Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_z_glibini.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_z_glibini.docx19 Кб612
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_z_glibini.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_z_glibini.fb288 Кб503

 

Михайло Коцюбинський

З ГЛИБИНИ

ХМАРИ

    Коли я див­люсь на хма­ри, ті діти землі і сон­ця, що, зняв­шись ви­со­ко, все ви­ще і ви­ще, манд­ру­ють бла­кит­ним шля­хом, - мені здається, що ба­чу ду­шу по­ета.

    Я впізнаю її. Он пли­ве, чис­та і біла, спраг­ла не­зем­них роз­кошів, про­зо­ра і лег­ка, з зо­ло­тим усміхом на ро­же­вих ус­тах, трем­тя­ча ба­жан­ням пісні.

    Я ба­чу її. Ве­ли­ка і важ­ка, пов­на ту­ги й не­вип­ла­ка­них сліз, вагітна всіми скор­бо­та­ми світу, тем­на од жа­лю до не­щас­ної землі, во­на клу­бо­читься чор­ни­ми хви­ля­ми, важ­ко ди­хає пе­ре­пов­не­ни­ми грудьми, хо­ває ли­це од сон­ця і гірко пла­че теп­ли­ми сльоза­ми, аж по­ки не ста­не їй лег­ше.

    Я знаю її. Во­на… Нес­покійна, вся на­си­че­на вог­нем, вся па­ла­юча ве­ли­ким і пра­вед­ним гнівом. Мчиться ша­ле­но по не­бу і підга­няє ліни­ву зем­лю зо­ло­тою різкою… Впе­ред… впе­ред… швид­ше ра­зом із нею… в мільйон раз швид­ше в повітрі… І гу­кає так, щоб всі по­чу­ли, щоб ніхто не спав, щоб всі про­ки­ну­лись…

    Я ро­зумію її. Вічно нев­до­во­ле­на, вічно шу­ка­юча, з вічним пи­тан­ням - на­що? до чо­го? - во­на спус­ти­ла сірі кри­ла над зем­лею, щоб не бу­ло вид­ко сон­ця, щоб по­то­па­ла в тінях зем­ля, і сіє дрібну мря­ку су­му…

    Поете, я не ди­ву­юсь, що лю­биш хма­ри. Але я співчу­ваю тобі, ко­ли з туж­ли­вою заздрістю сте­жиш за хмар­кою, що то­не, розп­ли­вається і ги­не в бла­китній пус­телі…

    

УТОМА

    

    Душа моя втом­ле­на - і навіть той жаль, що по­чу­ваю, на­га­дує лиш усміх, зас­тиг­лий на об­личчі мер­ця…

    Я маю жаль до не­ба, бо хма­ри, що про­хо­дять по ньому, не ли­ша­ють там жод­но­го сліду: во­но знов стає яс­ним і бла­кит­ним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкри­ва­ють її, пе­ре­су­нуться на інше місце, і, де бу­ло тьмя­но і сум­но, знов ля­же зо­ло­то сон­ця.

    З жа­лем див­люсь на во­ду: мов дзер­ка­ло, од­би­ває во­на кра­су світу, і ко­ли нев­до­во­ле­на навіть - лам­ле всі лінії й фар­би і тво­рить своє. І маю жаль я до осінньої рос­ли­ни: кож­на брунька хо­ває в собі надію жит­тя і дасть нові па­го­ни.

    Тоді як я…

    Тоді як попіл надій моїх не­ру­хо­мою хма­рою за­вис наді мною, тоді як сон­це щас­тя не зже­не з душі тіней, як дзер­ка­ло душі моєї по­мерк­ло, потьма­ри­лось, не од­би­ва нічо­го, тоді як те, що об­летіло і ста­ло го­лим, - не розів'ється зно­ву. І чом не жи­ву я, ви­ща істо­та, як те мерт­ве не­бо, як не­жи­ва зем­ля, як во­да, як рос­ли­на?

    Спитати?

    Не хо­чу… Вто­мив­ся…

    

САМОТНІЙ

    

    Я слу­хаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя ду­ша.

    Завжди і всю­ди чую її лю­би­мий приспів:

    - А ти са­мотній!.. І ніщо не заг­лу­шить - я се знаю, - ніщо не заг­лу­шить ти­хо­го співу; крізь стогін ху­ги, крізь сміх вес­ни, крізь регіт гро­му і плюскіт зли­ви - я все вчу­ваю:

    - Самотній!.. Са­мотній!..

    Навколо лю­ди. Бли­щать їх очі, трем­тять їх го­ло­си… Снує срібну нит­ку ро­зум і зо­ло­ту - сер­це, хви­ля жит­тя ви­хо­дить з бе­регів, шу­мить і грає, і ко­ли до уст моїх тор­кається ке­лих ве­се­лощів, - я чую вже знай­омий реквієм душі:

    - А ти са­мотній!..

    Я пла­чу. З мо­го сер­ця теж ллється стру­мок в мо­ре людсько­го го­ря. І хоч теп­ла ру­ка моя прос­тяг­не­на для дружнього стис­ку там, де йо­го тре­ба, хоч ду­ша моя розк­ри­та для чу­жо­го го­ря, як квітка для ро­си, а про­те… а ра­зом з тим - я чую - встає з гли­би­ни, як вічне прок­лят­тя:

    - Ха-ха! Ти все ж са­мотній! І ко­ли навіть біля сер­ця мо­го б'ється ко­ха­юче сер­це, ко­ли дві іскри злу­ча­ються в по­ломінь щас­тя, ко­ли здається, що сфінкс роз­га­да­ний вже, - і тоді навіть… …І тоді навіть чор­ним клуб­ком ко­титься в гру­дях моїх болісний й гор­дий пок­рик:

    - А я… са­мотній!..

    

СОН

    

    Снилось мені - чи ж сни­лось мені? - що в гру­дях у ме­не лиш по­ло­ви­на сер­ця.

    "Де дру­га?" - му­чив­ся я.

    А та, що ли­ши­лась, би­лась три­вож­но у гру­дях, і в кожнім тріпо­танні чув я жад­ли­вий і влад­ний го­лос:

    - Шукай. І я шу­кав.

    Широкими світа­ми, по­то­ком жит­тя, між на­тов­пом й тис­ком мчав я розділе­не сер­це, і скрізь вви­жа­лась мені рідная по­ло­ви­на. І радісно розк­ри­ва­лись свіжі краї сер­ця, і ли­лась най­кра­щая кров у дру­гу, зда­ва­лось, знай­де­ну по­ло­ви­ну.

    Та я по­ми­ляв­ся. Краї не зрос­та­лись у цілеє сер­це, а все бу­ло дві по­ло­ви­ни.

    Й, скре­го­чу­чи з бо­лю зу­ба­ми, од­ри­вав і волік я - не мчав, а волік я скри­вав­ле­не сер­це, бо все чув го­лос:

    - Шукай… І так бу­ло дов­го, і так бу­ло завж­ди…

    Та ко­ли врешті нас­та­ла зи­ма, ко­ли на го­ло­ву мою впав пер­ший сніг, я знай­шов те, чо­го шу­кав.

    Останнім тріпо­тан­ням за­би­лось спус­то­ше­не сер­це -й, без­си­ле, од­мо­ви­лось розк­ри­ти зів'ялі краї до рідної по­ло­ви­ни. І тоді - ви ро­зумієте? - тоді підняв я очі до­­гори, до біло­го снігу, і зо­ром зацько­ва­но­го звіря бла­гав йо­го: іди… іди… спа­дай, пок­рий навіки…

    Так сни­ло­ся мені - чи ж сни­ло­ся мені?..