Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pomstivsya.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_pomstivsya.docx38 Кб521
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pomstivsya.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_pomstivsya.fb2106 Кб463
    - Входжу я до ха­ти, - про­ва­див далі Сви­рид, - привітав­ся, за­ба­ла­кав. «Щось ви по­да­лись, тітко, - ка­жу до ста­рої. - Чи всі у вас живі-здо­рові?» - пи­та­юся… «Усі, хва­лить Бо­га», - відка­зує… «А де ж Марія, - на­ва­жив­ся я, - що її в хаті не­має?..» Тільки щой­но ви­мо­вив я, ста­ра як за­го­ло­сить, як уда­риться го­ло­вою об скри­ню, аж ста­рий вис­ко­чив з-за сто­лу. Я так і за­терп. У го­лові мов залізом роз­пе­че­ним шпи­го­ну­ло: не­ма… умер­ла… уто­пи­лась… Хо­чу пос­пи­та­ти, де во­на, що з нею, а язик як став ду­ба, так і не во­рух­неш ним. Далі ж як не ско­чу до ста­рої, як не скрик­ну: «Де Марія?..» - то так усі й за­мовк­ли та ви­ди­ви­лись на ме­не, пе­ре­ля­кані… «Де Марія? - кри­чу я. - Де ви поділи її? кажіть!» Та грю­каю ку­ла­ком у стіл, аж ста­рий узяв ме­не за ру­ку та: «Що тобі, хлоп­че?» - пи­тає. А я й не в той бік, тільки слу­хаю, як ста­ра, го­ло­ся­чи, при­ка­зує: «За­на­пас­ти­ли ди­ти­ну на­шу, за­на­пас­ти­ли… пішла в най­ми, як і людські діти… та не­до­лю­док той, пан з Боб­ри­ка… звів її… й за­подів ку­дись, що й путь її про­па­ла…» Я вже не слу­хав далі… мов бо­жевільний, вис­ко­чив я з ха­ти, гид­кою мені ста­ла лю­ди­на кож­на… На сер­це моє, на го­ло­ву, на всеньке тіло ва­гою на­ляг­ло ли­хо, гніти­ло ме­не, я чув, що мені тісно й на прос­торі… Я пам’ятаю тільки жа­до­бу помс­ти, що по­ня­ла моє сер­це бо­лю­че… пам’ятаю, як я при­ся­гавсь: пом­щусь… лю­то пом­щусь… на обох пом­щусь!.. Я за­був на той час і про свої но­ги нат­руд­жені, і про те, що вже ніч упа­ла на зем­лю, - швид­кою хо­дою пішов я у Боб­рик… Біжу… тіло моє го­рить, па­лає, і не хо­ло­дить йо­го вітер зим­ний, що дме прос­то в очі… І досі не тям­лю, як пробіг п’ятнад­цять верс­тов і не чув вто­ми, нез­ва­жа­ючи на свої но­ги нат­руд­жені… В Боб­ри­ку вже спа­ли, ніде не світи­лось… Став я край се­ла та й на­че опам’ятав­ся. Як же я пом­щу­ся?.. Те­пер сплять у дворі, не пус­тять ме­не до па­на, зв’яжуть ще, мов злодія яко­го… Сів я на до­розі й по­чув, що в ме­не бо­лять но­ги… Сид­жу, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди… і враз зро­би­ло­ся мені до всього бай­ду­же, на­че не ме­не скривд­же­но, на­че те, що ста­лось, не моє ли­хо, а чу­же, да­ле­ке… Бог з ним, з па­ном, з помс­тою, з усім на світі… І чо­гось жал­ко мені ста­ло, туж­но так, жур­но… Пе­ред очи­ма імла зня­лась, відго­ро­ди­ла ме­не від світу ціло­го… Бай­ду­же!.. По­ма­лу-ма­лу з імли тої витк­ну­лась ви­раз­но Марія, та­ка са­ма, якою ба­чив я її під фігу­рою, гля­ну­ла на ме­не гли­бо­ки­ми очи­ма й упек­ла ме­не тим пог­ля­дом… у са­ме сер­це впек­ла… Ско­чив я з землі, пор­вавсь убік, як до се­ла, й за­тис ку­ла­ки. «Пом­щусь, і вас за­губ­лю, й сам про­па­ду!.. Од­на­ко­во!» - ду­мав я, по­ход­жу­ючи по по­лю під се­лом та че­ка­ючи, щоб роз­виднілось… І вже хо­лод­на ніч не про­хо­ло­ди­ла ме­не, а до­да­ла тільки зва­ги… Доб­ре-та­ки роз­виднілось, як я по­давсь у двір. Там вже пов­но бу­ло якихсь су­до­вих. Ка­за­ли, що приїха­ли про­да­ва­ти двір за довг. Я до слуг: «По­кажіть мені па­на Гаєвсько­го, діди­ча ва­шо­го», - а сам не тис­ну ніж у жмені, ні, аж пальці зак­ляк­ли… - «Не­ма, ка­жуть, поїхав десь…»

    - То ти був у ме­не в Боб­ри­ку?.. - за­белько­тав Лу­ка. - То моя Марія бу­ла твоєю суд­же­ною?.. А я й не знав… а я й не відав…

    - Як?! - ско­чив Сви­рид. - То ти пан Гаєвський?..

    - Був ко­лись… був ко­лись, бра­те мій, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич Гаєвський, се­ло мав, а те­пер - йо­го сіятельство гос­по­дин ма­тульняк, дідич місько­го ринш­то­ку!.. Смірно-о!.. - за­ве­ре­щав він п’яним го­ло­сом і бовт­нув но­гою по воді, прос­тя­га­ючись на бік.

    Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Згад­ки ко­лишнього, що вже чо­ти­ри ро­ки як про­ми­ну­ло, але ко­лишнього гірко­го, бо­лю­чо­го, при­нес­ли з со­бою і відгомін тої жа­до­би помс­ти за зніве­че­ну до­лю, що ко­лись влад­но за­па­ну­ва­ла над пок­ривд­же­ним. Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Але, гля­нув­ши на п’яно­го во­ро­га, що, за­си­па­ючи, тільки ту­лу­бом ле­жав на су­хо­долі, а но­га­ми в воді, він з оги­дою відвер­нув­ся і сли­ве вибіг на прик­рий бе­рег.

    - Хай во­да свя­та помс­титься за мою крив­ду!.. Хай во­на за­бе­ре те­бе!.. - ка­зав Сви­рид до се­бе, важ­ко відса­пу­ючи.

    Він хотів бігти, але зу­пи­нивсь. Сли­ве над са­мим ву­хом йо­го роз­тяв­ся про­низ­ли­вий свист і, пог­рю­ку­ючи та миг­тя­чи ося­яни­ми вікна­ми, пром­чавсь по­тяг, пе­ре­пи­ня­ючи Сви­ри­дові до­ро­гу.

    За цю хви­ли­ну в душі Сви­ри­довій зчи­ни­лась бо­ротьба. Йо­го сер­це то ґвал­том на­ма­га­лось помс­ти, то стра­ха­лось зап­ро­пас­ти­ти жит­тя людське, ста­тись при­чи­ною смерті лю­ди­ни. Бо­ротьба та тяг­лась од­ну йно хви­ли­ну; якесь по­чут­тя взя­ло, ма­буть, го­ру, пе­ре­мог­ло, бо Сви­рид вер­нувсь до Ду­наю, де по коліна в воді ле­жав п’яний Лу­ка, пох­ра­пу­ючи но­сом. Сви­рид на пре­ве­ли­ку си­лу ви­тяг з во­ди Лу­ку, хоч той вов­ту­зив­ся з ним та белько­тав щось крізь сон, звів йо­го й сли­ве поніс ву­ли­цею. Про­хо­дя­чи повз од­ну ха­ту, Сви­рид зат­ремтів увесь та ма­ло не впус­тив Лу­ки на зем­лю, на по­розі, ося­яна світлом з ха­ти, сто­яла якась мо­ло­ди­ця, й йо­му зда­ло­ся, що то Марія. Сви­рид зап­ро­ва­див то­ва­ри­ша до шин­ку. Лу­ка на­че оп­ри­томнів тро­хи, по­ба­чив­ши знай­ому обс­та­нов­ку. Він по­хи­тавсь тро­хи на нет­вер­дих но­гах, стук­нув ку­ла­ком у стіл і гук­нув на всю ха­ту:

    - Око джіну для йо­го сіятельства па­на ма­тульня­ка!.. Дігра­бе! [Швид­ше (молд.)] - і ви­ла­явсь по­га­ною мол­ду­ванською лай­кою.

