Михайло Коцюбинський - Голова Ході

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.docx30 Кб676
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_golova_hodi.fb2100 Кб476

Михайло Коцюбинський

ГОЛОВА ХОДІ

    Степ був си­зий, мов кри­ло ор­ла

    Василь із си­ном за­ора­ли ра­нок на сході, у сте­пу, і сіли під во­зом сніда­ти. Коні ко­ло во­за їли овес із січкою, тру­си­ли по по­луд­раб­ках ове­си­ни і сіяли на свіжу ріллю сіно з реп­ту­ха сми­кав вітер і лю­то ки­дав ним об го­ли зем­лю.

    Сонце підве­ло­ся чер­во­не, зас­па­не, а на вітер, по-Ва­си­ле­во­му, хрес­ти з вінчи­ка­ми по­ма­лю­ва­ло на небі…

    Василь з батьківською лас­кою одрізав си­нові па­ля­ниці (пи­лю­га хрус­ка­ла на зу­бах), підсу­нув ка­пус­тя­ний лис­ток і і са­лом і по­вер­нув го­ло­ву до во­за, слу­хав:

    - Десь жу­равлі ле­тять… Пти­ця вес­ну чує, а вітря­но сьогодні…

    Він гля­нув на ши­рокі гру­ди си­на, зміряв очи­ма міцну бу­до­ву йо­го тіла, і лег­ка тінь смут­ку за­ло­ми­лась вітром на брові Ва­си­ля:

    - Ти б зас­теб­нув­ся… Ет, ви­ду­мує чор­тов­ню: «За­ку­ри­ти хо­чу». Брат, літо як по­по­ку­риш ко­ло ко­си - не то за­ку¬риш - по­чорнієш на жу­же­ли­цю!..

    Обидва засміялись; Пав­ло об­тер сіном пальці, на­хи­лив­ся до ба­ри­ла і ти­хо ков­тав во­ду -«буль-буль»…

    Батько до­жо­ву­вав шма­ток хліба, по­зи­рав на коні і гу­кав за вітром:

    - Ну, стій, ще за зи­му не ви­мок­ла?.. Ич, реб­ра знать, а гу­бою бринькає, як під осінь!..

    Василь ус­тав і поп­ра­вив бо­розньому Ча­ло­му шаньку, потім на­ки­нув на плечі ши­не­лю і зно­ву засміявся до си­на:

    - Закурить хо­четься, прав­да? А як ви­тяг­ну кни­жеч­ку про Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча,- бу­деш сер­диться!

    Павло скри­вив­ся і здер­жав посмішку на ру­ся­вих ву­сах - аж зап­ли­га­ла засміятись, але вітер рво­нув її, і карі, ве­ликі очі Пав­ла ди­ви­лись на батька не то об­раз­ли­во, не то з про­хан­ням.

    Він не вдер­жав­ся.

    - Канєшно, ку­рить мо­ги­лу з хрес­том Та­ра­са Гри­го­ро¬ви­ча - чор­тов­ня, а ще пра­вос­лавні, вєруєщі… Ма­ло вам при­но­шу з ком­не­за­му га­зет?.. Нє-е, да­вай Та­ра­со­ву мо¬ги­лу!..

    Дивився насмішку­ва­то на батька - сміялись очі:

    - А ще в неділю -«ти б, Пав­лу­ша, про гай­да­мач­чи­ну що-не­будь про­чи­тав, га?..» Про­чи­таєш те­пер: я ша­рив-ша­рив - де це діло­ся жит­тя Шев­чен­ка, а батько, ви­хо­дить, зас­ма­лю­ють йо­го? Дов-о-о-ль-но: да­вай­те за­ку­ри­мо!

    Василь ви­тяг кап­шук, пок­лав йо­го на коліна, і на про¬стяг­не­ну ру­ку си­на -«нє, стой, раз гріх - зна­чить усім гріх» - він по­чав оп­рав­ду­ва­тись; го­лос йо­го хрип­ко рвав­ся а гру­дей, поспішав:

    - Я ж не ку­рю йо­го «Коб­за­ря», а тільки ту м'якеньку чер­во­ну кни­жеч­ку, де ха­та… а до мо­ги­ли ще не дой­шов і не бу­ду її ку­ри­ти!.. Да.

    Він розв'язав кап­шук і прос­тяг з па­пе­ром си­нові, до­дав:

    - Ну, ти ж сам знаєш - край: не­ма бо­ма­ги, а га­зет власть не при­си­лає… При­хо­диться…- і Ва­силь ви­ну­ва­то гук­нув зно­ву на коні: - Ану, Ча­лий, не дурій!

    Павло одірвав лис­то­чок па­пе­ру, пе­ре­вер­нув йо­го і, посмі¬ха­ючись до батька, про­чи­тав:

    - Бачите: «Учіте­ся, бра­ти мої, ду­май­те, чи­тай­те…»

    Василь пе­ревів роз­мо­ву до землі; кни­жеч­ку з ха­тою Шев­чен­ка обе­реж­но згор­нув, пок­лав у кап­шук і за іскра­ми го­роднього тю­тю­ну несміло каш­ля­нув, об­бив попілець ци¬гар­ки:

    - До ве­чо­ра ум­ре де­ся­ти­на, га?

    Син за­тяг­ся ди­мом і пус­кав но­сом:

    - Умре-е… Ще до захід сон­ця упо­раємо. Прав­да, Ча¬лий?..

    Чалий на сло­ва Пав­лові по­вер­нув го­ло­ву од шаньки, по­ди­вив­ся на нього своїми ве­ли­ки­ми очи­ма, де ма­леньки­ми рівча­ка­ми тек­ли од вітру сльози, тро­хи по­ду­мав, підки­нув го­ло­вою шаньку і не­за­до­во­ле­но сип­нув на зем­лю січки.

    Василь підвівся із землі, розп­ра­вив по­пе­рек і ще раз су­во­ро гук­нув на ко­ня:

    - Ану!

    Брови Ва­си­ля пох­марніли під вітром, очі за­лас­кавіли, і він твер­до спер­ся ру­ка­ми на чепіги плу­га; сло­ва вир­ва­лись з гру­дей не до си­на, а прос­то в степ - і бу­ли рвачкі, мов вітер:

    - Тець, ореш, а крас­них днів не ба­чиш; бу­ла ца­риз­на - ро­би­ли, прий­шов Совєт - ро­би­мо, а па­ни як пли­ли шов­ка¬ми в го­ро­дах, і по цей день пли­вуть!

    Думав:

    - Отут тобі, Пав­ле, все твоє - «Учіте­ся, бра­ти мої…»,-він злісно об­дер на пу­жалні ко­ру і ки­нув її аж за обні¬жок: - Та­ка тобі че­хо­ня, вий­де на ба­зар з со­бач­кою -плю­нуть би не схотів, а візьме мас­ло, що на под­вор­не зап­ла­тить виніс… і «не жол­тоє!..»

    Думка Ва­си­ля горіла, її підхоп­лю­вав у сло­вах ві і несміло ки­дав у су­хе ба­дил­ля сте­пу…

    Він зап­ря­гав у бо­роз­ну Ча­ло­го, розп­рав­ляв під хо­мут гри­ву ко­ня і підки­дав на му­ля­ти­ну сіна.

    - Робочі? Во­ни теж лям­ку тяг­нуть, як і ми… Хіба не при­но­си­ли на се­ла ос­танні шта­ни на мин­жу?.. А хто ви­нен»! хто?! Отак і ви­хо­дить: і власть на­ша, і по­ряд­ки нові, а все по-ста­ро­му, збу­ли­ся ве­ли­ких панів, чорт нап­ло­див дрібних)!і п'ють як п'явки!.. Кай, капітал, од­ним сло­вом!.. Ану, ру­шай, Ча­лий! А то в тюр­му за такі речі підеш!..

    Василь злісно засміявся, поп­ра­вив шлею ко­неві і твер­до став у бо­роз­ну.

    Коні смик­ну­ли…

    Павло підняв батіг - він звив­ся од вітру: -«Гит­тя, малі, ту­пай!..», і коні ту­па­ли, зем­ля рипіла під плу­гом, торішні вінич­ки під бар­ка­ми ко­ней низько схи­ля­ли свої не­че­сані ку­чері і па­да­ли у бо­роз­ну - їх при­вер­та­ла зем­ля, і сте¬пом - вітер: різкий, м'який, па­ху­чий вітер і дзвін гай­ки ко­ло плу­га…

    - Тупай, малі-і-і!..

    Над сте­пом ста­ло сон­це, Пав­ло здер­жав коні - по­вер­та¬ли ко­ло Зе­ле­ної мо­ги­ли - і зціпив ку­лак.

    - Ви про панів да­ром та­кої дум­ки: хто ж тоді лій зби­ра­ти­ме з нас, як їх не ста­не?.. О, як­би…- він не скінчив за вітром дум­ки: - Соб, Кан­та­луп­ка, сліпа, чи що?

    Коні йшли доб­ре. Пав­ло во­див рівно, дер­жав по­во­ди міцно, очі бли­ща­ли од­ним блис­ком з Ча­лим, бро­ви схо­ди¬ли­ся сер­па­ми, приж­му­рені від пи­лу, сту­пав по землі ши­ро­ко і твер­до.

    - Хіба гра­фи­ня Бра­ницька ду­ма­ла, що я її письма ку­ри­ти­му? Ха-ха-ха!.. І вітер так са­мо ра­зом з Ва­си­лем:

    - Ха-ха-ха!.. На­че воєнна цен­зу­ра, ха-ха-ха.

    На межі дзво­нив плуг; тоді Пав­ло при­пи­няв коні і по­вер¬тав своє ли­це до сте­пу:

    - Які ла­ни дер­жа­ла са­ма: од залізниць до Дніпра - лі¬си, озе­ра, лу­ги… Ма­буть, шма­ток спод­ниці да­ла б ску­ри­ти, не то письма, аби не орав цієї де­ся­ти­ни Ва­силь Ор­люк?!.

    Старий вис­ми­кав істик, про­чи­щав плу­га:

    - А те­пер скрізь кро­та­ми поліз по сте­пу му­жик - наш степ, бре­шуть!

    Павло сміявся:

    - Ого-го-го! Ко­ли діло ка­сається сте­пу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скуб­неш дур­нич­кою… Зе­ле­на мо­ги­ла знає. З ви­ла­ми бо­ро­ни­мо степ, ге?

    Він розп­рав­ляв по­во­ди, слу­хав, як фор­кав Ча­лий до во­ди, і да­ле­ко ки­нув очи­ма до кри­ни­чо­ви­ни в ле­ва­дах: «На­поїть тре­ба…»

    Така ба­лач­ка по­до­ба­лась Ва­си­леві, він дер­жав міцніше чепіги плу­га, а ко­ли по­чи­на­ли но­ву бо­роз­ну, дзво­нив ним, мов мо­ло­дий,- куріла зем­ля… І тільки си­но­ва спи­на сіріла за яб­лу­ка­ми на стег­нах Кан­та­луп­ки, а го­лос про­ти вітру:

    - От я хотів би, аби по­ди­ви­лась гра­фи­ня Бра­ницька, як дядьки з ви­ла­ми ру­ша­ють у бій… Зомліла б, та­ту, щоб по­ба­чи­ла вас розх­рис­та­но­го на шля­ху, гей - зомліла…

    Чалий, не слу­хай!..

    У Ва­си­ля зацвіли очі си­лою… Він їх приж­му­рив і по­вер¬нув го­ло­вою прос­то до сон­ця - там у синіх ту­ма­нах плив степ і низько-низько, аж над хрес­том Пок­ро­ви, кле­котіли жу­равлі - ви­во­ди­ли пісню… І степ, і сон­це, і да­ле­кий бір _ все співа­ло ра­зом з жу­рав­ли­ною піснею у гру­дях Ва­си­ля:

    - Земля… Зем­ля… Зем­ля…

    Він хотів по­ка­за­ти свою радість си­нові - на­хи­лив­ся, взяв у жме­ню груд­ку землі, роз­да­вив її:

    - А панський пар доб­рий, тре­ба ска­за­ти прав­ду, вміли, су­ки­ни си­ни, на­ми об­роб­ля­ти зем­лю!..

    Перед йо­го очи­ма сто­яла ло­зою панська пше­ни­ця - ви¬лис­ку­ва­лась, міни­ла­ся сму­га­ми зе­ле­ни­ми, жов­ти­ми, бла­кит¬ни­ми і гас­ла на обрії, мов радість Ва­си­ле­ва. О, він знає, як па­да­ло сон­це у цвіт польової морк­ви, мов у ча­щу,- це бу­ла ме­жа пансько­го і му­жицько­го.

    Василь став хи­жим і хит­рим:

    - Гай гу­де і ри­ба грає: пше­нич­ка бу­ла, та за­гу­ла… Не вер­неться… Про­ку­ри­ли.

    Він пох­марнів; сло­ва па­да­ли у бо­роз­ну і по­ба­жан­ня землі бу­ли прості, му­жицькі:

    - Хай ро­дить те­пер - ми кров'ю спо­лос­ка­ли степ…

    Задзвонив плуг, коні рво­ну­ли, й леміш ви­вер­нув на зем­лю че­реп лю­ди­ни. Ва­силь із си­ном ста­ли.

    - Оце ж тая Зе­ле­на мо­ги­ла, що кров'ю ки­тай­ців ку¬ріла…

    Павло пе­ре­вер­нув пу­жал­ном го­ло­ву, ог­ля­нув плес­ка­тий лоб, роз­лом­ле­ну ски­ви­цю і за­ду­мав­ся…

    - Китайці - вірні слу­жа­ки…

    Василь присів і ти­хо дзво­нив істи­ком об го­ло­ву, а си­на спи­тав очи­ма в зем­лю:

    - Голова, як ка­зан чу­мацький… А мо­же, це який сте­по­вик наш зак­ляк тут із ви­ла­ми?

    Павло скри­вив­ся і хит­нув го­ло­вою -«ні», а батькові прос­то ска­зав:

    - Наших тут не би­ли. Хіба не вид­но? Це го­ло­ва ході…

    Тут бу­ли тільки во­ни.

    Одпріг ко­ня і поїхав за­ду­ма­ний на­пу­ва­ти під ле­ва­ди; на! до­розі розчісу­вав гри­ву Ча­ло­го, і го­ло­ва ході в ме­ре­жиш дум­ки Пав­ло­вої сто­яла тільки один мент і зат­ка­ла­ся… Йо­го лос­ко­тав сте­по­вий вітер, на­пи­нав гру­ди, і в пам'яті ста­ла Ган­на, йо­го жінка,- а дівчи­ною як­раз тоді - ви­би­ра­ла плоскінь - за стеб­ли­ною сми­ка­ла із сво­го сер­ця «жу­ра­воч¬ку»… Чи син, чи доч­ка?..

    Йому хотілось співа­ти; він пус­тив вільно по­во­ди і пішов на­зустріч вітрові шу­ка­ти у пісні дівчи­ну, що ка­жуть лю­ди:

    А я б ра­да зад­ля те­бе бра­та от­руїти… І з бо­лем дає Пав­ло по­ра­ду дівчині - пісня сте­леться по гриві Ча­ло­го, він стом­ле­но сту­пає, а степ не слу­хає, свис¬тить у торішніх бур'янах і на чо­ти­ри вітри роз­со­тує пісню:

    В чистім полі мо­ги­лоч­ка,

    На мо­гилі ка­ли­ноч­ка,

    На ка­лині - га­дю­чи­на;

    На ка­ли­ну сон­це пе­че,

    А з га­ди­ни от­руй те­че…

    Павло не­на­ви­дить та­ку сест­ру і ки­дає ко­неві, мов то¬ва­ри­шеві:

    - Ні, не цієї, Ча­лий, тре­ба співа­ти!

    Перед ним зно­ву сіріє на ріллі го­ло­ва ході, кінь щу­лить ву­хо - слу­хає:

    - Знаєш, якої співа­ли, ко­ли нас­ту­па­ли на Зе­ле­ну мо­ги¬лу?.. Ти тоді то­ло­чив панську пше­ни­цю, рвав ко­пи­та­ми коріння вівса, і на всю прить -«ех, ка­рабінка моя, дав­но по­рох ню­ха­ла» - ро­ями кулі.

