Критика «Енеїда» І. Котляревський

Критика «Енеїда» І. Котляревський

 

      Найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «ЕНЕЇДА». Цей твір був попу­лярним завжди. Ще за життя поета він розходивсь по Україні в рукописних списках. Першу ластів­ку нової літератури Україна прийняла захоплено.

Над «Енеїдою» Котляревський працював близько ЗО років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 р., четверта — у 1809 р., п’ята — у 1822 р.; повністю твір завершено в 1825- 1826 рр., а видано в 1842 р. після смерті письменника.

Сюжет бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» Іван Котляревський запозичив у римського поета Вергілія. І. Котляревський, згідно з вимогами жанру, дотримується сюжету, взятого у Вергі- лія. Проте «Енеїда» — оригінальний твір: у римського автора — 12 частин, а в Котляревського — тільки 6. Деякі епізоди (наприклад, розповідь Енея про загибель Трої) український письменник зовсім випускає, а деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною), пекло і рай описує по-своєму, інші картини теж оригінальні, бо витримані в дусі україн­ського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо міста й села Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища). Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходу до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основ­ної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, су­часне — минулим, героїчне — побутовим, а побутове — піднесено-урочистим.

За жанром «Енеїда» — ліро-епічна травестійно-бурлескна поема (епічна — бо в ній події по­даються в розповідній формі; травестійна — бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна — бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор «Енеїди» не розважальний. Ніби жар­туючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його по­братимство, нестримну жадобу народу до волі. Автор української «Енеїди» порушує низку суспі­льно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.

Загальну картину суспільства та взаємин у ньому поет подає в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до народних уявлень, як це зображено в легендах та піснях. У раю —- бідні вдови; сироти; ті, які «проценту не лупили», а допомагали убогим; ті, які «жили голодні під тина­ми», з яких глузували, котрих ображали й «випроваджували в потилицю і по плечах». У пеклі ж — пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані — поміщики-кріпосники, за ними — козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. Отже, пекло і рай — це втілення автором народної мрії про соціальну справедливість. Пекло зображене не стільки в бурлескному, як у сатиричному плані.

У поемі не лише сказано правду про найбільше лихо — кріпацтво, про нелюдяність, жорсто­кість панів, а й висловлено мрію народу про соціальну справедливість: хто знущається із трудівни­ків, вважає їх за худобину, тому місце в пеклі. До того ж у творі докладно описано різних царів, але суттєвої різниці в способі їхнього життя, у звичках і уподобаннях немає. Своє життя вони прово­дять у розвагах: бенкетуванні, любовних пригодах, щоденному пияцтві. От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це «розумна пані і моторна... трудяща, дуже працьо­вита». Та подальший докладний опис її «діянь» розкриває цю іронію: виявляється, що вся її «пра­цьовитість» зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й бенкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи. У таких «трудах» і провела Дідона все життя. Таке ж паразитичне існування бачимо в маєтках Ацеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб’язкові чвари, бешкетування, інтриги, безкультур’я, то замкнеться мізерне коло пусто­порожніх інтересів українського поміщика, козацької старшини кінця XVIII ст., бо саме їх злочин­ну суть і аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят. Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре. Тому бюрократичний апарат царської Росії, його моральний розклад змальований в образах богів колоритно й переконливо. За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун- «драпічка» втихомирив.

Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір’ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою, кумівством і хабарництвом, а понад усе — зловживанням своїм становищем і повного байдужістю до інтересів та потреб народу. На чолі Олімпу — бог Зевс. Грубіян за натурою й само­дур за вихованням, він понад усе полюбляє горілку. Це сміх злий, нищівний; він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й із себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у ІУ-УІ частинах, в описі втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про Гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною: то урочистою, то зворушливою.

«Енеїда» І. Котляревського — енциклопедія народного життя України XVIII - початку XIX століття. Письменник завжди дотримував принципу правдивості та достовірності. Уже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивоцвіт українського життя і національного характеру:

Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Хоча зовнішня сюжетна схема твору близька до Вергілієвої «Енеїди», проте І. П. Кот­ляревський оригінальний, бо, розповідаючи начебто про античний світ, він зображує життя козаків, звичаї українського суспільства другої половини XVIII століття, наснажує поему неповторним українським колоритом. Так, козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню — душу українсь­кого народу:

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ...

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину З двора провадила в похід.

Подавши своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник доводить, що украї­нці мають давній родовід, своєрідний національний характер та глибоке національне коріння. Усі ці особливості змальовані на прикладі образів Низа й Евріала — відважних героїв, патріотів, гото­вих віддати життя заради «общого добра». Вони узагальнили всі найкращі риси народу, стали ідеа­лом національного характеру, в якому гармонійно поєдналися зовнішня краса і краса духовного світу. їм властиве почуття людської гідності, вони розумні й кмітливі, їх відвага не знає меж.

Героїчна вилазка Низа й Евріала у ворожий табір — це патріотичний вчинок, це вияв їх палкої любові до рідної землі і жагучої ненависті до ворога. Як земляки, вони разом завербувалися до Ене- євого війська і сумлінно служили, були відданими та відважними. Низа та Евріала єднає бойова дру­жба; вона настільки міцна й священна, що на перешкоді їй не може стати навіть смерть. З цього пог­ляду знаменними є слова Евріала, які в його вустах звучать як клятва вірності своєму побратимові:

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобою.

Ці троянські юнаки сповнені відчайдушного прагнення захистити свій народ від чужинців. їх помисли злиті з помислами всього люду, вони виховані на традиціях батьків-захисників Трої і пра­гнуть подвигу та слави в ім’я батьківщини.

