Михайло Коцюбинський - По-людському

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.docx35 Кб586
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.fb2104 Кб594

Михайло Коцюбинський

ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Оповідання

    Весняний вітер сти­ха віяв над ви­ног­рад­ни­ка­ми й охо­лод­жу­вав загрітих пра­цею робітників. Вог­ка зем­ля мліла в га­ря­чо­му зо­лоті со­няч­но­го проміння, вільна від тіней і хо­лодків. Голі де­ре­ва не­мов ку­ри­лись си­зо-зе­ле­ним ди­мом: щось, на­че мрія про розкішну літню одіж, об­гор­та­ло їх спов­нені со­ком віти. Скрізь бу­ло так ба­га­то світла й ра­дості, так ви­раз­но відчу­вав­ся тре­пет­ний віддих по­нов­ле­ної землі, повітря бу­ло та­ке п'яне й пов­не ще­бе­тан­ня, що ми­мохіть ба­жа­лось ру­ху, кри­ку, ре­го­ту…

    Тож на ро­боті бу­ло ве­се­ло. Ці кілька де­сятків робітників, що прий­шли зда­ле­ка на чу­жи­ну за­роб­ля­ти що­ден­ний хліб, не­мов за­бу­ли на всі свої тур­бо­ти під впли­вом вес­ня­ної дни­ни і так са­мо щи­ро ни­щи­ли чу­жу пра­цю, як дба­ли за влас­ну. Нав­ряд хто з них ду­мав, гу­па­ючи важ­кою трам­бов­кою по зру­ба­но­му й за­си­па­но­му зем­лею ви­ног­рад­ни­ку, про ха­зяїна зни­ще­но­го са­ду. Що їм той мол­ду­ван і та філок­се­ра! То не їх діло, во­ни за­роб­ля­ють.

    Над ви­ног­рад­ни­ком сто­яв гомін. Здебільшо­го зем­ля­ки, во­ни завж­ди ма­ли те­ми до роз­мов. Во­ни зга­ду­ва­ли своє се­ло, своїх лю­дей, на­че тільки вчо­ра з ни­ми ба­чи­лись, - і час­то який­сь рух або од­не сло­во, нез­ро­зуміле чу­жо­му, вик­ли­ка­ло цілий рій зга­док і нев­пин­ний регіт.

    Сонце припіка­ло. То той, то дру­гий, гуп­нув­ши трам­бов­кою, підно­сив білий ру­кав до зас­ма­ле­но­го об­лич­чя й об­ти­рав упріле чо­ло, розп­рос­то­ву­ючи зігну­ту спи­ну. Цей хви­ле­вий ант­ракт у ро­боті був та­ким при­род­ним, та­ким ко­неч­ним, що я ми­мохіть звер­нув ува­гу на робітни­ка, який ні ра­зу не по­ко­рис­ту­вав­ся їм.

    Цей робітник дав­но вже ціка­вив ме­не. Він одрізняв­ся од дру­гих своєю нез­ви­чай­ною працьовитістю, яко­юсь зав­зятістю в ро­боті; він за­пек­ло ви­ки­дав з се­бе си­лу як щось не­потрібне й во­ро­же. Йо­го прос­то од­ри­ва­ли від ро­бо­ти на обід або спо­чи­нок, він завж­ди ос­таннім і з ви­ди­мою не­охо­тою ки­дав її. Мов­чаз­ний і пох­му­рий, з блідим нер­во­вим об­лич­чям, він рідко ко­ли підво­див очі - чорні, з ли­ховісним вог­ни­ком. Я звик йо­го ба­чи­ти у вся­ку по­го­ду в куцій чу­гаїнці, в рудій шапці на зби­то­му во­лоссі, з ко­рот­кою люлькою в зу­бах, з якої він раз у раз пах­кав, ви­пус­ка­ючи стру­мок синього ди­му. Я знав, що йо­го звуть Кар­пом, що він хо­ро­ший робітник, і більш нічо­го. Роз­мо­ви­ти­ся з ним мені не вда­ва­ло­ся.

    Я підійшов до Мак­си­ма. Цей був цілком про­ти­леж­на на­ту­ра. Ви­со­кий і біля­вий, ви­мушт­ру­ва­ний у військовій службі, од якої ли­ша­лась у нього лиш зручність в ру­хах та бра­ва пос­тать, - він був весь по­рив і од­вертість.

    - Ви доб­ре знаєте Кар­па? - пос­пи­тав я.

    - Атож… Ми з їм з од­но­го се­ла, з од­но­го кут­ка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дво­ри­ща.

    - Чи він зро­ду та­кий працьови­тий та мов­чаз­ний?

    Максим осміхнув­ся:

    - Та він тру­дя­га па­ру­бок був… звісно, не та­кий, як те­пер, ко­ли йо­го на­па­ло…

    - Як «на­па­ло»? Що на­па­ло? - заціка­вив­ся я.- Роз­кажіть, Мак­си­ме.

    Максим спа­лах­нув. Рум'янець зал­ляв йо­го об­лич­чя, і білі ву­си ста­ли не­мов мо­лоч­ни­ми.

    - Багато роз­ка­зу­ва­ти, - зап­нув­ся він і за­раз же по­чав: - Він, ба­чи­те, письмен­ний, гра­мо­ту знає, книж­ку чи­тає. Ще па­руб­ком усе, бу­ло, до вчи­те­ля хо­дить. А вчи­тель наш ро­зум­ний пан був, не гор­дий, та щось прош­пе­тив­ся, й заг­на­ли йо­го ку­дись… да­ле­ко од нас… Так ото бу­ло чи в неділю, чи в свя­то - Кар­по вже й си­дить в учи­те­ля на бесіді. Па­руб­ки на ве­чор­ниці зби­ра­ються, кли­чуть йо­го до дівчат - не хо­че.

    «Що я,- ка­же, - по­чую там ро­зум­но­го, чо­го нав­чу­ся?.. Дур­ниці, й більш нічо­го…»

    «Чи не в ченці ча­сом га­даєш пост­ри­га­ти­ся?» - жар­ту­ють бу­ло.

    «У ченці я не піду, а ху­до­би­ною не­тя­му­щою вік звіку­вать не ба­жаю…»

    Хлопці й на­ла­ють йо­го, що він на­че ху­до­би­ною їх нарікає, а він нічо­го, знов до учи­те­ля в гості…

    Ми з Кар­пом то­ва­ри­шу­ва­ли - звісно, зрос­ли укупі, ра­зом і го­робців дер­ли, і то­вар пас­ли, ра­зом і па­ру­бо­чи­ли… Оце в неділю зби­ра­юсь, бу­ло, на му­зи­ки, підійду до ліси й гу­каю Кар­па, щоб охотніше бу­ло поміж че­ляд­дю. А він ви­су­неться з ха­ти та й тяг­не ме­не у са­док.

    «Ходім, - ка­же, - до ме­не, я тобі кра­ще щось роз­ка­жу».

    Не хо­четься ча­сом, та так же про­сить, так про­сить. Посідаємо в хо­лод­ку, й поч­не він го­во­ри­ти, поч­не оповіда­ти, - про що вже він мені не роз­ка­же! І як лю­ди по чу­жих зем­лях жи­вуть, і де які звірі во­дяться, і що все­ре­дині у чо­ловіка ро­биться, яке сер­це, з чо­го кров та як во­на по жи­лах біжить.

    Говорить, а очі в нього так і бли­щать, мов жа­ри­ни… А ча­сом зіб'ється, за­пу­тається.

    «Ні, - ка­же, - не так, піду спи­та­ти в учи­те­ля».

    Недовго й хо­див - поїхав учи­тель…

    Засмутився Кар­по, не їсть, не п'є, як ніч хо­дить… Глу­зу­ють наші, на сміх йо­го бе­руть:

    «Що ти батька рідно­го по­хо­вав чи тобі ко­ня­ка здох­ла, що мов неп­ри­ка­яний ти­няєшся, од вітру ва­лиш­ся?»

    «Батька!.. що мені рідний батько? Пус­тив на світ тем­но­го, як та­ба­ка в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одк­рив… світ мені те­пер не той став, одмінив­ся на­че. Тільки не встиг ще про все дізна­ти­ся».

    «А ти б до но­вої вчи­тельки… во­на 6 те­бе дов­чи­ла», - ра­ють хлопці та мор­га­ють один на од­но­го, бо доб­ре зна­ють, що но­ва учи­телька та­ка, що й ко­чер­гою ви­же­не з шко­ли, ко­ли до неї за чим уда­си­ся.

    Почав Кар­по з нудьги до ме­не вча­ща­ти. Не­ма вже йо­му вчи­те­ля - то він до ме­не на роз­ва­гу та й ви­ли­вав жур­бу свою.

    «Дивлюся я,- ка­же, - на на­ше жит­тя, й аж страх ме­не огор­тає. Цілий вік у ярмі, мов ху­до­би­на яка; ко­жен но­ро­вить те­бе зап­ряг­ти, та ще й по­га­няє… А що з то­го маєш? Ні спо­чин­ку, ні стра­ви людської, куліш та борщ нізчим­ний… В ха­тах тісно, по­ро­ся­та та те­ля­та укупі з дітьми зи­му­ють; грязь, ди­ха­ти нічим, нез­до­ро­во. А ми ж лю­ди, а не свині у хліву…»

    Смішно мені з Кар­па.

    «Хіба ж ти досі не ба­чив сього, ад­же ти зріс отут, ра­зом з на­ми усіма…»

    «Бачив я, та мов не ба­чив, а те­пер мені роз­виднілось, по­лу­да з очей спа­ла…»

    Та й поч­не роз­ка­зу­вать, як жи­вуть лю­ди по чу­жих зем­лях, - не знаю, чи прав­да то­му, що в книж­ках пи­шуть…

    «А ми що? Жи­ве­мо, як кро­ти, ри­ючись у землі, і бай­ду­же нам, що світить сон­це…»

    Отак ну­див­ся па­ру­бок з рік, а далі вти­хо­ми­рив­ся тро­хи, оже­нив­ся. Ну, як очо­ловічив­ся вже, тоді, звісно, не до кни­жок і не до ду­мок. Дос­тат­ки не­ве­ликі, цілий день у ро­боті. Ди­тин­ка знай­шла­ся… Став він як і лю­ди: за­був за своє. Тільки ча­сом, ко­ли щось ду­же дош­ку­лить йо­му, - от як ви­пас людський при­су­ди­ли па­нові або як уряд­ник го­ло­ву по­бив мо­му бра­тові, - він, бу­ло, лається в гро­маді:

    «Ех ви, за­мо­рені, за­хар­чо­вані! Ку­ди вам зас­ту­пи­ти­ся за гро­ма­ду, ко­ли у вас в жи­лах юш­ка з кар­топлі».

    Не ска­жу вам, що з ним бу­ло тоді, як ме­не у мос­калі взя­то. Чо­ти­ри ро­ки од­був, по­вер­нув­ся до­до­му, чую - но­ви­на: Кар­по­ва тітка по­мер­ла - десь у го­роді слу­жи­ла, - ста­ра дівка, са­мот­ня, й за­пи­са­ла Кар­пові двісті рублів. «Ого! - ду­маю собі. - Те­пер мій сусідонько за­ба­гатів, піду одвідаю йо­го, чи жив-здо­ров».

    Щойно я на сінешній поріг, а вже з ха­ти шиб­ну­ло на ме­не ду­хом пе­че­но­го м'яса, мов на ве­лик­день. Ввійшов у ха­ту - в печі го­рить, мо­ло­ди­ця щось прис­ма­жує, а за сто­лом си­дить чер­во­ний, аж піт з йо­го кап­ле, Кар­по и уми­нає стра­ву. Зрадів та так з мас­ни­ми ус­та­ми й поліз цілу­ва­ти­ся. Посіда­ли ми. Див­люсь - на столі пов­но по­лу­мисків і з пе­че­ним, і з ва­ре­ним, а долі кістки ва­ля­ються.

    «Ну, як же те­бе бог ми­лує? Чув я, що тобі по­щас­ти­ло… Аж те­пер ха­зяїном ста­неш…»

    «Та спа­сибі бо­гові й тітці покійній: хоч тро­хи од­ди­шу та по­жи­ву по-людсько­му».

    «Воли собі ку­пиш або де­ся­ти­ну по­ля».

    «Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… те­пер я по­нов­лю свою кров, на­бе­ру­ся си­ли. Он у Німеч­чині або в Англії ро­бо­чий чо­ловік ко­жен день їсть м'ясо. То­го він і сміли­вий, і ро­зум­ний, лю­ди­ною нарікається… В йо­му кров грає… А ми що? Жінко, да­вай, що там нас­ма­жи­ла…»

    Молодиця пос­та­ви­ла пе­че­ню.

    Частують ме­не. Кар­по тро­щить, аж со­пе:

    «І не хо­четься вже їсти, а тре­ба».

    «То не їж, ко­ли не хо­чеш».

    «Ба! А пам'ятаєш, як уряд­ник роз­бив го­ло­ву тво­му Йва­нові?»

    «Пам'ятаю…»

    «І як я ско­чив ря­ту­ва­ти Іва­на?»

    «Ну?»

    «І як на ме­не грим­нув тоді уряд­ник!»

    «Ну!»

    «А я ж що? Хіба не зля­кав­ся? Ні? Отим-то й ба…»

    Дзвонять по се­лу: здурів Кар­по та й здурів. Лю­ди йдуть у по­ле ора­ти, а він до по­па, та не так до по­па, як до по­по­вої ку­хо­вар­ки дізна­ти­ся, що во­на ба­тюшці ва­рить. Ба­ба Ялич­ка хва­литься: «Двічі, - ка­же, - на тиж­день гле­чи­ка йо­му ски­даю, же­ре без пам'яті, во­но йо­му й ва­дить з нез­вич­ки».

    Минуло отак зо два тижні. Не ба­чу я щось Кар­па та й не ба­чу. А наші ни­ви суміжні, орю я свою - і див­но мені, що Кар­по­ва стоїть об­ло­гом, не­ора­на. Що во­но за знак? Чи не сла­бий ча­сом? Піду одвідаю. Та, по­вер­та­ючи з по­ля, й зустрівся з ним.

    Схуд, по­жовк, очі по­за­па­да­ли, а сам не­ве­се­лий.

    «Що, - пи­таю, - підно­вив кров свою тро­хи?»

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: