив відкладати на чорний день і все, що могло вистачити й на місяць, проїдали за два-три дні. Та не стільки проїдять, скільки порозкидають так, що у них усе коти й собаки розкрадуть.

Якось увечері - се було восени - Охрім гнав череду у село і спинився з нею на пагорбі, де було недавно скошено хліб. Худоба почала жадібно об’їдати рештки колосся на стерні. Охрім сів собі збоку і заграв на сопілці “Долю”. Він був майстром грати на сопілці, бо і робити їх умів, і славився ними на всі села, але грати на тих сопілках ніхто не вмів краще за нього самого. Грав переважно сумні пісні, котрі саме й пасували до його долі. Неподалік від того місця, де сидів Охдім, був яр, а за ним височіла могила, що її пізніше названо Дитячою. Охрім дедалі більше забувався у грі, а тим часом сонце заходило, а сутінки тихо спускались на землю. Тут він раптом пригадав, що уже час гнати худобу, зірвався на ноги й гукнув на корів. Дорога йшла повз могилу. Щойно він порівнявся з нею, як почув глухий удар. Зиркнув на вершок і побачив, що звідти виходить тонкий вогняний струмінь з блакитнуватим вилиском. Він витягався у повітрі, наче стріла, далі верхній кінець починав загинатися донизу, а нижній відділятися від землі, і піднімався він доти, доки не зробився верхнім. Тоді нижній почав тікати в землю і поволі потяг за собою весь струмінь. Охрім стояв як укопаний, чекаючи на невідомо що, але марно.

- Скарб! - сказав Охрім. - Скарб перегорає! Видно, мені на роду написано його здобути. Він сам тепер мені про себе вістку подав.

З тривогою і острахом квапився Охрім додому. Поки дійшов до села, страх поступився місцем надії, вже бачив себе власником багатства, якого вартості не міг собі навіть уявити, бо не вмів рахувати далі ста. Коли він роздав корів і прийшов до хати, у ньому вже загніздився інший острах - щоб ніхто не підглянув його скарбу і не скористувався ним поперед нього.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>