 

Низ і Евріал не тільки живі національні характери, сповнені високих патріотичних почуттів, а персонажі, за допомогою яких автор намагається поєднати «природне», «натуру» (особисту їх му­жність) із суспільним (васальною вірністю). Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму. Але як художник, який намагався дотримувати правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного людського єства проявляється всупереч прагненню до «общого добра». Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням обов’язку, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють потреби своєї «натури» та своїх низьких бажань. Письменник об’єктивно протиставляє навколишньому світові загальних обов’язків світ безпосередніх чуттєвих бажань як саморегулятор людської діяльності без втручання держави, на засадах «природної» на­родної моралі. Саме опис природних прагнень і бажань героїв поеми допомагає читачу усвідомити, що національний характер героїв формують як високі, патріотичні прагнення, так і «низькі» людські бажання.

Котляревський наголошує на таких рисах національного характеру, як добродушність, прос­тота, гостинність, довірливість, самопожертва, доброзичливість, тобто на рисах, які розвинулись в умовах відносної стабільності суспільного ладу, прагне передати їх у художньому творі наступним поколінням. Тому тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження національного характеру, мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг написа­ти такі рядки:

Но тільки щоб латинське плем’я Удержало на вічне врем’я Імення, мову, віру, вид.

В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імпе­рії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум’яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народ у майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Фактом своєї появи «Енеїда» розв’язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній. Це основна ідея поеми.

Отже, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескно­го жанру та штучної книжної мови, її «високий» стиль, І. Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив «Енеїду» — оригінальний реалістичний твір, уперше напи­саний живою українською мовою — і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення пое­ми — праматері нової української літератури.

Образ Енея. Головним героєм поеми став звичайний собі «парубок моторний» Еней. Якщо Вергілій у своїй поемі «Енеїда» за допомогою цього образу хотів підкреслити благородне, «божес­твенне» походження римського народу (як відомо, Еней — онук Зевса, син богині Венери), то Кот­ляревський розповів про нього як про українського козака:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний.

Завзятіший од всіх бурлак.

Разом із троянцями — «ватагою розбишак», «осмалених, як гиря, ланців» — він утік зі зруй­нованої Трої шукати нових берегів. Аркадському цареві Евандру Еней відрекомендувався як «ко­шовий Еней-троянець». Уже з перших рядків видно, ким він є насправді. Так, «троянці» Котлярев­ського дуже нагадують запорожців. Іронічність зображення викликана не бажанням якось прини­зити героїв — козаки у Котляревського веселі та дотепні, життєрадісні, а їхні вчинки демонстру­ють й інші риси — завзятість, хоробрість, мужність.

Кошовий Еней — троянець відважний, хоробрий ватажок, умілий організатор і керівник. Хоча він, на перший погляд, і мало чим відрізняється від своїх друзів-гультіпак, та все-таки у вирішаль­ну хвилину саме йому доводиться приймати рішення. Згадаймо шторм на морі, коли Еней здогаду­ється «всунути в руку Нептуну» півкопи грошей. Результат бою з рутульцями теж залежав від дво­бою Енея з Турном. До того ж, хоч і здається Еней іграшкою в руках богів, він сам з власної волі спілкується з богами, спускається в пекло, щоб дізнатись, як діяти далі. Передусім покладається на себе та своїх друзів, а потім уже — на волю богів. По-різному змальовує Котляревський свого ге­роя. З гумором, з ущипливою усмішкою, але завжди з любов’ю.

Так, це розумний, здатний на дипломатичні стосунки з Ацестом, Евандром, відчайдушний, сміливий вояка, вірний троянському побратимству. Але письменник ніколи не ідеалізує його. Це насамперед завзятий козак-запорожець, який «садить гайдука», любить багато випити й добре по­гуляти. При цьому Еней у Котляревського весь час поводиться як справжня людина з яскравим характером і неодноманітним внутрішнім; життям: він може бути легковажним, «купається в бра­зі», вміє «бісики пускать», запальний. Але кожна жива людина може поводитись по-різному в різ­них ситуаціях, що зовсім не суперечить цілісності її характеру. Отже, нічого дивного, що такий-от в буденному існуванні Еней за інших обставин починає діяти як хоробрий ватажок або величний і мудрий державний діяч. Він здатний встановлювати дипломатичні відносини і вигравати битви. До речі, ще на початку поеми було відомо, що Еней:

...зна воєнне ремесло;

Умом і храбрістю своєю

В опрічнеє попав число.

Чому би читачеві і не посміятися трохи із симпатичного героя, доки навколо нього все гаразд. У Енея ще буде час довести, чого він насправді вартий, що він не лише гультіпака, а лицар «к доб­ру з натури склонний», «правдивий чоловік». Звісно, події війни письменник зображує зовсім в іншій тональності, ніж сцени танців та випивок, тож і Еней на полі бою:

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий.

Портретний образ Енея змальований у тексті не раз, та не завжди він представлений у світлих тонах. З похмілля у нього «опухли очі, як в сови, / І ввесь обдувся, як барило». Звичайно, такого зображення вимагала травестійно-бурлескна тональність поеми, але це змалювання героя не ви­кликає читацького осуду. Нам симпатичний цей герой, бо він з роду козацького. Козаки — пройди­світи, босяки, гультіпаки, але водночас лицарі, герої, неймовірно витривалі й надійні люди. Як час­тину цілого подає нам образ Енея видатний майстер слова. Козак — це завжди частина великого козацького братства, а чи є що святіше за братство для козака? Як і на початку поеми, в кінці Еней такий же життєрадісний ватажок-гульвіса, здатний до залицянь і гулянок, легковажний, та, коли треба, — розсудливий, строгий і хитрувато-дотепний. Яскравий, живописний і такий земний, весе­лої української вдачі.

Пошук на сайті: