Михайло Коцюбинський - По-людському (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.docx35 Кб577
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_po_lyudskomu.fb2104 Кб575
    «Та піднов­ляю… Зра­зу не мож­на… Ти ду­маєш - лег­ко во­но на­шо­му бра­тові? Не­ма в ко­го ра­ди за­сяг­ти. Пи­тав у по­паді, що во­на дає по­пові, - лок­ши­ну з яб­лу­ка­ми, ка­же, лю­бить мій ба­тюш­ка. Зва­ри­ла мені жінка тої лок­ши­ни, со­лод­ке, нуд­не, з душі вер­не, а їм, нічо­го не вдієш… Ча­сом так по­га­но, що й на світ не ди­вив­ся б, а ча­сом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі по­чу­ваю… От тільки не відаю, що ко­рисніш для здо­ров'я - чай чи пи­во?.. По­рай, Мак­си­ме, ти ж у мос­ка­лях був, світу ба­чив, чув, мо­же…»

    А мені і сміх, і до­сад­но: не вит­ри­мав я - ка­жу йо­му:

    «Чортзна-чим ти кло­по­чеш свою го­ло­ву, Кар­пе! Мо­же, там німці - чи про ко­го роз­ка­зуєш - і жи­вуть по-людсько­му, а нам во­но не ли­чить…»

    «Через віщо ж? Хіба ж ми не лю­ди?»

    «Люди, та не такі…»

    «А які ж?»

    «Мужики».

    «Ну, так що?»

    «А те, що не для нас усі тії вит­ре­беньки…»

    Глянув на ме­не Кар­по так гост­ро, крут­нув го­ло­вою, мов би­чок, що йо­го му­ха тне, та так з до­ко­ром:

    «Оце й ти про­ти ме­не? І ти, мо­же, ска­жеш, що Кар­по дур­ний, гроші пе­ре­во­дить, замість то­го щоб ку­пи­ти яку хвос­тя­ку або сви­ня­ку на хо­зяй­ст­во…»

    «А ска­жу…»

    «Ну, не сподівав­ся я од те­бе, Мак­си­ме, по­чу­ти та­ке сло­во… Не сподівав­ся. Про­щай, ко­ли так!»

    Крутнувсь - і пішов.

    «Пожди, - гу­каю за ним, - не сердься-бо». І не озир­нув­ся.

    «Прощавай, - відгу­кує, - ех, шко­да, не­ма вчи­те­ля!»

    Не хо­чеш го­во­ри­ти - вольно­му во­ля.

    Сумує Кар­по. Мені з сво­го обійстя вид­ко, що у нього в дворі ро­биться. Хо­дить він по подвір'ю, ни­кає, то в са­док по­дасться, пос­тоїть під де­ре­вом і знов у двір, не­мов вчо­рашнього дня шу­кає. До ро­бо­ти не бе­реться, до ме­не не навідується! Жаль мені йо­го… то­ва­риші, вкупі зрос­ли, а те­пер не­мов пос­ва­ри­лись. Свій свой­ому - тиць со­ло­му. Піду до нього в неділю, мис­лю, не­ма чо­го бур­мо­си­тись.

    Довелось раніше. Те­сав вісь та якось і ви­щер­бив со­ки­ру - пішов до Кар­па по­зи­ча­ти. Всту­пив я в сіни, а хатні двері не при­чи­нені, мені й чут­но, як Кар­по ви­гу­кує:

    «Розщібай па­зу­ху!.. Ану, чи влу­чу?..»

    Що во­но та­ке, ду­маю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось од­хи­лив двері й ба­чу: мо­ло­ди­ця си­дить на лаві під вікном, розщібну­ла па­зу­ху, аж пер­са вид­ко, ще й ру­ка­ми її прит­ри­мує, а Кар­по ле­жить на пос­телі і влу­чає жінці в па­зу­ху цу­кер­ка­ми. Ка­хик­нув я.

    «А, це ти, Мак­си­ме? - зрадів Кар­по. - За­ходь, за­ходь. Ми тут з жінкою ла­со­ща­ми за­бав­ляємо­ся, цу­кер­ки їмо… во­ни, бач, з цук­ру, а цу­кор потрібний для тіла, він йо­го нагріває, як дро­ва піч, і піджив­ляє… На їж і ти…»

    Сів я, го­мо­ни­мо. Кар­по нічо­го, на­че за­був на­шу ос­тан­ню роз­мо­ву. Тільки помічаю я, що він щось му­литься. Го­во­рить він, го­во­рить, та все звер­тає на тії цу­кер­ки.

