Михайло Коцюбинський - В путах шайтана

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.docx39 Кб839
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.fb2112 Кб679

 

Михайло Коцюбинський

В ПУТАХ ШАЙТАНА

Нарис

    Емене сиділа долі на роз­пе­ченій землі сво­го подвір’я. Сьогодні Бай­рам, свя­то, ма­ти пішла у ха­ту пе­рес­па­ти спе­ку, а батько, ста­рий хаджі Бекір Ме­мет-оглу, як і всі пра­вовірні, уд­ру­ге вже по­давсь до ме­че­ту.

    Навколо ти­ша. Лиш од се­ла, з ви­со­ко­го ста­ро­давнього міна­ре­та, доліта­ють скри­пучі, як не­ма­за­не ко­ле­со, різкі згу­ки по­бож­но­го пок­ли­ку мул­ли:

    - Ла ал­ла… іль ал­ла-а… Ма­го­мет ра­суль ал­ла-а…

    Емене пок­ла­ла го­ло­ву на до­лоні, упер­лась ліктя­ми в коліна і ди­ви­лась.

    Перед нею, ма­ло не з-під ніг, збіга­ли вниз по кам’яних гор­бах план­тації тю­тю­ну й ви­ног­ра­ду. Рівні лінії кущів виг­ля­да­ли, не­мов зе­лені ряд­ки ве­ли­чез­ної кни­ги, роз­гор­не­ної до чи­тан­ня; пля­ми тю­тю­ну зе­леніли на тлі сіро­го каміння, як здо­рові ли­шаї.

    Ще ниж­че, по піску­ватій лінії бе­ре­га, се­ред тінис­тих садків, біліли розкішні вілли «гя­урів» з ряд­ка­ми чор­них струн­ких ки­па­рисів.

    А далі бу­ло мо­ре.

    Блакитне, сліпу­чо-бла­кит­не, як кримське не­бо, во­но мліло у спеці літнього дня, ди­ха­ло млою і, делікат­ни­ми то­на­ми зли­ва­ючись з да­ле­ким не­боск­ло­ном, ча­ру­ва­ло й ва­би­ло у свою чис­ту, теп­лу й радісну бла­кить…

    З пра­во­го бо­ку гор­ба­тою тінню ліг в мо­ре Аюдаг і, мов спраг­лий у спе­ку звір, при­пав до во­ди.

    Емене бай­дуж­но ди­виться на знай­омий краєвид: їй нуд­но. Во­на дівчи­на - «киз», і не для неї се невідо­ме, пов­не чар мо­ре: во­на ніко­ли не пе­реп­ли­ве йо­го, як ніко­ли не пе­рес­ту­пить пох­му­рої яй­ли, що он там, за батьківською ха­тою, за се­лом, грізно здіймає до­го­ри кам’яні хреб­ти, одділя­ючи Ал­лахів край од сто­ро­ни невірних.

    Ще в бу­день, ко­ли Еме­не не пок­ла­да­ючи рук са­дить тю­тюн, підгор­тає ви­ног­рад, по­ли­ває го­ро­ди­ну або по­рається ко­ло набілу, - во­на не по­чу­ває ну­ди; але в свя­то, от як те­пер, ко­ли бур­кот­ли­ва ма­ти пос­ну­ла, батько мо­литься, а ро­бо­та че­кає буд­ня, дівчи­на не знає, що з со­бою чи­ни­ти.

    Круг неї ти­ша і мерт­во­та - як на землі, так і на небі. Сон­це стоїть ви­со­ко, роз­пе­че­на зем­ля па­шить кож­ною гру­доч­кою, кож­ним камінчи­ком. Рівний, га­ря­чий, мов з ве­ле­тенської печі, дух іде від землі, з не­ба, з мо­ря, од сірих кам’яних гро­мад яй­ли. Блідий ши­ро­ко­лис­тий тю­тюн на­си­чує повітря нар­ко­тич­ною па­рою. В са­мо­му повітрі роз­ли­та ну­да, про ну­ду ти­хо дзюр­чить стру­мок по камінчи­ках подвір’я, од ну­ди ска­че на лан­цю­гу ста­рий пес і, глу­хо поб­ряз­ку­ючи залізом, хрип­ли­вим го­ло­сом скар­житься не­бові:

    - Алла-алла!.. Ал­ла-алла!..

    Одинока жа­ба вилізла з ка­ла­ба­ти­ни і зрідка ме­лан­холійно кум­кає… На тем­них ла­па­то­лис­тих фігах зав­зя­то, мов сот­ня тріска­чок, до оду­ру, до са­мо­за­бут­тя тріщать ци­ка­ди. А про­те ти­хо, а про­те нуд­но од тих од­но­манітних згуків.

    Емене до­ку­чи­ло врешті сидіти на га­рячій землі. З ліни­ви­ми ру­ха­ми одаліски во­на по­тяг­ну­лась, розп­рос­ту­ва­ла гнуч­ке мо­ло­де тіло, зве­ла­ся і апа­тич­но об­ве­ла круг се­бе очи­ма. Що їй ро­би­ти, чим за­пов­ни­ти свят­ну ну­ду? Ви­пад­ко­во очі її зу­пи­ни­лись на жабі. Ве­ли­ка, роз­чепіре­на, во­на при­па­ла жи­во­том до теп­лої землі, підня­ла ока­ту го­ло­ву і ви­пус­кає з се­бе згу­ки, раз жалібні, повні скар­ги й ме­лодії, то знов сер­диті, бур­кот­ливі, не­мов все­ре­дині у неї, в її ве­ли­ко­му білас­то­му че­реві, щось кле­ко­тить.

    Емене ти­хе­сенько, навш­пиньках, по­ча­ла зак­ра­да­ти­ся до оди­но­кої, як і во­на, ро­пу­хи. Але жа­ба поміти­ла неп­ро­ха­но­го гос­тя і шу­бовс­ну­ла у во­ду, ви­тяг­ши задні но­ги та підняв­ши зо дна стовп на­му­лу.

    Дівчина ста­ла над ков­ба­ню й ди­ви­лась, як по­волі осідав на­мул і во­да очи­ща­лась. Але й се ви­да­лось їй нуд­ним.

    Емене ски­ну­ла з ніг капці, за­тис­ну­ла поміж коліна чер­воні ша­ро­ва­ри і по­ча­ла ми­ти но­ги. Сліпу­че сон­це ося­ва­ло струн­ку пос­тать та­тар­ки, гра­ло на ру­дих, свіжо­по­фар­бо­ва­них ко­сах, жов­то­му ха­латі і чер­во­них ша­ро­ва­рах, і підмальовані чор­ним бро­ви і чер­воні, теж по­фар­бо­вані, нігті на ру­ках і но­гах так і бли­ща­ли до сон­ця, мов на­ве­дені політу­рою.

    Дівчина хлю­па­лась у теплій воді, ко­ли враз, гля­нув­ши на при­бе­режні оселі, во­на так і зак­ляк­ла, зігну­та й зацікав­ле­на. Те, що її заціка­ви­ло, бу­ло не що інше, як троє осідла­них ко­ней під ґанком вілли, а ко­ло них та­та­рин-провідник, ви­ди­мо, че­кав на ко­гось. Та ось од білої стіни бу­дин­ку одділи-лись дві жіночі пос­таті, тонкі, ви­сокі, мов мо­лоді ки­па­ри­си, і підійшли до ко­ней. Тут Еме­не не вит­ри­ма­ла, вис­ко­чи­ла з во­ди і без капців, мок­ри­ми но­га­ми, пе­ребігла подвір’я, зляг­ла на тин і ціка­во вис­та­ви­ла го­ло­ву з-за де­ре­ва. Сер­це в неї тьохну­ло: во­на пізна­ла Сеп­та­ра - кра­су ку­чук­кой­сько­го па­ру­боцт­ва, зав­зя­то­го провідни­ка, об­раз яко­го бідна дівчи­на дов­го но­сить у серці, хоч не сміє й очей звес­ти на свій іде­ал, як се й прис­та­ло по­рядній та­тарській киз. Але ти­хо! Ось жінки підхо­дять до ко­ней. Сеп­тар підстав­ляє до­ло­ню, жінка кла­де на неї но­гу, злег­ка тор­кається до йо­го пле­ча і, мав м’яч, вис­ка­кує на ко­ня… Тц… тц… тц… кру­тить го­ло­вою Еме­не і чує, як га­ря­ча хви­ля крові б’є їй до сер­ця й го­ло­ви.

    «Алла-алла! - ду­має Еме­не. - Ти спра­вед­ли­вий, але чо­му невірним жінкам кра­ще жи­веться на світі, ніж пра­вовірним?..»

    Грішні дум­ки пу­та­ються в го­лові у дівчи­ни. А нині Бай­рам, а нині свя­то! До­сад­но дівчині, що до неї прис­ту­пає шай­тан, і нашіптує не­по­добні дум­ки, і хви­лює діво­чу кров… Він при­ко­вує очі її до то­го місця, де пе­ред хви­лею ба­чи­ла во­на ми­ло­го й та­ке не­подібне до влас­но­го жит­тя, і во­на не мо­же одірва­ти їх, хоч уже нічо­го не ба­чить там, опріч спустіло­го місця пе­ред ґанком вілли…

    За кілька хви­лин ту­потіння кінських ніг по твердій до­розі збу­ди­ло Еме­не з за­ду­ми. Дівчи­на стре­пе­ну­лась, сквап­но прис­ко­чи­ла до час­то­ко­лу на дру­го­му кінці подвір’я і при­па­ла ли­цем до шпа­ри. Сер­це в гру­дях тріпа­лось, як ри­ба в руці, а очі по­жад­ли­во за­хоп­лю­ва­ли клап­тик до­ро­ги, що виднілась у шпар­ку. Але ще пус­то на до­розі, не­ма ніко­го. Та ось за­дудніла зем­ля - і по­ка­за­лась ка­валька­да; по­пе­ре­ду жінка в сіро­му, а за нею жінка в синьому; по­руч з ос­танньою їхав Сеп­тар.

    Емене так і їла очи­ма провідни­ка. А він, кру­то упер­шись ру­кою в бік, ви­пи­нав зо­ло­том шиті гру­ди і зух­ва­лим хи­жим пог­ля­дом ог­ля­дав жінку в синьому… На йо­го глад­ко го­ле­но­му, чер­во­но­му й блис­ку­чо­му, як стиг­лий помідор, ви­ду, що виг­ля­дав з-під круг­лої з зо­ло­тим вер­хом ша­поч­ки, ма­лю­ва­лась за­ро­зумілість з одтінком пре­зирст­ва до жіно­ти, яка свідчи­ла, що він доб­ре розібрав смак провідницько­го жит­тя, та що не од­на мос­ковська «ба­ри­ня єго лю­бил… ден­га да­вал», і що він на ті «ден­га гу­лял». Еме­не лю­бу­ва­ла­ся йо­го міцним, здо­ро­вим, як огірок, тілом, тісно за­тяг­не­ним в тон­ке сук­но, йо­го на­хаб­ним пог­ля­дом, який прий­ма­ла за оз­на­ку сміли­вості й ли­царсько­го ду­ху. Він зда­вав­ся їй яс­ним міся­цем, що од­бив­ся в морі її сер­ця та прос­тяг блис­ку­чий шлях до щас­тя.

    Враз при фіртці ка­лат­нув роз­би­тий дзво­ник. Еме­не здриг­ну­лась, мов злов­ле­на на га­ря­чо­му вчин­ку, і, за­був­ши на капці, про­жо­гом ки­ну­лась у сіни. Дзво­ник прох­рипів ще раз. То був знак, що над­хо­дить чу­жий муж­чи­на. І справді, лед­ве Еме­не встиг­ла схо­ва­ти­ся, як у двір увійшов її батько, ста­рий хаджі Бекір, в то­ва­ристві мо­ло­до­го різни­ка Мус­та­фи. З сим бо­гобійним різни­ком, що наскрізь про­пах­ся ове­чим лоєм, ста­рий хаджі вічно мав спра­ви, в яких бу­дучність Еме­не гра­ла не ос­тан­ню роль.

    Саме в той мент ка­валька­да виїха­ла на най­ви­щий пункт до­ро­ги, і став­на пос­тать Сеп­та­ро­ва ви­раз­но ви­ри­су­ва­лась на тлі бла­кит­но­го не­ба. Хаджі Бекір гля­нув ту­ди, і йо­го очі блис­ну­ли з-під чал­ми. Він підняв ру­ку і, пог­ро­зив­ши нею в спи­ну провідни­кові, хрип­ли­вим го­ло­сом бурк­нув:

    - Кєпек!.. [Со­ба­ка (та­тар.)]

    І, сплю­нув­ши з огид­жен­ням услід ка­валькаді, він повів гос­тя на ве­ран­ду, ко­ли­ва­ючись на зігну­тих, як у рахіти­ка, та­тарських но­гах та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, за­ви­тою в білу чал­му. Та чал­ма, вкупі з білою дов­гою бо­ро­дою, на­да­ва­ла йо­му виг­ляд ста­ро­за­кон­но­го патріарха.

    Емене підгледіла ту сце­ну і по­чу­ла в серці об­ра­зу.

    «Кєпек! За що кєпек? - ду­ма­ла во­на. - За те, що він не цу­рається гя­урів, з ни­ми їсть, п’є, го­во­рить? Ад­же й гя­ури вірять в Ал­ла­ха…»

    Незвикла до ду­мок го­ло­ва її якось не­доб­ре пра­цю­ва­ла, за­те сер­це її чу­ло, що тут щось не так, що спра­вед­ливість не на батько­во­му боці, що Сеп­тар не має за со­бою ви­ни, не за­ро­бив пре­зирст­ва за свої вчин­ки. Во­на бідна невільни­ця, замк­не­на в тісних ме­жах сво­го подвір’я, в заґра­то­ваній, пильно сте­ре­женій від му­жесько­го ока жіночій по­ло­вині, - все ж та­ки ма­ла очі і ди­ви­лась ту­ди, вниз, на білі оселі се­ред розкішних гаїв, і не мог­ла не ба­чи­ти іншо­го, ніж їхнє та­тарське, жит­тя, не мог­ла не рівня­ти то­го жит­тя з влас­ним. Во­на, нап­рик­лад, ба­чи­ла там жінку - істо­ту вільну, то­ва­ри­ша - не ра­би­ню муж­чи­ни, жінку, до якої на­ле­жав, як і до муж­чи­ни, весь світ… Во­на ба­чи­ла, як та «невірна» жінка гой­да­ла­ся на човні, сміяла­ся, жар­ту­ва­ла з чу­жи­ми муж­чи­на­ми, як во­на гар­цю­ва­ла на коні або ла­зи­ла по го­рах та лісах, за­хо­ди­ла до ме­че­ту, мов до се­бе в ха­ту, тоді як во­на, пра­вовірна доч­ка Ал­ла­ха, не сміє пе­рес­ту­пи­ти й по­ро­га ме­че­ту, не­мов яке не­чис­те створіння… «Кєпек! Кєпек!» - об­ра­же­но ду­має Еме­не, і чує в серці жаль до батька, і чо­гось зітхає, і знов шай­ган нашіптує їй грішні дум­ки, ка­ла­му­тить спокій!

    А з ве­ран­ди, че­рез заґра­то­вані вікна, чут­но скри­пу­чий, мо­но­тон­ний го­лос батьків. Ста­рий хаджі, мо­же, сот­ний раз оповідає свою по­до­рож до Мек­ки. Ма­ти про­ки­ну­лась, бряж­чать філіжан­ки, пах­не ка­вою.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: