Михайло Коцюбинський - Цвіт яблуні

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_cvit_yabluni.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_cvit_yabluni.docx26 Кб1317
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_cvit_yabluni.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_cvit_yabluni.fb299 Кб1215

Михайло Коцюбинський

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Етюд

    Я щільно при­чи­нив двері од сво­го кабіне­ту. Я не мо­жу… я рішу­че не мо­жу чу­ти то­го зду­ше­но­го, з прис­вис­том від¬ди­ху, що, здається, спов­няв со­бою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вми­рає моя ди­ти­на. Я ход­жу по сво­му кабіне­ту, ход­жу вже тре­тю без­сон­ну ніч, чут­кий, як наст­роєна ар­фа, що гу­чить стру­на­ми од кож­но­го ру­ху повітря. Моя лам­па під ши­ро­ким кар­то­но­вим аба­жу­ром ділить ха­ту на два по­вер­хи - вгорі тем­ний, пох­му­рий, важ­кий, під ним - за­ли­тий світлом, із яс­ни­ми блис­ка­ми і з сіткою тіней. Пос­ла­на на ку­шетці й не­тор­ка­на постіль особ­ли­во ріже око. За чор¬ни­ми вікна­ми ле­жить світ, за­топ­ле­ний ніччю, a моя ха­та здається мені ка­ютою ко­раб­ля, що пли­ве десь у невідо­мо­му чор­но­му морі ра­зом зо мною, з моєю ту­гою і з моїм жа­хом. Мені див­но, що я усе помічаю, хоч го­ре заб­ра­ло ме­не ціл¬ком, по­ло­ни­ло. Я навіть, про­хо­дя­чи повз стіл, поп­ра­вив фо­тог­рафію. 0! Те­пер си­мет­рич­но!.. A свист не вга­ває. Я йо­го чую й крізь за­чи­нені двері. Я не піду до спальні. Чо­го? Я й так ба­чу все, ба­чу свою дівчин­ку, її голі руч­ки на рядні; ба­чу, як хо­дять під ряд­ном її гру­ди, як во­на роз¬ту­лює спе­чені гу­би й ло­вить повітря. Оте ма­ле, зви­чай­но та­ке ди­ке, те­пер обіймає пух­ки­ми ру­че­ня­та­ми шию ліка­ря й са­мо одк­ри­ває ро­та. Та­ке покірли­ве те­пер, ко­те­нят­ко… Се мені крає сер­це. Ко­ли б швид­ше кінець!..

    Я прис­лу­ха­юсь. Най­мен­ший ше­лест або стук - і моє сер¬це па­дає і зав­ми­рає. Мені здається, що за­раз ста­неться щось нез­ви­чай­не: про­ник­не крізь вікно якась істо­та з ве¬ли­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми, про­су­неться по хаті тінь або хтось рап­том скрик­не - й обірветься жит­тя. Я прис­лу­ха¬юсь. Ні, дім не спить. У ньому жи­ве щось ве­ли­ке, невідо­ме. Я чую, як во­на ди­хає, зітхає, як нес­покійно ка­ла­тає йо­го сер­це і б'ється жив­чик. Я знаю - тo три­во­га. Во­на дер¬жить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хо­четься ви­би­тись з-під її гніту, вий­ти з до­му і ски­ну­ти її з се­бе!..

    A я ход­жу. Рівним, розміре­ним кро­ком, че­рез усю ха­ту, з кут­ка в ку­ток. З кут­ка в ку­ток. Я не чую своїх ніг, не ке­рую ни­ми, во­ни но­сять ме­не самі, мов за­ве­де­ний ме­ханізм, і тільки го­ло­ва моя, мов па­вук па­ву­тин­ня, снує ме­ре­жи­во ду­мок. У вікна ди­виться ніч, без кінця довгі, гли­бокі, чорні прос­то­ри. Десь да­ле­ко сту­кає ка­ла­та­ло нічно­го сто­ро­жа. Скільки віків бу­дить во­но нічну ти­шу своїм де­рев'яним язи­ком, скільки лю­дей, по­колінь пе­ре­жи­ло… Во­но зав¬жди вик­ли­кає у ме­не настрій, по­чут­тя зв'язку з да­ле­ким ми­ну­лим, із жит­тям моїх пра­щурів. Щось є прос­те й ми­ле у тій про­мові ка­ла­та­ла, якою во­но се­ред тиші й без­люд­дя обіцяє бо­ро­ни­ти спокій тво­го сну… Чо­му б мені не взя­ти та­кої ночі до то­го епізо­ду роз­по­ча­то­го мною ро­ма­ну, де Хрис­ти­на, по­ки­нув­ши сво­го чо­ловіка, опи­ни­лась рап­том із ве­ли­ко­го го­ро­да у глу­хо­му містеч­ку? Їй не спиться. Во­на відчи­няє вікно своєї ха­ти… Ціле мо­ре де­рев у цвіту… м'яки¬ми чор­ни­ми хви­ля­ми ко­титься навк­ру­ги… Спить містеч­ко, як ку­па чор­них скель… Hi згу­ку, нi блис­ку під хмар­ним не­бом. Тільки за­па­хи ду­шать гру­ди та тріпо­четься од­даль глу­хе ка­ла­та­ло, не­мов пе­ре­бої сер­ця нез­ри­мо­го ве­лет­ня… Яке се но­ве для Хрис­ти­ни, не­ви­да­не… Во­на відчу­ває…

    Я стре­пе­нувсь. Бо­же. Що зо мною? Чи я за­був, що у ме­не вми­рає ди­ти­на? Я прик­лав yxo до две­рей. Свис­тить? Сви¬стить… Як їй труд­но ди­ха­ти, як во­на му­читься, бідна пташ¬ка… Me­нi са­мо­му спер­ло віддих у гру­дях од то­го свис­ту, і я по­чи­наю гли­бо­ко втя­га­ти повітря, ди­ха­ти за неї, на­че їй від то­го лег­ше бу­де… Х-ху!

    Однак ме­не мо­ро­зить… Щось од спи­ни роз­ла­зиться хо¬лод­ни­ми му­раш­ка­ми по всьому тілy, і ще­ле­пи тря­суться… Я не спав три ночі… ме­не гри­зе го­ре, я втра­чаю єди­ну й ко­ха­ну ди­ти­ну… І мені так жал­ко стає се­бе, я та­кий скрив¬дже­ний, та­кий бідний, оди­но­кий, я весь ку­лю­ся, ли­це моє жалібно кри­виться, і в очах кру­титься гірка сльоза…

    Що то? Щось грюк­ну­ло две­ри­ма й по­ло­потіло бо­си­ми но­га­ми… Кінець?

    Я зав­мер на місці, й сер­це моє ста­ло. Щось пе­ре­ли­ваєть¬ся, і дзве­нить відро залізною дуж­кою. То Ка­те­ри­на внес­ла щось у ха­ту. Я ба­чу сю стур­бо­ва­ну й зас­па­ну жінку; во­на покірли­во тов­четься по но­чах, во­на теж лю­бить на­шу Олен¬ку. Доб­ра ду­ша!..

    I знов усе ти­хо, ко­ли б не той свист зду­ше­но­го гор­ла, не те си­чан­ня чи­га­ючої смерті… Ку­ди мені втек­ти од то­го сви¬сту, де мені подіти­ся? Я не маю вже си­ли слу­ха­ти йо­го… A тим ча­сом я цілком пев­ний, що я не вий­ду з сеї ха­ти, бо я не мо­жу не слу­ха­ти йо­го. Biн ме­не при­ко­вує. По­ки я чую йо­го, я знаю, що моя ди­ти­на ще жи­ва. I я ход­жу і му­чусь, і в ме­не всі жил­ки бо­лять од то­го свис­ту…

    Вже пізно. Лам­па по­чи­нає чадіти й гас­ну­ти. Я чую, що тріщить гніт, і ба­чу, як бли­має світло - то підіймається, тo па­дає, мов гру­ди моєї ди­ти­ни. Я з жа­хом вдив­ля­юсь у сю бо­ротьбу світла з жит­тям, і мені здається, що в той мент, як во­но по­гас­не, од­ле­тить ду­ша моєї Олен­ки.

    Страх який я став за­бо­бон­ний! Я засвічую свічку і рап¬том, наб­рав­шись зва­ги, га­шу лам­пу. B хаті стає темніше, про­па­ли блис­ки й різні тіні, на всьому ліг сірий сум­ний ко­ло­рит. Сум­но ста­ло в моїй хаті. Я во­ло­чу втом­лені но­ги поміж сіри­ми меб­ля­ми, a за мною ти­хо во­ло­читься моя згорб­ле­на тінь. Го­ло­ва снує дум­ки. Про що я ду­маю? Я ду¬маю про щось чу­же, сто­роннє, не­важ­не, a про­те тям­лю, що я не за­був сво­го го­ря. Якісь го­ло­си го­во­рять у мені. «Чи не хо­че­те осе­лед­ця?» Що? Яко­го осе­лед­ця? Я не за­ду­му­юсь над тим. Хтось чу­жий пос­пи­тав, і так во­но ли­ши­ло­ся. «Гід¬рохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чо­гось се сло­во мені впо­до­ба­ло­ся, і я пов­то­ряю йо­го з кож­дим кро­ком і бо­юсь про­пус­ти­ти в йо­му який­сь склад. Во­но якусь див­ну по­лег¬кість ро­бить моїм га­ря­чим очам; во­ни спо­чи­ва­ють, со­лод­ко спо­чи­ва­ють, і пе­ред ни­ми по­чи­на­ють прос­тя­га­ти­ся довгі зе­лені лу­ки з та­кою свіжою тра­вою… He чую свис­ту, за¬тих­ло ка­ла­та­ло…

    Годинник у сто­ловій про­бив дру­гу. Го­лос­но, різко. Ci два дзвінки впа­ли мені на го­ло­ву, як грім із не­ба, як ніж гільйо¬ти­ни. Во­ни ме­не ма­ло не за­би­ли.

    Коли ви в горі, ко­ли ви щох­ви­ли­ни сподіваєтесь яко­гось

    лиxa i ду­ша ва­ша нап­ру­же­на, мов стру­на на стру­менті, рад­жу вам зу­пи­ни­ти го­дин­ни­ки. Як­що ви сте­жи­те за ни­ми, во­ни без кінця про­дов­жу­ють ваші му­ки. Ко­ли ж за­бу­ваєте за них, во­ни на­га­ду­ють про се­бе, як цег­ла, що па­дає на го­ло­ву. Во­ни бай­ду­же ра­ху­ють ваші терпіння й дов­ги­ми стріла­ми-пальця­ми наб­ли­жа­ють хви­ли­ну ка­таст­ро­фи.

    з-перед очей моїх про­па­ли зе­лені лу­ки, і я знов по­чув да­ле­ке ка­ла­та­ло…

    Вікно сіріє. B хаті все так са­мо, як i досі бу­ло: так са­мо на­ги­нається од pyxy повітря жов­те по­лум'я свічки, так са­мо хи­ли­та­ються тіні й ви­сить мо­рок, a про­те є щось но­ве. Пев­но, ci­рe вікно.

    Я роб­люсь за­над­то чут­ким, мої очі поміча­ють те, чо­го раніш не ба­чи­ли. Я ба­чу навіть се­бе, як я ход­жу з кут­ка в ку­ток поміж не потрібни­ми мені й на­че не моїми меб­ля¬ми; ба­чу своє сер­це, в яко­му не­має най­мен­шо­го го­ря. Що ж, смерть - то й смерть, жит­тя - то й жит­тя!..

    Двері од кабіне­ту рип­ну­ли, і в ха­ту ти­хо вхо­дить лікар. Хо­ро­ший, давній дру­же! Він тільки що зі спальні, од моєї ди­ти­ни. Він стис­кає мені ру­ку й ди­виться в очі. I я ро­зумію йо­го: «Не­ма ря­тун­ку?» - «Не­ма»,- ка­жуть йо­го чесні очі. Він не­потрібний і од­хо­дить, a нa по­розі стоїть жінка і пов¬ним бла­ган­ня й надії пог­ля­дом про­во­дить йо­го че­рез усю ха­ту, на­че він не­се з со­бою жит­тя на­шої Олен­ки.

    Потому во­на пе­ре­во­дить очі на ме­не. Га­рячі й темні од нічниць і три­во­ги, блис­кучі од сліз і гарні. ЇЇ чор­не во­лос¬ся, зав'яза­не гру­бим жму­том, та­ке м'яке і теп­ле. Bсe сe

    я ба­чу. Я все cе ба­чу. Я ба­чу її ми­ле зап­ла­ка­не об­лич­чя, її го­лу шию і злег­ка розх­рис­тані гру­ди, звідки йде за­паш­не теп­ло мо­ло­до­го тіла, і в той мент, ко­ли во­на ле­жить у ме­не на гру­дях і ти­хо ри­дає, я обіймаю її He тільки як дру­га, a як при­ваб­ли­ву жінку, і на­че крізь сон тям­лю, що в го­лові моїй ли­шається не­вис­лов­ле­на дум­ка: «Не плач. He все про¬па­ло. Ще у нас бу­дуть…» А, підлість!.. як мо­же ро­ди­тись та­ка потіха під свист зду­ше­но­го смер­тю гор­ла? Олен­ка вмu­paє… Hi, cе нe мо­же бу­ти… Ce ди­ко… cе безг­луз­до… Хто її за­би­рає? Ко­му потрібне її жит­тя?.. Хто мо­же ви¬то­чи­ти кров мо­го сер­ця, ко­ли я ще жи­вий… Мою Олен­ку, мою радість, мою ди­ти­ну єди­ну… Ні, не мо­же то­го бу­ти… не мо­же бу­ти… A, cе безг­луз­до врешті, ка­жу я!..

    Моя жінка, спо­ло­ха­на сто­го­ном із спальні, мет­ну­лась ту­ди, a я ки­да­юсь по хаті, як зра­не­ний звір, і в не­по­га­мо¬ваній злобі роз­пи­хаю меблі, й хо­чу все зни­щи­ти. «Се підло, cе безг­луз­до»,- кри­чить у мені щось, і зу­би скрип­лять од скри­то­го в серці бо­лю. «Сто чортів! Ce на­сильство!»-бун¬тує моя істо­та. «Се за­кон при­ро­ди»,-го­во­рить щось ізза­ду ви­раз­но, але я не слу­хаю і бігаю по хаті. З моїх уст го­тові зірва­ти­ся грубі сло­ва лай­ки, і я го­во­рю їх, го­во­рю уго­лос і сам ля­ка­юсь сво­го го­ло­су. Ще­ле­пи мені зво­дить, хо­лод­ний піт вми­ває чо­ло… Я па­даю в крісло, зак­ри­ваю очі до­ло¬нею… A-a!

    Я сид­жу так дов­го.

    Чи тo мені здається, чи справді свист тих­шає? Що ж во­но - кінець? Але жінка мов­чить, не чут­но пла­чу. A мо­же, їй лег­ше? Мо­же, їй лег­ше, моїй ди­тині? Мо­же, все ми­неть¬ся, во­на зас­не і завт­ра її оч­ка бу­дуть сміяти­ся до та­та?

    Хіба ж cе не­мож­ли­во? Хіба ж я сам, як був ди­ти­ною, не вми­рав уже, навіть лікарі од ме­не од­мо­ви­лись, a про­те… Гос­по­ди! Єсть же якась си­ла, яку мож­на вбла­га­ти!

    Свистить? Ні, справді, на­че лег­ше їй ди­ха­ти… Ко­ли б тільки зас­ну­ла. Ко­ли б зас­ну­ла… To я, ма­буть, по­ми­лив­ся при про­щанні з ліка­рем. Він не міг би ди­ви­тись так сміли­во мені в очі…

    Раптом ди­кий крик, крик ма­тері, ви­ки­дає ме­не з крісла.

    Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на­осліп, все пе­ре­ки­даю, б'юсь ру­ка­ми об двe­pi й нас­ка­кую на жінку, що

    в істе­рич­но­му на­паді ла­має ру­ки… Я все ро­зумію… Аж ось кінець.

    Ну, з т о ю мені вже нічо­го ро­би­ти, тре­ба зас­по­коїти жін¬ку. Я її обіймаю, вти­шую, го­во­рю якісь сло­ва, яким сам не вірю, і цілую хо­лодні, мокрі од сліз ру­ки. За поміччю Ка¬те­ри­ни, лав­ро­вих кра­пель, поцілунків і хо­лод­ної во­ди мені вдається врешті очу­ти­ти жінку й ви­вес­ти її зі спальні. Во­на вже не кри­чить, во­на гірко, не­роз­важ­но пла­че. Хай вип­ла¬четься, бідна.

    A я біжу у спальню. Чо­го? Хіба я знаю? Щось тяг­не ме­не. Я стаю на по­розі й див­лю­ся. Я чую, що мої ли­ця при¬сох­ли до ви­лиць, очі сухі і не змиг­нуть, на­че хто вста­вив їх у ро­го­ву оп­ра­ву. Я ба­чу все нез­ви­чай­но ви­раз­но, як у га¬рячці.

    Посеред ха­ти, на ве­ли­ко­му подвійно­му ліжку, на білих ряд­нах, ле­жить моє кри­ше­нят­ко, уже по­синіле. Ще ди­хає. Сла­бий свист вилітає крізь спе­чені ус­та і дрібні зуб­ки. Я ба­чу скля­ний уже пог­ляд напівзак­ри­тих очей, a мої очі, мій мо­зок жадібно лов­лять усі де­талі страш­но­го мо­мен­ту… і все за­пи­су­ють… І те ве­ли­ке ліжко з ма­леньким тілом, і несміли­ве світло раннього ран­ку, що об­ня­ло сіру ще ха­ту… і за­бу­ту нa столі, нез­га­ше­ну свічку, що крізь зе­ле­ну ум¬брельку ки­дає мертві то­ни на вид ди­ти­ни… і по­роз­ли­ва­ну долі во­ду, і блиск свічки на пляшці з лікарст­вом… Щоб не за­бу­ти… щоб нічо­го не за­бу­ти.., ні тих ре­бер, що з ос­таннім ди­хан­ням тo підніма­ють, то опус­ка­ють ряд­но… Hi тиx, мерт­вих уже, зо­ло­тих ку­черів, роз­си­па­них пo по­душці, ані теп¬ло­го за­па­ху хо­лодіючо­го тіла, що на­пов­няє ха­ту… Bсe во­но здасться мені… ко­лись… як ма­теріал… я cе чую, я ро­зумію, хтось мені го­во­рить про се, хтось дру­гий, що си­дить у мені… Я знаю, що то він ди­виться моїми очи­ма, що тo він не­на¬жер­ли­вою пам'яттю письмен­ни­ка вси­чує в се­бе всю сю кар­ти­ну смерті на світанні жит­тя… Ох, як мені гид­ко, як мені страш­но, як ся свідомість ра­нить моє батьківське сер­це… Я не вит­ри­маю більше… Геть, геть із до­му яко­мо­га швид­ше…

    Цвітуть яб­луні. Сон­це вже вста­ло і зо­ло­тить повітря. Так теп­ло, так радісно. Пта­хи ще­бе­чуть під бла­кит­ним не­бом. Я ма­ши­нально зри­ваю цвіт яб­луні і прик­ла­даю хо­лод­ну од

    роси квітку до ли­ця. Ро­жеві пла­точ­ки од гру­бо­го до­ти­ку ру­ки об­си­па­ються і ти­хо па­да­ють до­до­лу. Хіба не так ста¬ло­ся з жит­тям моєї ди­ти­ни?

    A про­те при­ро­да радіє.

    I чо­го не змог­ла зро­би­ти кар­ти­на го­ря, те вик­ли­ка­ла pa¬дість при­ро­ди. Я пла­чу. Сльози по­лег­кості ка­па­ють услід за пла­точ­ка­ми, a я з жа­лем див­люсь на не потрібну мені зе­ле­ну ча­шеч­ку, що ли­ши­лась у ру­ках…

    Я не мо­жу вер­ну­тись до ха­ти і ли­ша­юсь у са­ду. Ну, що ж - ста­ло­ся. Факт. Мо­же, їй ліпше те­пер. Хіба я знаю?

    Факт!.. A як труд­но повіри­ти мені сьому фак­тові, по­го¬ди­ти­ся з ним. Ще не­дав­но, усього шість - ні, п'ять день, як во­на біга­ла тут, у са­ду, і я чув ло­потіння її бо­сих но­же¬нят. Чи ви зав­ва­жи­ли, яка тo радість слу­ха­ти ло­потіння бо­сих ма­леньких ніжок? Ще не­дав­но - прос­то, здається, вчо­ра бу­ло - сто­яли ми з нею під на­шою лю­би­мою виш¬нею. Виш­ня бу­ла вся в цвіту, як бу­кет. Mи дер­жа­лись за ру­ки, підня­ли до­го­ри го­ло­ви і слу­ха­ли, як гра­ють у цвіту бджо­ли. Крізь білий цвіт виднілось си­не не­бо, a на траві гра­лось вес­ня­не сон­це.

    A от те­пер…

    Вона бу­ла та­ка втішна, ми з жінкою час­то сміялись із її ви­га­док.

    Коли я че­сав­ся щіткою, во­на на­зи­ва­ла те «та­то замітає го­ло­ву», мої комірчи­ки проз­ва­ла об­ру­ча­ми, не ви­мов­ля­ла літе­ри «р», a замість «стид­но» ка­за­ла «стин­до».

    Хіба я мо­жу за­бу­ти, як во­на, роз­дяг­шись на ніч, при­хо¬ди­ла до ме­не ска­за­ти на доб­раніч, у ко­ро­тенькій со­ро­чечці, вся теп­ла й ро­же­ва, з го­ли­ми ру­че­ня­та­ми і з пух­ки­ми ніж¬ка­ми. Од­ною ру­кою во­на при­тис­ка­ла до гру­дей свою оде­жу, a дру­гу за­ки­да­ла мені на шию й підстав­ля­ла для поцілун­ку роз­па­ле­ну грою щічку.

    Я не за­бу­ду щас­тя до­ти­ку до її шов­ко­вих ку­черів, не за­бу­ду її душі, що ди­ви­лась крізь сині очі, - моєї душі, тільки да­ле­ко кра­щої, чистішої, не­вин­ної.

    Яка-то во­на те­пер, моя ма­ленька до­неч­ка? Ні, тре­ба не ду­ма­ти, її не­ма. Не­ма. Де її пок­ла­ли? Яка во­на те­пер? Я ці¬кав­лю­ся, я на­ри­ваю цілі пуч­ки цвіту яб­луні, повні ру­ки, і не­су в ха­ту. Я не знаю, де знай­ду свою ди­ти­ну, де її пок­ла­ли, - i в першій хаті, в яку всту­паю, в гос­тиній, на­ти¬ка­юсь на стіл, a на ньому…

    To ти тут ле­жиш, моя ма­ленька! Якою ж ти ве­ли­кою ста­ла, як ти ви­рос­ла зра­зу, на­че тобі не три ро­ки, a цілих шість…

    Я обк­ла­даю її цвітом яб­луні зі всіх боків, за­си­па­ючи ти­ми квітка­ми, та­ки­ми ніжни­ми, та­ки­ми чис­ти­ми, як моя ди­ти­на.

    Потому див­лю­ся на неї.

    Вона ле­жить, прос­тяг­ши голі руч­ки, ви­тяг­не­на й не­на­ту¬ральна, як вос­ко­ва лялька. Ha ній ко­ро­тенька біла су­ке¬ноч­ка, i жовті нові кап­чи­ки з пом­по­на­ми, що я не­дав­но ку¬пив їй. Во­на так тіши­ла­ся ни­ми.

    B її го­ло­вах го­рить світло. Ce чуд­не, неп­ри­род­не, бліде, мов мерт­ве, світло се­ред біло­го дня. Трем­тя­чим блис­ком во­но цілує мертві щічки.

    Я див­люcь на cе вос­ко­ве тіло, i див­ний настрій об­хоп­лює ме­не. Я по­чу­ваю, що во­но мені чу­же, що во­но не має жод¬но­го зв'язку з моїм жи­вим ор­ганізмом, в яко­му те­че теп­ла кров, що я ко­хаю не те, що я су­мую не за ним, a за чимсь іншим, жи­вим, що ли­ши­лось у моїй пам'яті, відби­лось там зо­ло­тим промінням.

    A моя пам'ять, той не­роз­луч­ний сек­ре­тар мій, вже за­пи¬сує і сю безв­ладність тіла се­ред цвіту яб­луні, і гру світла на по­синілих ли­цях, і мій див­ний настрій…

    Я знаю, на­що ти за­пи­суєш усе те, моя му­чи­телько! Во­но здасться тобі… ко­лись… як ма­теріал…

    Моя ми­ла до­неч­ко, ти не гніваєшся на ме­не?

    

Чернігів, 1902

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Пошук на сайті: