Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_smih.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_smih.docx32 Кб1511
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_smih.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_smih.fb2103 Кб965

Михайло Коцюбинський

СМІХ

Оповідання

    Бліда, не­вис­па­на пані На­та­ля од­хи­ли­ла двері з спальні в сто­ло­ву, де вже сти­ра­ла по­ро­хи Вар­ва­ра. Защібу­ючи на хо­ду білу ранішню блу­зу, во­на ти­хо і на­че з ост­ра­хом пос­пи­та­ла:

    - Ви ще не од­чи­ня­ли вікон­ниць?

    Варвара ки­ну­ла стир­ку і на­ва­жи­лась бігти.

    - Зараз по­од­чи­няю.

    - Ні… ні, не тре­ба… Хай бу­дуть за­чи­нені цілий день! - бист­ро й на­ля­ка­но на­ка­за­ла во­на най­мичці.

    Кремезна Вар­ва­ра зди­во­ва­но підня­ла на неї своє ши­ро­ке, зем­лис­то­го кольору об­лич­чя.

    - Сьогодні десь нес­покійно в го­роді. Лихі лю­ди хо­дять те­пер раз у раз по ву­ли­цях. Ко­ли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на ба­зар. Чи в нас є що ва­ри­ти?

    - М'яса не­ма.

    - То нічо­го. Обійдеться… Варіть, що є. На ву­ли­цю ж не ви­ходьте і ніко­го не пус­кай­те в ха­ту. Нас не­ма вдо­ма… ро­зумієте? Усі виїха­ли. Хіба хто з знай­омих, то інше діло.

    Пані На­та­ля го­во­ри­ла ті сло­ва при­ти­ше­ним го­ло­сом сли­ве на ву­хо Вар­варі, а її ясні ко­рот­ко­зорі очі нес­покійно тоді блу­ка­ли.

    Коли Вар­ва­ра вий­шла, пані На­та­ля розг­ля­ну­лась по хаті. В хаті сто­яв прис­мерк, і тільки жовті сму­жеч­ки світла про­би­ва­лись крізь шпа­ри за­чи­не­них вікон­ниць та роз­тя­га­лись в повітрі ка­ла­мут­ни­ми течійка­ми. Пані На­та­ля по­тор­са­ла залізні про­го­ничі од вікон­ниць, поп­ра­ви­ла гай­ки і ти­хо по­су­ну­ла в інші ха­ти, зігну­та і біла, як ма­ра. Ог­ля­да­ючи всі вікон­ниці од ву­лиці, во­на прик­ла­да­ла ча­сом до вікна ву­хо і нап­ру­же­но слу­ха­ла. Звідти нес­лись якісь не­ви­разні, змішані згу­ки, що ви­да­ва­лись їй ча­сом нез­ви­чай­ни­ми та три­вож­ни­ми.

    Вона ду­ма­ла про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Ма­ло ще топ­та­ли лю­дей кіньми, не до­волі про­ли­ли крові, - тре­ба бу­ло ще нацьку­ва­ти тем­ний на­род на інтелігенцію. Скільки во­на про­ха­ла чо­ловіка: поїдьмо ку­ди на сей час, за­берім діти - не схотів… і от те­пер до­че­ка­ли­ся… Ах, бо­же! І за що ж? Їй ми­мохіть при­га­да­лись брудні, безг­луз­до скла­дені, бру­тальні відоз­ви, яки­ми від кількох днів за­си­пу­ва­но місто. Скли­ка­ли би­ти та різа­ти всіх во­рогів уря­ду. Там ви­раз­но сто­яло і їх прізви­ще. Так, ад­во­кат Ва­лер'ян Чу­бинський… Се прізви­ще бу­ло не­на­вис­не поліції, й те­пер во­но сто­яло у спис­ках…

    В сусідній хаті по­чув­ся ди­тя­чий регіт і крик.

    Пані Чу­бинська ки­ну­лась ту­ди.

    - Тс! Цитьте!.. Ах, бо­же мій! Пе­рес­таньте ж кри­ча­ти!..

    Вона роз­пуч­ли­во ма­ха­ла ши­ро­ки­ми біли­ми ру­ка­ва­ми, як пта­ха кри­ла­ми, а ко­ло блідих уст ляг­ли у неї склад­ки не­ви­мов­но­го бо­лю. Во­на за­цитьку­ва­ла дітей і ози­ра­лась на вікна, не­мов жа­ха­лась, що ті живі го­ло­си до­ли­нуть крізь них на ву­ли­цю.

    На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.

    - Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці? - пос­пи­та­ла пані На­та­ля.

    - Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.

    - Що ж там… спокійно?

    - Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.

    - Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?

    - А хто їх знає… лю­ди…

    - Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?

    - В ру­ках? Ціпки бу­ли.

    - Ціпки?

    - Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.

    - Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..

    - Варваро! Вар­ва­ро-о! - по­чув­ся з сто­ло­вої розд­ра­то¬ва­ний го­лос па­на Чу­бинсько­го. - Чо­му досі вікон­ниці не од­чи­нені?

    Пані На­та­ля зат­ри­ма­ла ру­кою Вар­ва­ру і мет­ну­лась в сто­ло­ву.

    Там сто­яв напіво­дяг­не­ний чо­ловік її і жму­рив посліпу­ваті очі. Він ще не встиг нак­лас­ти оку­ля­ри, по­га­но ба­чив, і ли­це йо­го се­ред біля­во­го во­лос­ся зда­ва­лось зміша­ним і пом’ятим.

    - Валер'яне, ми­лий, не­хай так бу­де… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я те­бе сьогодні ніку­ди не пу­щу…

    - От дур­ниці. Не­хай за­раз од­чи­нять вікон­ниці.

    - Ах, бо­же мій… Ну, я те­бе про­шу… Для мо­го спо­кою… для на­ших дітей…

    У пані На­талі вис­ту­пи­ли на ли­цях чер­воні пля­ми.

    Пан Ва­лер'ян сер­див­ся. Що за ви­гад­ки! Од­на­ко­во ніку­ди не вте­чеш! Але в гли­бині душі він чув, що жінка зро­би­ла доб­ре.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>