    Голова ході?

    - Я з Хай­нан!.. Я з Хай­нан!..- Це був ди­кий кри­ку сте­пу од­но­го ки­тай­ця.

    Павло пам'ятає.

    «Сонце пе­че,- при­га­дується йо­му пісня,- а з шаблі кров те­че…» …І го­ло­ва од­но­го ході стоїть і за­раз не­роз­га­да­на: розстрі¬ля­ли со­рок, а ос­танньому сам ота­ман во­лю дав…

    Розкошені очі ки­тай­ця ди­ви­лись пря­мо, без стра­ху, тро¬хи зак­риті віями, і сміяли­ся над смер­тю.

    - Твой ду­мал, хо­дя не умел умірай? Я не ска­зал: «З Хай­нан!» Знай: пат­рон єсть - сво­бод єсть. Мой умірай за сво­бод… всех сво­бод умірай…

    - Та-а-ак.

    Чорна тінь до сон­ця ляг­ла на мо­ча­рищі; іржа­ли коні до во­ди…

    Ще ма­ти покійні ка­за­ли: «З усіх ко­муністів та­кий був один ро­зум­ний хо­дя, все посміхається: «Бед­но,- ка­же,- жи­веш». А вско­чи­ла до ха­ти Яки­лин­ка, він роз­чи­нив якусь ко­роб­ку, ви­тяг чор­не-чор­не, мов жу­ки, з синіми камінчи­ка¬ми на­мис­то, пе­ре­дав мені: «Во­на ході боїться, дай са­ма». Поп­ро­щав­ся, та­кий доб­рий, тільки не­луп­ки й по­поїв, хотіла внес­ти ря­жан­ки, а він…»

    Павло з якимсь ди­тя­чим жа­лем засміявся:

    - Чудна у ме­не бу­ла ма­ти: «А мо­же,- ка­за­ла,- і мій син десь по чу­жих ук­раїнах бу­де ски­та­тись, а хтось шма­ток хліба дасть - в горлі ста­не?..»

    Коли на­поїв коні, прив'язав до вер­би Ча­ло­го і приліг сам на­пи­тись кри­нич­ної во­ди, споліску­вав ба­ри­ло - у кри­ниці, між зе­ле­ним жа­бу­рин­ням, зно­ву зда­лась го­ло­ва ході і пам'ять пус­ти­ла за вітром ще од­не…

    Тоді та­ка сма­га пек­ла нас, по­чорніли, ми­ло на ко­нях, а ота­ман без со­роч­ки кінноті дя­ку­вав… і ки­нув своє сло­во до Ході насмішку­ва­то, з не­на­вис­тю:

    - Чуєш, хлопці, «пат­рон єсть - сво­бод єсть! Мой умі¬рай за сво­бод». А ми за що вми­раємо? І на­каз да­но мені:

    - Ану, Пав­ли­ку, про­же­ни стов­по­вим шля­хом ки­тай­оза!

    Кавалеристи за­ки­да­ли на­зад чорні шли­ки, сміяли­ся, ви¬ти­ра­ли ру­ка­ва­ми гімнас­те­рок піт, і га­ря­чим сте­пом ко­ти¬лась п'яна дум­ка од­но­го повс­тан­ця:

    - А яко­му він бо­гу вірує, га?..

    Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі йо­го ди­ви­лись на сон­це; жовті здо­рові зу­би смок­та­ли колінце жи­ти­ни, а пальця­ми пе­ре­би­рав тра­ву, зда­ва­лось, ло­вив там ме­те­ликів, ме­ре­жав їм крильця і - пус­кав…

    Я мля­во зняв з пле­ча руш­ни­цю, підійшов до ході, він спокійно по­ка­зав ру­кою на гру­ди, і ме­ре­жані ме­те­ли­ки зап­лу­та­лись у лайці ота­ма­на:

    - Чого ти не прог­нав йо­го сте­пом?..

    Він сильно уда­рив прик­ла­дом по ски­виці хо­дю, і ра­зом з роз­рив­ною ку­лею за­куріла кров… …У пізній по­лу­день до­ора­ли де­ся­ти­ну; коні хо­ди­ли важ­ко, дум­ка Пав­ла не в'яза­ла­ся з батьківською, і піп за­мовк.

