Характеристика образів комедії «Мина Мазайло» М. Куліша

 

ОБРАЗ МИНИ МАЗАЙЛА

Харківський службовець Мина Мазайло, українець за похо­дженням, вирішив змінити своє «плебейське прізвище» на щось милозвучніше. Мина сподівається, що тоді для нього настане справді щасливе життя. Але разом із прізвищем відмовиться він і від свого українства, від «мужицтва» й стане одного чудового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок — Мазєніним. Саме в прізвищі він убачає причину своїх службо­вих і життєвих поразок. «Мазайло» для нього, як камінь на шиї, тавро його соціального рабства.

ОБРАЗ МОКІЯ

Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомо­лець, у драмі виступає антиподом свого батька й мріє додати до «Мазайла» загублену половину «Квач». «Мазайло-Квач» зву­чить для Моки як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтернаціонального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мока захоплений — це багатством української мови. Мовні симпа­тії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки — ніякий. Мока дійсно має глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Уля каже: «...Він на тебе словами отими тощо... аж пахне». Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати...

Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!» — то звучить смішним. У суперечці з бать­ком Мокій грубий, жорсткий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!».

 

ТІТКА МОТРЯ

Заскорузлості поглядів і ворожості до української мови, істо­рії, культури можна лише подивуватися, її репліки смішні, але й небезпечні. Побачивши на вокзалі напис українською «Хар­ків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортили город?». Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікада!». Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасіло- ванной, нєжелі українізірованной». Вона рознервувалася, коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Завдяки майстер­ності й таланту М. Куліша ім’я «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.

ДЯДЬКО ТАРАС

Це теж гротескна фігура. Він виступає за збереження ста­рого, патріархального, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати чи не змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю й здається на її милість. Є в нього й висловлювання, не позбав­лені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного краю й народу, глибоким знанням історії.

 

ІНШІ ОБРАЗИ

Що стосується Лини й Рини, то це такі собі войовничі міща­ночки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка й татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалом, кокетують й охають та ахають, беручись за серце, як шляхетні дівиці. Між собою ж мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розумнішою за іншу, їхні повсякденні заняття — плітки, підглядання, обго­ворення нарядів та заздрість до тих, хто «добре влаштувався» в житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння та уяв­лення, воно піддається беззастережному осуду й навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує: «Може, проклясти?». І дивується: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...». Отже, ці два сатирично-комедійні персонажі — уособлення тупого й зарозумілого міщанського середовища часів М. Куліша.

Трохи окремо стоїть у п’єсі постать Улі. Автор постійно під­сміюється, іронізує в ремарках: «Уля — як Уля». Тобто така, як усі дівчати її кола. Вона самозакохано видивляється в люс­терко, емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». Уля, як і її подруги, насторожено ставиться до українізації, теж прагне хоч трохи змінити прізвище Розсохина, щоб звучало не по-українськи — Розсоха.

Але коли вона познайомилася з Мокієм і закохалася в нього, то серцем сприйняла його погляди. Під упливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою й до деяких «філологічних» висновків дійшла вже сама.