    «Я,- ка­же, - жінки не не­во­лю ро­бо­тою… Хай од­ди­ше. Во­на не ху­до­би­на, не ка­торж­на яка, щоб цілий вік свій пра­цю­ва­ти. Тре­ба ж їй спо­чи­ти, тре­ба ж і роз­ва­жи­тись чим. Лю­дині по-людсько­му слід жи­ти».

    «Аякже, аяк­же»,- підда­кую, щоб не гніви­ти вже йо­го.

    Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жах­нув­ся.

    «Та то дзи­гарі, - сміється Кар­по, - кля­тий жид про­дав мені поп­со­вані: по­ка­зує два, а б'є три­над­цять. Хо­ди-но, я тобі ще щось по­ка­жу».

    Та взяв ме­не за ру­ку, підвів до стіни й по­ка­зує якусь до­щеч­ку.

    «Що ж во­но та­ке?»

    «Термометром на­зи­вається. По­ди­вись - і зна­ти­меш, скільки теп­ла в хаті. А ви­не­сеш зи­мою надвір - по­ка­зує хо­лод».

    Чудасія!

    «Нащо ж він тобі?»

    «Як «на­що»? Тре­ба ж зна­ти, чи до­волі теп­ла, чи здо­ро­во лю­дині в хаті, чи нез­до­ро­во».

    Ну, ду­маю собі, це вже ти по­чав своєї. Піду кра­ще вісь кінча­ти. По­зи­чив со­ки­ру та й з ха­ти.

    Коли так над­вечір, - май­ст­рую я ще ко­ло сто­до­ли, чую, - в Кар­по­во­му дворі свар­ка. Щось так здо­ро­во ба­сом лається - і го­лос по зна­ку. Прис­лу­ха­юсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що во­ни за­ве­ли­ся?» - ду­маю собі, та й прис­ту­пивсь до ліси.

    «Оддай мені ті гроші, що ще не про­цинд­рив! - кри­чить тесть. - Я їх за­хо­ваю, по­ки не про­чу­маєшся».

    «Яке вам діло до мо­го жит­тя й до моїх гро­шей? Не ви мені їх да­ли!» - сер­диться Кар­по.

    «Опам'ятайся, Кар­пе! Що ти ви­га­дав: по-пансько­му схотів жи­ти, кров свою одміни­ти? Чи ти спов­на ро­зу­му? Ей, нак­лас­ти б тобі на бідність, щоб знав, як пе­ре­во­ди­ти важ­кою пра­цею за­га­ро­ва­не доб­ро».

    «Не по-пансько­му, раз вам ска­зав, а по-людсько­му! Ну, та що з ва­ми ба­ла­ка­ти, од­на­ко­во як з тим кілком!»

    «Що ти мені ска­зав?»

    «Те, що чу­ли».

    «Та-ак?»

    «А так».

    «Ну, то бу­вай здо­ров, не­бо­же!»

    «Щасливо».

    Розсердився ста­рий, грим­нув две­ри­ма, пішов. А Кар­по й собі на­дув­ся, мов індик.

    «Йди, - ка­же, - під три чор­ти, об­рид».

    Овва! Ду­маю: роз­би­ли глек, а во­но не­доб­ре, бо тесть та­ки час­тенько за­по­ма­гав Кар­па. Прий­де ко­за до во­за.

    Минула осінь. Зи­ма в нас то­го ро­ку ста­ла зра­зу - рівна, сніжна. А у селі не за­бу­ва­ють Кар­па, усе йо­го ймен­ня ме­леться й ше­ре­тується. Одні ка­жуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка од­пи­са­ла, а другі при­ся­га­ють, що в нього чи­ма­ло ще ли­ши­лось. Усе, ка­жуть, во­зить щось з міста, за­гор­не­не па­пе­ром. Та й ко­ня стор­гу­вав у іванівсько­го по­па, ще й не аби­яко­го, а за сто кар­бо­ванців. Півсотні од­дав уже, а півсотні по­зи­чає в на­шо­го-та­ки чо­ловіка, ба­га­тенько­го ха­зяїна. Бач, ду­маю, й не пох­ва­лив­ся, дар­ма що то­ва­риш і сусід. Ко­ли се справді - при­во­дить ко­ня. Кінь гар­ний, ра­со­вий, ба­сує, що й не вдер­жиш, ска­за­но - огер. Хва­литься Кар­по, ра­дий та­кий.

    «Правда, - ка­же, - де­ше­во ку­пив?»

    «Воно-то не­до­ро­го, так інший за ті гроші па­ру ку­пить».

    «Е, я люб­лю хоч не­ба­га­то, так гар­но­го».

    Того ж та­ки дня запріг він бу­ла­но­го в сан­ча­та й повіз жінку ка­та­ти­ся. Згля­да­ються лю­ди, все се­ло ди­вує з но­во­го ба­га­ти­ря.

    На дру­гий день зай­шов я за чимсь до Кар­па, не зас­таю, са­ма йно мо­ло­ди­ця.

    «Нема, - ка­же, - мо­го вдо­ма: повіз іванівсько­му по­пові за ко­ня гроші».

    Тонко ж ти пря­деш, го­лу­бе, ко­ли на по­зи­чені гроші такі коні ку­пуєш. А про­те повіз, то повіз. Сам знаєш, що ро­биш, мені бай­ду­же.

    Коли це вночі, спи­мо ми, щось у вікно - стук!

    Схопився я:

    «Хто там?»

    «То я, Кар­пи­ха».

    «Чого вам?»

    «Вийдіть на час».

    «Ну, що там?» - пи­таю з по­ро­га.

    «Ой ли­шеч­ко, біда - ко­ня вкра­де­но, чо­ловіка при­вез­ли п'яно­го, без пам'яті, ще й гроші у нього ви­тяг­ли - п'ятде­сят рублів. Йдіть до нас, да­вай­те яку ра­ду».

    От тобі й маєш, ду­маю, та скоріш на се­бе ко­жу­шан­ку і йду. Всту­пив у ха­ту - ле­жить Кар­по на лаві пла­зом, мов заріза­ний ка­бан, і пальцем не во­рух­не, од­но пос­тог­нує. Розх­рис­та­ний, роз­пе­ре­за­ний, без чобіт - гид­ко гля­ну­ти. Ко­ло нього си­дить чо­ловік, та­ки з на­шо­го се­ла, що привіз йо­го. А мо­ло­ди­ця що не гля­не на Кар­па, то так і за­го­ло­сить, аж тіпається, бідна.

    «Що ти на­ро­бив, кля­тий? Про­па­ли ми те­пер на віки вічні. Де ти гроші подів, ле­да­що, ка­жи - де?..»

    Та сіпає йо­го, та тор­сає за пле­че. А він тільки луп­не очи­ма та й мук­не. Звісно, лю­ди­на не­пи­ту­ща, йо­го й розібра­ло.

    «Обшукайте йо­го, - раю, - скрізь, мо­же, де знай­де­те».

    «Нема, - ка­же, - я вже скрізь ог­ля­ну­ла, навіть устілки з чобіт по­ви­ки­да­ла, бо­дай йо­го з пам'яті ви­ки­ну­ло!»

    «Де ж це він на­час­ту­вав­ся?»

    Чоловік той і роз­повів: «Їхав він, - ка­же, - до іванівсько­го по­па і всту­пив по до­розі до мальова­ної корч­ми, не зна­ти за чим. А там пи­ли якісь - хто йо­го роз­бе­ре, чи во­но пан­ки, чи ци­га­ни… От він з ни­ми й по­чав про своє: і як тре­ба по-людсько­му жи­ти, і чо­му неп­рав­да у світі по­ве­ла­ся. До­ба­ла­ка­лись до то­го, що Кар­по під стіл ізва­лив­ся… Ба­чу, - ка­же, - діло по­га­не, вивів йо­го з корч­ми, глип - аж не­ма ко­ня. Ну, на­ро­бив я га­ла­су… Сю­ди-ту­ди - шу­кай вітра в полі… Тоді я йо­го на свої са­ни й привіз…»

    «Давайте ра­ду»,- бла­гає Кар­пи­ха.

    Стягли ми з Кар­па сви­ту, пок­ла­ли на постіль - хай прос­питься, а самі на ко­ней і май­ну­ли на розвідки.

    Повернули аж на дру­гий день, з по­луд­ня вже бу­ло, ні з чим, звісно…

    Тільки я в ха­ту - су­не Кар­по до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хрес­та зня­тий.

    Ere,- ка­жу, - отак наші по-людсько­му жи­вуть…»

    Глянув він на ме­не - та так жалібно, аж за сер­це вхо­пив.

    «Ні, - ка­же, - це вже по-сви­ня­чо­му вий­шло… не вмів я по-людсько­му жи­ти… Не для нас во­но…»

    «Хіба ж я не ка­зав?»

    Повісив го­ло­ву, мов­чить.

    А тут біда: піп пра­вить п'ятде­сят кар­бо­ванців за ко­ня, той чо­ловік, що по­зи­чив гроші, теж на­посів, у суд хо­че по­зи­ва­ти, а до тес­тя й не ри­пай­ся - та­кий сер­ди­тий.

    «Що, - ка­же, - по­жив по-людсько­му, одмінив кров? От не­хай пу­щу йо­му кров з но­са, тоді по­ба­чу, яка во­на в нього те­пер…»

    Довелось те­ли­цю спро­да­ти і но­вий ко­жух. Звівся ніна­що, а довгів не спла­тив… Ко­ня­ка, прав­да, знай­шла­ся - так окаліче­на на всі чо­ти­ри но­ги, за вісім кар­бо­ванців про­да­ли жи­дам во­ду во­зи­ти.

    Питаєте, чи за­поміг хто? Де там! Глу­зу­ють іно з Кар­па, сміються:

    «Маємо, - ка­жуть, - зас­туп­ни­ка… Дар­ма, що в нас не кров, а юш­ка з кар­топлі, за­те в Кар­по­вих жи­лах те­че аж двісті тітчи­них рублів і по­по­ва ко­ня­ка…»

    Навіть діти з-за тинів драж­нять:

    «Дядьку Кар­пе! Яка кров з пи­ва? Чи та­ка, як з го­ро­ху?»

    Отоді на Кар­па й на­па­ло. Спох­мурнів він, мов­чаз­ним став, вов­ку­ва­тим. По­ки бряж­ча­ли ще тітчині кар­бо­ванці, бу­ло, й за хо­лод­ну во­ду не візьметься, - ду­ма­ли, навіки зле­дащіє лю­ди­на, а то так зра­зу за­па­ливсь до ро­бо­ти, що аж го­рить йо­му з-під рук. Цілий день - од світан­ня до смер­кан­ня - тов­че со­бою, та все з люльки пах­кає, та все пах­кає, мов па­ро­вик… Цілу зи­му то в по­па, то в па­на ціпом ма­хав, не нах­ва­ляться їм, та­кий робітний, а на вес­ну пішли ми на зарібки… Вже він і дов­ги спла­тив, і про­цент вер­нув, вже й ко­ро­ва стоїть на оборі, а й досі веш­тається по зарібках. І так-то вже щи­ро пра­цює, так зав­зя­то бе­реться до ро­бо­ти, мов що пе­че йо­го все­ре­дині… Он гляньте, - закінчив Мак­сим своє оповідан­ня, по­ка­зу­ючи на Кар­па, - як ста­рається!..

    Я гля­нув на Кар­па. Не роз­ги­на­ючись, гу­пав він трам­бов­кою, і за кож­ним ра­зом, як важ­ка ко­лод­ка спа­да­ла на зем­лю, з гру­дей йо­го вилітав ко­рот­кий і різкий свист. Буйні краплі по­ту ко­ти­ли­ся з-під ру­дої шап­ки по йо­го чо­лу й па­да­ли на зем­лю, як го­рох. На кру­то­му чолі наб­ряк­ла жи­ла, - ви­яв­ля­ючи ве­ли­ку нап­ру­женість; якась ди­ка, не­по­га­мо­ва­на енергія ке­ру­ва­ла йо­го ру­ка­ми, який­сь во­гонь, зда­ва­лось, па­лає все­ре­дині цієї лю­ди­ни, об'явля­ючись синім дим­ком з ко­рот­кої люльки.

    - Гей, Кар­пе, - гук­нув жар­тов­ли­во Мак­сим,- ста­рай­ся мені, не лінуй­ся… Ро­би п о-л ю д с ь к о м у…

    Карпо зу­пи­нив­ся на хви­ли­ну, гля­нув з до­ко­ром на Мак­си­ма й нічо­го не од­повів. Він тільки крут­нув куд­ла­тою го­ло­вою і ще з більшим зав­зят­тям за­гу­пав трам­бов­кою, не­мов хотів за­би­ти в зем­лю щось йо­му до­куч­ли­ве й во­ро­же…

    Я за­мис­лив­ся.

    А навк­ру­ги бу­ло так гар­но, так радісно. У чистій і ніжній, як ло­но ко­хан­ки, бла­киті, в мо­гутній хвилі жит­тя, що лед­ве ви­яв­ля­лось таємним тріпотінням соків, на теп­ло­му й за­паш­но­му ди­хан­ню вес­ни бу­ло так ба­га­то ра­дості, по­чу­ва­лась та­ка пов­на гар­монія.

    

    «Чи ско­ро ж діжде­мо гар­монії й в людсько­му житті?» - ви­та­ла на­до мною дум­ка…

    

1900, Чернігів

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: