Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.docx35 Кб469
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.fb2104 Кб461

Михайло Коцюбинський

ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Оповідання

    Весняний вітер сти­ха віяв над ви­ног­рад­ни­ка­ми й охо­лод­жу­вав загрітих пра­цею робітників. Вог­ка зем­ля мліла в га­ря­чо­му зо­лоті со­няч­но­го проміння, вільна від тіней і хо­лодків. Голі де­ре­ва не­мов ку­ри­лись си­зо-зе­ле­ним ди­мом: щось, на­че мрія про розкішну літню одіж, об­гор­та­ло їх спов­нені со­ком віти. Скрізь бу­ло так ба­га­то світла й ра­дості, так ви­раз­но відчу­вав­ся тре­пет­ний віддих по­нов­ле­ної землі, повітря бу­ло та­ке п'яне й пов­не ще­бе­тан­ня, що ми­мохіть ба­жа­лось ру­ху, кри­ку, ре­го­ту…

    Тож на ро­боті бу­ло ве­се­ло. Ці кілька де­сятків робітників, що прий­шли зда­ле­ка на чу­жи­ну за­роб­ля­ти що­ден­ний хліб, не­мов за­бу­ли на всі свої тур­бо­ти під впли­вом вес­ня­ної дни­ни і так са­мо щи­ро ни­щи­ли чу­жу пра­цю, як дба­ли за влас­ну. Нав­ряд хто з них ду­мав, гу­па­ючи важ­кою трам­бов­кою по зру­ба­но­му й за­си­па­но­му зем­лею ви­ног­рад­ни­ку, про ха­зяїна зни­ще­но­го са­ду. Що їм той мол­ду­ван і та філок­се­ра! То не їх діло, во­ни за­роб­ля­ють.

    Над ви­ног­рад­ни­ком сто­яв гомін. Здебільшо­го зем­ля­ки, во­ни завж­ди ма­ли те­ми до роз­мов. Во­ни зга­ду­ва­ли своє се­ло, своїх лю­дей, на­че тільки вчо­ра з ни­ми ба­чи­лись, - і час­то який­сь рух або од­не сло­во, нез­ро­зуміле чу­жо­му, вик­ли­ка­ло цілий рій зга­док і нев­пин­ний регіт.

    Сонце припіка­ло. То той, то дру­гий, гуп­нув­ши трам­бов­кою, підно­сив білий ру­кав до зас­ма­ле­но­го об­лич­чя й об­ти­рав упріле чо­ло, розп­рос­то­ву­ючи зігну­ту спи­ну. Цей хви­ле­вий ант­ракт у ро­боті був та­ким при­род­ним, та­ким ко­неч­ним, що я ми­мохіть звер­нув ува­гу на робітни­ка, який ні ра­зу не по­ко­рис­ту­вав­ся їм.

    Цей робітник дав­но вже ціка­вив ме­не. Він одрізняв­ся од дру­гих своєю нез­ви­чай­ною працьовитістю, яко­юсь зав­зятістю в ро­боті; він за­пек­ло ви­ки­дав з се­бе си­лу як щось не­потрібне й во­ро­же. Йо­го прос­то од­ри­ва­ли від ро­бо­ти на обід або спо­чи­нок, він завж­ди ос­таннім і з ви­ди­мою не­охо­тою ки­дав її. Мов­чаз­ний і пох­му­рий, з блідим нер­во­вим об­лич­чям, він рідко ко­ли підво­див очі - чорні, з ли­ховісним вог­ни­ком. Я звик йо­го ба­чи­ти у вся­ку по­го­ду в куцій чу­гаїнці, в рудій шапці на зби­то­му во­лоссі, з ко­рот­кою люлькою в зу­бах, з якої він раз у раз пах­кав, ви­пус­ка­ючи стру­мок синього ди­му. Я знав, що йо­го звуть Кар­пом, що він хо­ро­ший робітник, і більш нічо­го. Роз­мо­ви­ти­ся з ним мені не вда­ва­ло­ся.

    Я підійшов до Мак­си­ма. Цей був цілком про­ти­леж­на на­ту­ра. Ви­со­кий і біля­вий, ви­мушт­ру­ва­ний у військовій службі, од якої ли­ша­лась у нього лиш зручність в ру­хах та бра­ва пос­тать, - він був весь по­рив і од­вертість.

    - Ви доб­ре знаєте Кар­па? - пос­пи­тав я.

    - Атож… Ми з їм з од­но­го се­ла, з од­но­го кут­ка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дво­ри­ща.

    - Чи він зро­ду та­кий працьови­тий та мов­чаз­ний?

    Максим осміхнув­ся:

    - Та він тру­дя­га па­ру­бок був… звісно, не та­кий, як те­пер, ко­ли йо­го на­па­ло…

    - Як «на­па­ло»? Що на­па­ло? - заціка­вив­ся я.- Роз­кажіть, Мак­си­ме.

    Максим спа­лах­нув. Рум'янець зал­ляв йо­го об­лич­чя, і білі ву­си ста­ли не­мов мо­лоч­ни­ми.

    - Багато роз­ка­зу­ва­ти, - зап­нув­ся він і за­раз же по­чав: - Він, ба­чи­те, письмен­ний, гра­мо­ту знає, книж­ку чи­тає. Ще па­руб­ком усе, бу­ло, до вчи­те­ля хо­дить. А вчи­тель наш ро­зум­ний пан був, не гор­дий, та щось прош­пе­тив­ся, й заг­на­ли йо­го ку­дись… да­ле­ко од нас… Так ото бу­ло чи в неділю, чи в свя­то - Кар­по вже й си­дить в учи­те­ля на бесіді. Па­руб­ки на ве­чор­ниці зби­ра­ються, кли­чуть йо­го до дівчат - не хо­че.

    «Що я,- ка­же, - по­чую там ро­зум­но­го, чо­го нав­чу­ся?.. Дур­ниці, й більш нічо­го…»

    «Чи не в ченці ча­сом га­даєш пост­ри­га­ти­ся?» - жар­ту­ють бу­ло.

    «У ченці я не піду, а ху­до­би­ною не­тя­му­щою вік звіку­вать не ба­жаю…»

    Хлопці й на­ла­ють йо­го, що він на­че ху­до­би­ною їх нарікає, а він нічо­го, знов до учи­те­ля в гості…

    Ми з Кар­пом то­ва­ри­шу­ва­ли - звісно, зрос­ли укупі, ра­зом і го­робців дер­ли, і то­вар пас­ли, ра­зом і па­ру­бо­чи­ли… Оце в неділю зби­ра­юсь, бу­ло, на му­зи­ки, підійду до ліси й гу­каю Кар­па, щоб охотніше бу­ло поміж че­ляд­дю. А він ви­су­неться з ха­ти та й тяг­не ме­не у са­док.

    «Ходім, - ка­же, - до ме­не, я тобі кра­ще щось роз­ка­жу».

    Не хо­четься ча­сом, та так же про­сить, так про­сить. Посідаємо в хо­лод­ку, й поч­не він го­во­ри­ти, поч­не оповіда­ти, - про що вже він мені не роз­ка­же! І як лю­ди по чу­жих зем­лях жи­вуть, і де які звірі во­дяться, і що все­ре­дині у чо­ловіка ро­биться, яке сер­це, з чо­го кров та як во­на по жи­лах біжить.

    Говорить, а очі в нього так і бли­щать, мов жа­ри­ни… А ча­сом зіб'ється, за­пу­тається.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>