    Коли ро­зо­ра­ли ос­тан­ню бо­роз­ну, Ва­силь пе­рех­рес­тив­ся, розп­ра­вив до чепіг ру­ки і став на захід сон­ця, мов кре­мез¬на, згорб­ле­на тінь сте­пу, а Пав­ло чо­гось пос­пи­тав батька:

    - Де ж ви діли го­ло­ву ході?

    - Е-е, хо­дя мій ле­жить ко­ло во­за: це ж тут ки­тай­ців по­би­то?

    Павло мовч­ки кив­нув го­ло­вою, але ста­рий на­че за­був­ся і вів ба­лач­ку далі:

    - Справді, чо­го він прий­шов уми­рать до нас у сте­пи?

    Син був не­за­до­во­ле­ний: го­ло­ва ході сто­яла пе­ред ним і за­раз, а з нею бій за Зе­ле­ну мо­ги­лу і ме­те­ли­ки сон­це тчуть на крильцях…

    - Та-ак… Упо­ра­ли… це зветься - амінь… і Ча­ло­му спа¬сибі.

    Коло во­за во­ни зас­та­ли Ган­ну, жінку Пав­ло­ву.

    - Сиджу й див­лю­ся - батько го­ло­ву ки­тай­ця хо­тять до­до­му вез­ти…

    Василь мир­но, лю­бов­но ди­вив­ся на Пав­ла, рівняв жва­ву Ган­ну і рішив по-своєму:

    - Трошки не до­ора­на бо­роз­на на ро­зум, але ро­бо­тя­ща й гар­на. Жи­ти­муть.

    Павло запріг коні, пок­лав на віз плу­га, підібрав сіно, по­вер­нув во­за до шля­ху і ще раз підійшов до го­ло­ви ході, а Ганні по до­розі су­во­ро ска­зав:

    - Сідайте з батьком на віз, тільки реп­тух собі підкла­ди, понімаєш?

    «Мой умірай за сво­бод…»

    Він уда­рив нос­ком че­ре­ви­ка го­ло­ву ході, во­на ку­мед­но роз­ко­ло­лась над­воє і по­ко­ти­лась по свіжій ріллі.

    Василеві це не спо­до­ба­лось, він об­раз­ли­во пос­пи­тав си­на: - І на­що це ро­бить?

    А Ган­на, мов посмітю­ха:

    - Фі-хі, а вам що, ки­тай­ця жаль?

    Павло за­дер­жав віжка­ми коні і сміх Ган­ни, ог­ля­нув­ся на­зад, де сіріли дві по­ло­ви­ни го­ло­ви ході:

    - Хай на чо­ти­ри вітри роз­не­се, ко­ли це го­ло­ва ході, яко­го я знаю!

    Всі мов­ча­ли. Віжки заг­ра­ли у ру­ках Пав­ла, він не слу­хав, як летіли за вітром сло­ва батька:

    - Ге… Отак прий­шло­ся ко­за­кові вмер­ти. Де Ки­тай той…і роз­ки­да­ли лю­дей по світах…

    У ви­боїнах задз­во­нив плуг, Пав­ло по­вер­нув­ся всім тілом до Ган­ни, до­го­ря­ло у хма­рах вечірнє сон­це, а вітер на­хи­ляв го­ло­ву Ган­ни до нього і на ле­меші од­бив два си­лу­ети…

    Ганна зга­са­ла під сон­цем, мов прив'яла ар­гонія; во­ни вез­ли з Пав­лом якусь свою радість і сміяли­ся… Во­на штов­ха­ла йо­го:

    - У-у, і - спле­ще… хіба док­тор бог: «Син чи доч­ка?»

    Вітер гнав хма­ри, пе­рей­мав Ва­си­ле­во­го во­за, а Пав­ло по­ка­зу­вав йо­му свої здо­рові, поб-риз­кані сте­по­вим пи­лом ру­ки ко­ло віжок і різко, бадьоро гу­кав:

    - Тупай, Ча­лий!.. Ско­ро домівка…

    

1923

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Пошук на сайті: