Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.docx39 Кб739
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.fb2112 Кб567

 

Михайло Коцюбинський

В ПУТАХ ШАЙТАНА

Нарис

    Емене сиділа долі на роз­пе­ченій землі сво­го подвір’я. Сьогодні Бай­рам, свя­то, ма­ти пішла у ха­ту пе­рес­па­ти спе­ку, а батько, ста­рий хаджі Бекір Ме­мет-оглу, як і всі пра­вовірні, уд­ру­ге вже по­давсь до ме­че­ту.

    Навколо ти­ша. Лиш од се­ла, з ви­со­ко­го ста­ро­давнього міна­ре­та, доліта­ють скри­пучі, як не­ма­за­не ко­ле­со, різкі згу­ки по­бож­но­го пок­ли­ку мул­ли:

    - Ла ал­ла… іль ал­ла-а… Ма­го­мет ра­суль ал­ла-а…

    Емене пок­ла­ла го­ло­ву на до­лоні, упер­лась ліктя­ми в коліна і ди­ви­лась.

    Перед нею, ма­ло не з-під ніг, збіга­ли вниз по кам’яних гор­бах план­тації тю­тю­ну й ви­ног­ра­ду. Рівні лінії кущів виг­ля­да­ли, не­мов зе­лені ряд­ки ве­ли­чез­ної кни­ги, роз­гор­не­ної до чи­тан­ня; пля­ми тю­тю­ну зе­леніли на тлі сіро­го каміння, як здо­рові ли­шаї.

    Ще ниж­че, по піску­ватій лінії бе­ре­га, се­ред тінис­тих садків, біліли розкішні вілли «гя­урів» з ряд­ка­ми чор­них струн­ких ки­па­рисів.

    А далі бу­ло мо­ре.

    Блакитне, сліпу­чо-бла­кит­не, як кримське не­бо, во­но мліло у спеці літнього дня, ди­ха­ло млою і, делікат­ни­ми то­на­ми зли­ва­ючись з да­ле­ким не­боск­ло­ном, ча­ру­ва­ло й ва­би­ло у свою чис­ту, теп­лу й радісну бла­кить…

    З пра­во­го бо­ку гор­ба­тою тінню ліг в мо­ре Аюдаг і, мов спраг­лий у спе­ку звір, при­пав до во­ди.

    Емене бай­дуж­но ди­виться на знай­омий краєвид: їй нуд­но. Во­на дівчи­на - «киз», і не для неї се невідо­ме, пов­не чар мо­ре: во­на ніко­ли не пе­реп­ли­ве йо­го, як ніко­ли не пе­рес­ту­пить пох­му­рої яй­ли, що он там, за батьківською ха­тою, за се­лом, грізно здіймає до­го­ри кам’яні хреб­ти, одділя­ючи Ал­лахів край од сто­ро­ни невірних.

    Ще в бу­день, ко­ли Еме­не не пок­ла­да­ючи рук са­дить тю­тюн, підгор­тає ви­ног­рад, по­ли­ває го­ро­ди­ну або по­рається ко­ло набілу, - во­на не по­чу­ває ну­ди; але в свя­то, от як те­пер, ко­ли бур­кот­ли­ва ма­ти пос­ну­ла, батько мо­литься, а ро­бо­та че­кає буд­ня, дівчи­на не знає, що з со­бою чи­ни­ти.

    Круг неї ти­ша і мерт­во­та - як на землі, так і на небі. Сон­це стоїть ви­со­ко, роз­пе­че­на зем­ля па­шить кож­ною гру­доч­кою, кож­ним камінчи­ком. Рівний, га­ря­чий, мов з ве­ле­тенської печі, дух іде від землі, з не­ба, з мо­ря, од сірих кам’яних гро­мад яй­ли. Блідий ши­ро­ко­лис­тий тю­тюн на­си­чує повітря нар­ко­тич­ною па­рою. В са­мо­му повітрі роз­ли­та ну­да, про ну­ду ти­хо дзюр­чить стру­мок по камінчи­ках подвір’я, од ну­ди ска­че на лан­цю­гу ста­рий пес і, глу­хо поб­ряз­ку­ючи залізом, хрип­ли­вим го­ло­сом скар­житься не­бові:

    - Алла-алла!.. Ал­ла-алла!..

    Одинока жа­ба вилізла з ка­ла­ба­ти­ни і зрідка ме­лан­холійно кум­кає… На тем­них ла­па­то­лис­тих фігах зав­зя­то, мов сот­ня тріска­чок, до оду­ру, до са­мо­за­бут­тя тріщать ци­ка­ди. А про­те ти­хо, а про­те нуд­но од тих од­но­манітних згуків.

    Емене до­ку­чи­ло врешті сидіти на га­рячій землі. З ліни­ви­ми ру­ха­ми одаліски во­на по­тяг­ну­лась, розп­рос­ту­ва­ла гнуч­ке мо­ло­де тіло, зве­ла­ся і апа­тич­но об­ве­ла круг се­бе очи­ма. Що їй ро­би­ти, чим за­пов­ни­ти свят­ну ну­ду? Ви­пад­ко­во очі її зу­пи­ни­лись на жабі. Ве­ли­ка, роз­чепіре­на, во­на при­па­ла жи­во­том до теп­лої землі, підня­ла ока­ту го­ло­ву і ви­пус­кає з се­бе згу­ки, раз жалібні, повні скар­ги й ме­лодії, то знов сер­диті, бур­кот­ливі, не­мов все­ре­дині у неї, в її ве­ли­ко­му білас­то­му че­реві, щось кле­ко­тить.

    Емене ти­хе­сенько, навш­пиньках, по­ча­ла зак­ра­да­ти­ся до оди­но­кої, як і во­на, ро­пу­хи. Але жа­ба поміти­ла неп­ро­ха­но­го гос­тя і шу­бовс­ну­ла у во­ду, ви­тяг­ши задні но­ги та підняв­ши зо дна стовп на­му­лу.

    Дівчина ста­ла над ков­ба­ню й ди­ви­лась, як по­волі осідав на­мул і во­да очи­ща­лась. Але й се ви­да­лось їй нуд­ним.

    Емене ски­ну­ла з ніг капці, за­тис­ну­ла поміж коліна чер­воні ша­ро­ва­ри і по­ча­ла ми­ти но­ги. Сліпу­че сон­це ося­ва­ло струн­ку пос­тать та­тар­ки, гра­ло на ру­дих, свіжо­по­фар­бо­ва­них ко­сах, жов­то­му ха­латі і чер­во­них ша­ро­ва­рах, і підмальовані чор­ним бро­ви і чер­воні, теж по­фар­бо­вані, нігті на ру­ках і но­гах так і бли­ща­ли до сон­ця, мов на­ве­дені політу­рою.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>