Михайло Коцюбинський - Пе-коптьор

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.docx40 Кб1097
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.fb274 Кб693
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.pdf)Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.pdf103 Кб879

 

Михайло Коцюбинський

ПЕ КОПТЬОР

Йон уперше наглянув Ґашіцу на „джо- ку“.*) З ухами й серцем, повними ритмічних згуків „молдуваняски“, загрітий танцями, від котрих ноги так розходили ся, що й хвилини не могли встояти спокійно, а кожним мускулом відповідали тактови танця, з обличем, що сяло від радости й поту, Йон віддїлив ся від купки парубків, підскочив до танцюючого кола, розір¬вав його, вхопив за руки двох дівчат... і неспо¬дівано стрів ся з очима, що зпід тонких дівочих брів опекли його жаром молодости й півдня.

«Що за мара, — подумав Йон, перебира¬ючи ногами та скоса поглядаючи на дївчину:

—           я її перше не бачив, здаєть ся...»

Та ніколи було міркувати: музика гула, танець захоплював усю увагу.

Музики, трое чорних, засмалених циган, сиділи рядком на ослончику недалеко кола. Скрипник - сухий миршавий парубчак в спо¬ловілих галанцях та молдуванській сорочці на¬хилив аж до дека скрипки голову, вкриту за¬мість шапки копицею чорного волося і з вира¬зом цїкавости та здивованя немов прислухав 

ся до твх згуків, що викликав СМИЧКОМ' зі СВОГО струмевту. Його сусїд-клярнетист, шпакуватий вже циган, граючи куняв; заплющивши очи, він хитавсь взад і вперед своїм важким, ситий толубом, одягненим у чорну ватовану піджачи¬ну. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти му¬зики, клярнет виривав ся з рота і замовкав, але зловлений на гарячому вчинку, починав ве¬рещати, як навіжений. Третій музика — сур¬мач — працював найщирійше. Чи то від спеки, чи з великої напруги - він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща сорочка облипла його могутнє тїло, з чорного широкого виду стїкали струмо¬чки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очи так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. „Туру-туру... та... туру-туру... та...“ — греміла сурма, як за часів єрихонської облоги і лиш інколи, в хвилину віддишки, вихоплюва¬лось зпід гнїту її тонке телїкане скрипки, або різкий, верескливий голос клярнета...

я Туру-туру... та...! Туру-туру... та...!“

З хмари куряви, що здіймавть ся зпід важких, окованих мусянжовими підківками чо¬біт — виринав інколи рядок молодих облич, па¬рубочих й дівочих, впрілих, червоних, але по¬важних. Держучись за руки і помахуючи ними догори та вниз мірно, плавко і без перестанку, перебираючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі конї на гарманї, молодь, здавть ся, не танцюв, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлїнно виконує загадану роботу.

„Туру-туру... та...! Туру-туру... та...!а — пронизує куряву домінуючий голос сурми, ко¬тить ся по майдану, бвть ся о муровані стїни церковці, а далі* лине в простору до далеких сяючих блакіттю гір, до сннїх лїсів, щ6 суцїль- ною лавою підпирають край-небо.

А кбло танцює. Тупають під такт „молду- ваняски“ ноги, здіймають ся і опускають ся злучені руки, мають білі хусточки в руках дї- вочих... Загріті танцем обличя блищать від краплистого поту, палкі погляди частїйше вири¬вають ся зпід опущених до долу повік, стріва¬ють ся між собою; руки несьвідомо міцнїйше стискають руки, груди важче дихають... А ку¬рява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись зпід мідяних підківок, захоплена танцем, здіймавть ся до гори, крутить ся, клу- бочить ся, справляв свій „джок“... Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як із хмари, виткнув ся рядок хлопцїв та дївчат і оживив образ ясними барвами строїв, моло¬дими розпаленими обличями...

Душно... Сонце, поволі спускаючись на захід, більшав, немов росте, яснїшав, розпа- лювть ся. Повітрв — сам сьвіт, сам жар. Наче золотою сїткою оповито майдан, коло, музик, ріжнобарвну і ріжновікову юрму глядачів, щб зібрала ся круг кола.

Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягав воду з колодязя: довгий немаза¬ний журавель немилосердно скрипить. Кілька- сот-устна юрма шущить, як злива у лїтку. Ди¬тячі вигуки, регіт молодї, тупане здорових ніг у танцї, тонке телУканв скрипки, верескливий галас клярнета — зливають ся в якусь чудну, але гармонійну мішму, над котрою усе-ж таки домінув сурмачеве „туру-туру... та...“, що здій¬мавть ся над майданом, бвть ся о стїнн церковцї, а далї лине в простору, засипану гарячим со- няшним промінем.

Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерциї рух, але ту-ж мить розірвалось; дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопцїв. Ґашіца теж метнулась, але її затримала сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що Сяючи від поту й задоволеня, грав до неї очима та міцно тримав за руку.

—           Пусти! — сїпнула дівчина рукою й за- шарилась.

—           А що даси ? — жартував Йон, ще дуще стискаючи їй руку.

—           Чого займаєш, коли я тебе не знаю?

—           шарпнулась Ґашіца, почервонівши з напруги.

—           Я — Йон, син мош-Костаки... А ти чия ?...

Але в ту-ж мить дївчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрі- бнула від нього так прудко, що її накрохма¬лена спідниця аж залопотіла, мов корогва на вітрі.

—           Угадуй — чия!.,. —крикнула вона на бігу і, обернувшись до Йона, опекла його пал¬ким поглядом чорних очий...

Парубок з досади пошкрабав за ухом, аж шапка йому злїзла на ніс — і посунув до то-вариства, що стояло з боку гурточком.

Товариство стріло його парубоцькими жар-тами: один обняв за шию та притяг до себе з такою силою, аж Йон заточив ся; другий так стис Йонови руку, що сльози виступили йому з очий, але парубок не образив ся. З веселою усьмішкою на широкому безвусому виду, по¬дзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Ґашіца, то на свої крамні шлейки, що перекинувшись на вхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, під- 

тримували темнозеленого сукна широкі шара- вари з червоними викотами при чобоїях. Ті шлейки, нові, блакітні, зі срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди парубоц¬тва та приязні — дївоцтва, що привмно лоско¬тало пиху властникови тої чудової новомодньої річи. Отож заклавши по два пальцї за блакітні шлейки і задерши чванькувато до гори голову, Йон звернув ся до одного з парубків:

—           Не знаєш, Фраце, чия ота Фата? ) — і показав на Ґашіцу.

—           Котра? ота коза дика у білій спідницї?

—           Вона, вона...

—           Таж то Ґашіца, дочка ШтеФанаки Мици, що вітряк мав... Хіба не знаєш?

„Тю, як це він не примітив такої гарної дївчини? Певно вона не часто ходить на сей „джок“, тим що сидить аж край села...“ — міркував собі Йон, коли се враз згуки жвавої „булґаряски“ сполохали його міркуваня.

Кілька парубків скочило до танцю, потяг¬ши за собою дївчат. Йон підглянув, де стала Ґашіца і розірвавши в тому місци коло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натружених ніг легкістю почав він тупати та перебирати но¬гами, з усьмішкою поглядаючи на свою сусід¬ку. Ґашіца чула той погляд і, опустивши очи до долу, червонїла.

Танець скінчив ся. Піт струмочками стї- кав по обличю Йона. Ґашіца, червона й за¬дихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполочю, щоб утерти впрілий вид, але по дорозі до облича хустина стрібнула, май-

нула вишиваним кінцеві і... опинилась в руках у Йона.

—           Валбв! ) — скрикнула з несподіванки дївчина і ухопила миттю вільний кінець ху¬стини.

Йон тяг хустину до себе, Ґашіца до себе. Сцена та відбувала ся вювчки, з однаковим за- взятвм з обох боків — і тільки по обличю дїв- чининому пробігала інколи смужка не то до¬сади, не то тавного задоволеня від парубкового залицяня.

Переміг сильнїйший. Видерши хустину, Йон пустивсь на втеки, утираючи нею на бігу впріле обличв. Ґашіца — за ним.

—           Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очи тав і грали до парубка.

Але той зручним рухом склав хустину ко-синкою, закинув собі на шию і звязав під бо¬родою вузликом.

—           Віддай!

—           А що даси? — дратував Йон Ґашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок про-стягненою рукою.

—           Віддай, кажу!...

—           А губенята даси?

—           І-гій, навіжений! — скривилась Ґашіца наперекір сяючим очам! — Не мала роботи цї- лувати!... Краще носи хустину...

-              Оттак-би давно!... З розумом „Фата* !

—           тріумфував Йон і приступивсь блище до дївчини.

Зрадлива дївчина очевидячки тільки й ча-тувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь на обережности. Схопивши одною рукою про-

стягнену до хустннн руку, він другою обняв Ґашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.

—           Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись із обіймів.

Саме в той час вдарили музики. Щаслввий Йон скочив до танцю і потяг за собою Ґашіцу.

Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Ґашіци: він Формально залицяв ся, а дика спочатку дівчина де-далі рахманїйшала, лоско- чучи парубкове серце палкими поглядами.

Сонце сідало. Глядачі поволі потягли до дому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми згуками попрощали ся з гаснувшим днем; тільки курява якийсь час крутилась ще у червоному промітї, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь від церковці, що перетяла майдан аж до протиле¬жних хат...

Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Ґашіцу. Де-б він не був, що-б не робив —■ усе йому вважали ся палкі чорні з поволокою очи дівчинині, П рівні брови, пишний стан... Він тільки поцмокував з задоволеня. Гарна „Фа¬та“, нічого сказати... Можна-б і посватати... А яка рахманна, як вона йому у вічи дивила ся, коли він смалив до неї халявки. І з дивною яскравістю уявив ся парубкови памятний джок, обізвалась в ухах мельодия ^іолдуваняски, зга¬далась сцена з хустинкою... Уява була така жива, така яскрава, що Йон мимохіть схо¬пив ся рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука пустовливої дівчини ось-ось протягнеть ся знебачки до його шиї та стягне так легко здобутий трофей.

Раз він переняв її біля церкви, перед слу¬жбою божою. Дівчина йшла у сьвятній одежі, 

вся накрохмалена, запишавшись. Біла з черво-ними цятками курточка її, трохи заялозена на станї з правого боку, де лишили слїд свій за¬працьовані руки танцюристих кавалерів, краще сказати — заяложене місце на куртцї — ви¬кликали у Йона рій солодких спогадів, розпа¬лили його серце. Але при людях, перед цер¬квою, якось ніяково було виявлятись зі своїм почутем, тож Йон лише звичайно привитав ся, а решту домовив очима.

Вдруге... це було так:

Вечірньою добою, коли сонце сїдало за далеким чорним лїсом, він повертав з роботи на винограднику в юрмі парубоцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в до¬лину, коли з юрми враз розляг ся характерний не то крик, не то їржане:

—           І-го-гоо!...

—           І-ГІ'ГІІ ! — почуло ся з низу в відпо¬відь тонке, верескливе гукане, і незабаром па¬рубки побачили в долинї гурток дївчат, що з величезними сапами на плечах хутко посував ся курною дорогою.

—           І-го-гоо-го-гіі!... — дико, не своїм го¬лосом, мов орда варевли всї парубки, пускаю¬чись із гори бігцем на вперейми дівчатам.

—           І гі-гі-гууу!... — пекельним хором від¬повіли дївчата, тїкаючи від парубків.

Галас зняв ся несказаний. Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, ки¬даючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора...

Йон не стямив ся, як із розгону наскочив на Ґашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тїла дївочого спя-

нив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обійма¬ючи Ґашіцу та щось промовляв до неї, чого анї сам анї дївчина гаразд не розібрали. Кри¬княва тим часом стихала... Вже під селом Іа- шіца вирвалась із обіймів. Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебенї поза вітряками... „Так от де вона сидить“, — подумав 0он, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську „касу“ під очеретяною стріхою, з широким піддашем, заґратованими вікнами та поцяцькованими синкою стїнами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли „ко- шницї“ на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, зняв ся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселї. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, пропадаючи до ніг, аж поки він не зник за ро¬гом вулицї...

Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилїтав крізь відчинені двері.4„Нун- те ші Буковіна!“ ) — греміла улюблена лайка мош-Костаки і викликала усьмішку на синові уста.

гЦе вже батько розходив сяа, — подумав Йон про галасуватого та несердитого батька.

Дух сьвіжої мамалиґи привмно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати : мати Йонова, стара сухорлява Анїка саме вий-

нала з низької печи-„коптьораа казанок і вики¬нула 8 нього жовтий, запашний і паруючий бу¬ханець мамалиґи на триногий „мас". )

Мош-Костаки, високий огрядний Молдуван із червоним мов перчиця обличбм і ще черво- нїйшою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежи: довгої, за колїна сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів, сидїв на лаві і енерґічно вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого з си¬виною волося. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, подїляла обурене свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: