Критика

«Intermezzo» Коцюбинський

   Яскравим зразком імпресіоністичного стилю є новела Коцюбинського «Intermezzo» — один з найкращих творів Михайла Михайловича. Її вважають вершиною імпресіоністичного пись­ма М. Коцюбинського. Назва новели походить від назви невеликого музичного твору довільної будови, що виконується оркестром між окремими частинами опери. Коцюбинський переосмислив цей термін і вклав у нього інший зміст.

Інтермецо в Коцюбинського — це перерва, перепочинок; час, коли герой набирається сил для но­вої праці; це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на природі. Тема «Intermezzo» — роль митця і призначення мистецтва в суспільстві. Провідна думка новели — заклик до людини оновитися духовно, стати гармонійною частиною Всесвіту й зусиллями своєї волі витіснити дисга­рмонію, зло, що панує у світі.

В основу цього твору лягли автобіографічні факти. Задум написати такий твір виник у пись­менника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література — явище естетики, але вона покликана до зображення «вірного малюнку різних сторін життя» і його глибокого філософського, соціального, психологіч­ного, історичного осмислення.

Ліричний герой твору — митець, письменник. Він має автобіографічні риси, але він не тотожний Коцюбинському. Ліричний герой утілює ідейно-етичні якості всіх найкращих митців своєї епохи.

Дія твору відбувається в душі ліричного героя і є однією з рис імпресіонізму. У Коцюбинсько­го дійові особи — це не люди, а почуття, точніше, символи суперечливих почуттів, які постійно борються в душі героя.

Автор прагне показати не стільки зовнішній перебіг подій (втеча з міста, приїзд у село, манд­рівка серед поля), скільки суперечливу душевну боротьбу за право і можливість повернення до людей. Що більше герой переповнюється негативними емоціями і почуттями, то чіткіше і виразні­ше простежується його зневага до людини, її проблем. І навпаки, позитивні почуття наближають його до суспільства. Отже, дія твору відбувається в душі героя.

Як імпресіоніст Коцюбинський вихоплює із життя героя лише хвилинні враження, настрої, які виникли лише в певний момент і, можливо, більше ніколи не з’являться. Він прагне відкрити перед читачем усю душу свого героя, не оминаючи навіть стану депресії і стресу.

Утомившись численними «треба», безкінечними «мусиш», він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, побутової банальності. Від безміру люд­ського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу, і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться «затулити вуха», «замкнути свою душу», «кричати: тут вхід не вільний».

Саме тому він покидає місто, людей, їхні тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед роз­кішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його Intermezzo (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку. Навіть тут він не впев­ненні у тому, що «не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра».

І коли перед очима проходять усі вбиті й повішані, що з них «витекла кров у маленьку дірку від солдатської кульки», ті, що їх «завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки...», — тоді зізнається у найганебні- шому, неприпустимому для митця: «Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...» Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: «...Жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходь­те! Я утомився!»

Та час і світ природи, у якому «стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакит­на — й замкнули у собі сонце, немов перлину» (повна ізольованість від людей), поступово почи­нають лікувати його втомлену душу. Природа в новелі бере безпосередню участь у розвиткові сю­жету, супроводжує ліричного героя, гармонує з його переживаннями й думками. Вражає висока художня майстерність Коцюбинського у змалюванні картин природи, які передаються через тонке спостереження й думки ліричного героя. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милуєть­ся «соболиною шерстю ячменів», «шовком колосистої хвилі», «срібноволотим вівсом», «блакит­ною річкою льону», «хвилястими хребтами пшениці», «білою піною гречки». Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні й виповнюється позитивними емоціями. Усі дні ліричний герой на­солоджується небесним співом птахів, спостерігає, як жайворонки «кидають з неба на поле свою свердлячу пісню».

Краса природи — найчарівніша і наймогутніша сила. «Та пісня має у собі щось отруйне. Бу­дить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути», — висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами. Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при зіставленій її величі з «нужденною купкою солом’яних стріх» села, що його «обняли й здушили зелені руки». Герой Коцюбинського упивається красою природи. «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пере­сипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск».

Ліричний герой переймається долею скривдженого народу, який кидає до його серця, «як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач». Вразлива душа героя переповнена мукою. Митець палко любить рідну землю, тонко відчуває її красу. Ліричний герой глибоко любить природу, але людину — над усе.

Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зу­стрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. Кульмінацією твору є саме картина зустрічі ліричного героя із селянином, розповідь якого боляче вражає серце митця, викликає в його уяві моторошні картини: «П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка», «люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хтось їсть сиру, хто копає її в Сибіру». Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказував, а фанта­зія митця домальовувала «купу чорних солом’яних стріх», «дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», «блідих жінок...», «...дітей всуміш з голодними псами».

Це була реальна картина українського села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не від­городжувався від неї. Навпаки, зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких «чомусь не забрала гарячка», до селянина, якого раз на тиждень становий б’є по обличчі за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя новели «Intermezzo» вражає продажність і зрада: «Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам». Розумом і серцем, сповненим любові, жалю, співпережи­вання за людей, що «в темноті жеруть один одного», ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були «блискавка й грім». Нехай освіжиться небо і земля, нехай погасне сонце і засіяє інше. З таки­ми настроями митець іде знову до людей.

За жанром твір психологічна лірична новела (увага тут зосереджується не на подіях, а на переживаннях ліричного героя, на зміні його настрою), для якої характерний динамічний сюжет, несподівані повороти дії. Новелу «Intermezzo» називають ще поезією в прозі. Жанр поезії у прозі став виявом поетичної свободи автора.

Художньою особливістю «Intermezzo» є вдале поєднання різноманітних прийомів зображен­ня — ліричної розповіді, елегійних мотивів — з тонкою іронією та гострою сатирою. Домінантну роль у творі відіграють колористика й звукове наповнення. За допомогою вдало дібраних і постій­но змінних барв автор передає дивовижну красу природи. А образи-символи в новелі, підсилені звуками, створюють справжню симфонію. Симфонія поля передається метафорами «оркестр», «хор», «арфа», «струна», які викликають музичні уявлення, поетизують красу рідної землі. «Те­пер, — розповідає ліричний герой, — я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри». Він підгледів, як «сіра маленька пташка... тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля». У світі природи ліричний герой особливо любить сонце, яке сіє у його душу золотий засів — любов до життя, людини, свободи. Сонце — традиційний образ волі, нового життя. Саме такий зміст мають роздуми ліричного героя (шоста частина) про морок і сонце. Морок — символ гніту й насильства. Сонце — бажаний гість ліричного героя. Він збирає його «з квіток, з сміху дитини, з очей коханої», творить його подобу у своєму серці й називає ідеалом, який йому світить. Новела «Intermezzo» дала Коцюбинському нове ім’я — Сонцепоклонник.

Дійові особи в «Intermezzo» — це символи його суперечливих почуттів і переживань. їх мож­на поділити на дві групи: образи, які наповнюють душу позитивними емоціями (сонце, жайворон­ки, ниви); почуття, які вносять смуток, породжують нервовість, стрес (утома, людське горе, залізна рука міста).

В основі твору — зіставлення двох протилежних світів — людського, дисгармонійного, смер­тоносного, утіленого в образі міста; і гармонійного, досконалого, життєствердного світу природи. За імпресіоністичною логікою композиція новели мозаїчна, змонтована з багатьох різних епізодів, у яких розкривається химерна гра настроїв героя.

Основні композиційні вузли новели:

  • вихідний момент — утома ліричного героя і виїзд за місто;
  • розвиток почуття — відпочинок на природі;
  • кульмінація — зустріч із селянином;
  • резюме — приплив нових сил, заклик протистояти злу.

М. Коцюбинський, Великий Сонцепоклонник, написав хвалебний твір, оду життю, сонцю, природі. Він зумів зрозуміти суперечливості людської душі, знайти правильний вихід. У цьому творі розкрилася майстерність Коцюбинського як імпресіоніста і новеліста. Природа — це спокуса для тих, хто втратив віру у власні сили, віру в життя. І герой не тікає від суспільства, без якого його життя втратить будь-який сенс: він лише набирається сил. Автор ще раз підкреслив неможливість втечі від суспільства. Він сам ніколи не тікав від людей, навпаки, йшов їм назустріч, відкривав для них свою душу.

Новела М. Коцюбинського дуже суб’єктивна і водночас високоідейна, бо в ній розв’язується проблема місця справжнього митця-громадянина в суспільстві. Саме таке поєднання найтоншої лірики і значущої ідеї зробило «Intermezzo» видатним явищем у жанрі української новели.