Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.docx30 Кб633
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.fb2100 Кб405

Михайло Коцюбинський

ГОЛОВА ХОДІ

    Степ був си­зий, мов кри­ло ор­ла

    Василь із си­ном за­ора­ли ра­нок на сході, у сте­пу, і сіли під во­зом сніда­ти. Коні ко­ло во­за їли овес із січкою, тру­си­ли по по­луд­раб­ках ове­си­ни і сіяли на свіжу ріллю сіно з реп­ту­ха сми­кав вітер і лю­то ки­дав ним об го­ли зем­лю.

    Сонце підве­ло­ся чер­во­не, зас­па­не, а на вітер, по-Ва­си­ле­во­му, хрес­ти з вінчи­ка­ми по­ма­лю­ва­ло на небі…

    Василь з батьківською лас­кою одрізав си­нові па­ля­ниці (пи­лю­га хрус­ка­ла на зу­бах), підсу­нув ка­пус­тя­ний лис­ток і і са­лом і по­вер­нув го­ло­ву до во­за, слу­хав:

    - Десь жу­равлі ле­тять… Пти­ця вес­ну чує, а вітря­но сьогодні…

    Він гля­нув на ши­рокі гру­ди си­на, зміряв очи­ма міцну бу­до­ву йо­го тіла, і лег­ка тінь смут­ку за­ло­ми­лась вітром на брові Ва­си­ля:

    - Ти б зас­теб­нув­ся… Ет, ви­ду­мує чор­тов­ню: «За­ку­ри­ти хо­чу». Брат, літо як по­по­ку­риш ко­ло ко­си - не то за­ку¬риш - по­чорнієш на жу­же­ли­цю!..

    Обидва засміялись; Пав­ло об­тер сіном пальці, на­хи­лив­ся до ба­ри­ла і ти­хо ков­тав во­ду -«буль-буль»…

    Батько до­жо­ву­вав шма­ток хліба, по­зи­рав на коні і гу­кав за вітром:

    - Ну, стій, ще за зи­му не ви­мок­ла?.. Ич, реб­ра знать, а гу­бою бринькає, як під осінь!..

    Василь ус­тав і поп­ра­вив бо­розньому Ча­ло­му шаньку, потім на­ки­нув на плечі ши­не­лю і зно­ву засміявся до си­на:

    - Закурить хо­четься, прав­да? А як ви­тяг­ну кни­жеч­ку про Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча,- бу­деш сер­диться!

    Павло скри­вив­ся і здер­жав посмішку на ру­ся­вих ву­сах - аж зап­ли­га­ла засміятись, але вітер рво­нув її, і карі, ве­ликі очі Пав­ла ди­ви­лись на батька не то об­раз­ли­во, не то з про­хан­ням.

    Він не вдер­жав­ся.

    - Канєшно, ку­рить мо­ги­лу з хрес­том Та­ра­са Гри­го­ро¬ви­ча - чор­тов­ня, а ще пра­вос­лавні, вєруєщі… Ма­ло вам при­но­шу з ком­не­за­му га­зет?.. Нє-е, да­вай Та­ра­со­ву мо¬ги­лу!..

    Дивився насмішку­ва­то на батька - сміялись очі:

    - А ще в неділю -«ти б, Пав­лу­ша, про гай­да­мач­чи­ну що-не­будь про­чи­тав, га?..» Про­чи­таєш те­пер: я ша­рив-ша­рив - де це діло­ся жит­тя Шев­чен­ка, а батько, ви­хо­дить, зас­ма­лю­ють йо­го? Дов-о-о-ль-но: да­вай­те за­ку­ри­мо!

    Василь ви­тяг кап­шук, пок­лав йо­го на коліна, і на про¬стяг­не­ну ру­ку си­на -«нє, стой, раз гріх - зна­чить усім гріх» - він по­чав оп­рав­ду­ва­тись; го­лос йо­го хрип­ко рвав­ся а гру­дей, поспішав:

    - Я ж не ку­рю йо­го «Коб­за­ря», а тільки ту м'якеньку чер­во­ну кни­жеч­ку, де ха­та… а до мо­ги­ли ще не дой­шов і не бу­ду її ку­ри­ти!.. Да.

    Він розв'язав кап­шук і прос­тяг з па­пе­ром си­нові, до­дав:

    - Ну, ти ж сам знаєш - край: не­ма бо­ма­ги, а га­зет власть не при­си­лає… При­хо­диться…- і Ва­силь ви­ну­ва­то гук­нув зно­ву на коні: - Ану, Ча­лий, не дурій!

    Павло одірвав лис­то­чок па­пе­ру, пе­ре­вер­нув йо­го і, посмі¬ха­ючись до батька, про­чи­тав:

    - Бачите: «Учіте­ся, бра­ти мої, ду­май­те, чи­тай­те…»

    Василь пе­ревів роз­мо­ву до землі; кни­жеч­ку з ха­тою Шев­чен­ка обе­реж­но згор­нув, пок­лав у кап­шук і за іскра­ми го­роднього тю­тю­ну несміло каш­ля­нув, об­бив попілець ци¬гар­ки:

    - До ве­чо­ра ум­ре де­ся­ти­на, га?

    Син за­тяг­ся ди­мом і пус­кав но­сом:

    - Умре-е… Ще до захід сон­ця упо­раємо. Прав­да, Ча¬лий?..

    Чалий на сло­ва Пав­лові по­вер­нув го­ло­ву од шаньки, по­ди­вив­ся на нього своїми ве­ли­ки­ми очи­ма, де ма­леньки­ми рівча­ка­ми тек­ли од вітру сльози, тро­хи по­ду­мав, підки­нув го­ло­вою шаньку і не­за­до­во­ле­но сип­нув на зем­лю січки.

    Василь підвівся із землі, розп­ра­вив по­пе­рек і ще раз су­во­ро гук­нув на ко­ня:

    - Ану!

    Брови Ва­си­ля пох­марніли під вітром, очі за­лас­кавіли, і він твер­до спер­ся ру­ка­ми на чепіги плу­га; сло­ва вир­ва­лись з гру­дей не до си­на, а прос­то в степ - і бу­ли рвачкі, мов вітер:

    - Тець, ореш, а крас­них днів не ба­чиш; бу­ла ца­риз­на - ро­би­ли, прий­шов Совєт - ро­би­мо, а па­ни як пли­ли шов­ка¬ми в го­ро­дах, і по цей день пли­вуть!

    Думав:

    - Отут тобі, Пав­ле, все твоє - «Учіте­ся, бра­ти мої…»,-він злісно об­дер на пу­жалні ко­ру і ки­нув її аж за обні¬жок: - Та­ка тобі че­хо­ня, вий­де на ба­зар з со­бач­кою -плю­нуть би не схотів, а візьме мас­ло, що на под­вор­не зап­ла­тить виніс… і «не жол­тоє!..»

    Думка Ва­си­ля горіла, її підхоп­лю­вав у сло­вах ві і несміло ки­дав у су­хе ба­дил­ля сте­пу…

    Він зап­ря­гав у бо­роз­ну Ча­ло­го, розп­рав­ляв під хо­мут гри­ву ко­ня і підки­дав на му­ля­ти­ну сіна.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>