    Свирид вис­ко­чив з шин­ку, ду­же зво­ру­ше­ний, й по­давсь на­зад, до тої ха­ти, де на по­розі ба­чив жінку. Жінка й досі сто­яла на то­му ж місці. Сви­рид наб­ли­зив­ся до неї, за­зир­нув їй в об­лич­чя та й пізнав Марію.

    - Маріє!.. - ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом і нер­во­во ски­нув шап­ку з го­ло­ви.

    Жінка жах­ну­лась, підійшла до Сви­ри­да і пильно гля­ну­ла на нього.

    - Свирид!.. - про­ше­потіла во­на, по­да­ючись на­зад.

    - Маріє… - І враз сильним ру­хом роз­дер він свою шап­ку над­воє й ки­нув її під но­ги Марії.

    - Отак з моїм сер­цем!.. - до­дав.

    Хвилинку обоє сто­яли не­ру­хо­мо: во­на - з спу­ще­ни­ми долі очи­ма, він - блідий і трем­тя­чий.

    - Маріє… - наб­ли­зив­ся Сви­рид до неї й узяв за ру­ку. - Ска­жи мені, що з то­бою бу­ло?..

    Марія зве­ла на нього очі, і, мов го­рох по­ко­тив­ся, за­ка­па­ли з їх сльози. Во­на зап­ла­ка­ла, жалібно хли­па­ючи, мов ди­ти­на.

    Свирид відвів її набік, під бар­кан.

    Марія, об­ли­ва­ючись слізьми, оповіда­ла йо­му про свій со­ром несвітський, про те, як во­на з ди­ти­ною ма­лою, бо­ячись вер­ну­тись до­до­му, ти­ня­ла­ся по най­мах, тяж­ко біду­ючи, як, урешті, вмер­ла їй ди­ти­на, як якась пані за­вез­ла її до Рені, де во­на ста­ла за най­мич­ку в гре­ка, що дер­жить шинк… А Сви­рид слу­хав, мов­чаз­ний, не об­зи­ва­ючись і сло­вом, не оповіда­ючи ні про свої му­ки, які во­на зав­да­ла йо­му, ні про дум­ку помс­ти­тись на ній за зра­ду.

    - Прости ме­не, Сви­ри­де! - скінчи­ла бла­ган­ням Марія.

    - Най тобі Бог прос­тить… Слу­хай, що ска­жу… Не маю я волів кру­то­ро­гих, не­ма в ме­не й червінців у че­ресі… Є в ме­не самі йно ру­ки оці жи­лаві та ро­бо­тящі, що не зля­ка­ються жод­ної праці… Го­ду­вавсь я з них досі, ви­го­дую й ро­ди­ну… Як я тобі не гид­кий, Маріє, не об­рид­лий, то будь мені дру­жи­ною та по­манд­руємо на Мол­да­ву, щоб ніщо не при­га­ду­ва­ло нам ли­ха на­шо­го…

    Марія хотіла ки­ну­тись йо­му на шию, але не посміла і тільки відповіла рев­ним го­ло­сом:

    - Спасибі тобі…

    А дру­гої дни­ни ра­но-вранці, ко­ли ще «дідич місько­го ринш­то­ку» со­лод­ко спав десь на ву­лиці, за­гор­нув­шись не­бом, Сви­рид та Марія ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Во­ни по­да­лись на Джурд­жу­леш­ти, аж під Сло­бод­зею, де, як ка­жуть, лег­ше пе­ре­хо­пи­тись че­рез вузький Прут, лег­ше об­ми­ну­ти кор­дон­ну вар­ту… З плавнів зняв­ся білий ту­ман, си­ви­ми хма­ра­ми по­ко­тив­ся по ти­хо­му Ду­наю, зак­ри­ва­ючи бла­китні го­ри, зас­ту­па­ючи світло сон­ця… Мря­ка ця віщу­ва­ла, од­нак, чу­до­ву дни­ну… Так і в серці по­до­рожніх зоріла надія на щас­ну до­лю, що розвіє ко­лись й самі згад­ки сум­но­го ми­ну­ло­го…

    

20 лютого 1893, Вінниця

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>