Микола Куліш - Маклена Граса

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_kulish_maklena_grasa.docx)Mikola_kulish_maklena_grasa.docx77 Кб2057
Скачать этот файл (Mikola_kulish_maklena_grasa.fb2)Mikola_kulish_maklena_grasa.fb294 Кб1653

У соціально-психологічній драмі М. Куліша «Маклена Граса» показане одвічне й трагічне протистояння людини та суспільства. Тривога за цей світ і цю людину — провідний мотив п'єси. Матеріал для сюжету цього твору дало повідомлення польської преси. Капіталіст, збанкрутувавши внаслідок кризи 1929 року в Польщі, застрахував своє життя і найняв за п'ятсот злотих безробітного, щоб той його вбив і не виказав таємницю. Поліція арештувала капіталіста, який хотів, щоб за його смерть родина одержала величезну страхову премію. Драматург по-філософськи переосмислив подію, подавши її в ракурсі соціального протистояння, наповнивши характери героїв реальним змістом, хоча й час, і місце дії, і ситуація досить умовні.

 

Микола Куліш

Маклена Граса

    

ДІЯ ПЕРША

    

I

    

1

    

    Вдосвіта Ане­ля бу­ди­ла матір - не­го­лос­но, схвильова­но:

    - Мамо! Ма­ту­сенько, лю­ба! Чуєш, ма­мо? Та прос­ни­ся ж!

    Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У та­та зно­ву яду­ха?

    Анеля. Ні-ні! Та­то спить. Це мені тре­ба за­раз з то­бою по­го­во­ри­ти, а ти щоб з та­том… До де­ся­тої го­ди­ни тре­ба… Ой мам­цю! Яке це для ме­не нес­подіва­не щас­тя! Та й для те­бе теж, я вва­жаю. Еге ж, ма­моч­ко? Це прос­то який­сь не­бес­ний сюрп­риз!

    Мати. Ти ще не ля­га­ла спа­ти?

    Анеля. Ма­му­сю, не мо­жу! Пан Вла­дек освідчив­ся мені в ко­ханні. Віддає ру­ку й сер­це.

    Мати. Пан Вла­дек?

    Анеля. Пан Вла­дек!

    Мати. За­рембський? Наш ха­зяїн?

    Анеля. Я й са­ма зра­зу не повіри­ла, по­ки він не став нав­колішки… ось так… (Ста­ла на коліна, цілує ма­тері ру­ку). "Ане­лю, - го­во­рить, - Ане­лю!… Будь мені за дру­жи­ну…"

    Мати (са­ма до се­бе). Матінко Бо­жа! Це мені, ли­бонь, сниться, а я, дур­на, і насп­равді… Ад­же це сон… Ав­жеж, сон!… (Ля­гає). Матінко Бо­жа, - сон!…

    Анеля (цілує матір). Ма­мо!…

    Мати. Со-он!…

    Анеля. Ма­мо, це та­кий сон, що я вже не зас­ну і тобі не дам, до­ки ти не по­го­во­риш про це з та­том. Пан Вла­дек особ­ли­во про­хав, щоб я по­го­во­ри­ла з та­том. А я са­ма не мо­жу. По­го­во­ри ти! Нев­же та­то бу­де про­ти? Ад­же це моє щас­тя! За­рембський - мій чо­ловік! Чо­му ж ти не ра­да, ма­му­ню?

    Мати. Я ра­да, Анелько, але пост­ри­вай. Як же це так ста­ло­ся? Не­дав­но приїхав із Вар­ша­ви, де, ли­бонь, най­врод­ливіші па­нян­ки до нього гор­ну­ли­ся.

    Анеля. Але я йо­му більше за всіх спо­до­ба­лась. Він ка­же, що са­ме про та­ку, як я, ма­ту­сенько, він мріяв, про та­ку ніжну й чис­ту, як вес­ня­на берізка, ка­же, в кос­тельній ог­раді. "Вар­шавські па­нян­ки, - ка­же, ви­рос­ли під сяй­вом елект­ри­ки, ви ж, - ка­же, - пан­но Ане­лю, під на­шим чу­до­вим польським сон­цем!…"

    Мати. Так і ска­зав?

    Анеля. Точнісінько.

    Мати. Але стри­вай. Він приїхав не­на­дов­го, ли­ше вти­хо­ми­ри­ти на фаб­риці страйк…

    Анеля. А те­пер жи­ти­ме тут, при фаб­риці. Бу­де сам гос­по­да­рю­ва­ти. Без нього тут спра­ви по­гані - страй­ки і вся­ке та­ке інше. Йо­му, бідо­лаш­но­му, потрібні гроші. А ко­ли б ти зна­ла, який він освіче­ний, ро­зум­ний! Який патріот! Ска­жи, нев­же та­то мо­же не по­го­ди­ти­ся на мій шлюб із ним? З па­ном Вла­де­ком? За­рембським? Ад­же за­раз та­то ли­ше мак­лер Вла­де­ка, а тоді він бу­де тес­тем, он на то­му бал­коні ка­ву пи­ти­ме. І ти, ма­му­неч­ко, теж прий­деш в гості до ме­не, до та­ко­го зя­тя. А ти, мо­же, й жи­ти­меш у ме­не…

    Мати. Стри­вай, Анелько, стри­вай… (Іде до вікна, відчи­няє, щи­пає се­бе). А та­ки й справді не сон… Та я не пев­на, чи зрадіє та­то. В нього до За­рембсько­го ніко­ли не ле­жа­ло сер­це. Завж­ди ла­яв йо­го за те, що пан Вла­дек не вміє гос­по­да­рю­ва­ти. "Ко­ли б мені, - ка­зав, - діста­лась та­ка фаб­ри­ка, такі бу­дин­ки, я б уже дав­но був мільйо­не­ром". Щоп­рав­да, те­пер вже не лає. Навіть нав­па­ки - не­на­че радіє то­му, що раніше ла­яв. Та хіба та­та збаг­неш? Але я по­ба­ла­каю! Та й тре­ба ж, на­решті!… Ти справді па­нян­ка на порі… (Поцілу­ва­ла Ане­лю). По­ба­ла­каю… Мо­же, навіть завт­ра… Завт­ра свя­то…

    Анеля. Ма­мо! Тре­ба сьогодні!

    Мати. Сьогодні - не знаю… Ти ж са­ма ба­чиш, в яко­му він кло­поті. Допізна щось обмірко­вує і підра­хо­вує. Навіть за­го­во­рю­ва­ти­ся став. Як тут до нього прис­ту­пи­ти­ся?

    Десь каш­ля­ють.

    Тсс… Здається, вже встав… Ні, не мож­на сьогодні.

    Анеля. Тільки сьогодні, ма­му­неч­ко лю­ба! Я да­ла сло­во па­нові Вла­де­ку, що по­го­во­рю про йо­го сва­тан­ня сьогодні ж. О де­сятій го­дині він че­ка­ти­ме на­шої… та­то­вої відповіді… Ма­му­сю! Я пом­ру, як­що ти сьогодні не по­го­во­риш…

    Мати. Ой, Матінко Бо­жа! Все те­пер на світі та­ке рап­то­ве, та­ке нес­подіва­не. Все мов­би з-за ро­гу. (За­чи­няє вікно). І радість. Трах!… Не знаю, радіти чи пла­ка­ти. Матінко Бо­жа!…

    

2

    

    З підва­лу вилізла Мак­ле­на. Крик­ну­ла вниз, у вікон­це:

    - Христинко, вста­вай! По­ки ра­но - на ка­на­ви гай­не­мо. Мо­же, щось знай­де­мо. Ти - трісоч­ки, я - кістки або кар­топ­лю, зва­ри­мо. Ад­же сьогодні батькові на фаб­ри­ку. Сьогодні во­на, мо­же, пра­цю­ва­ти­ме. (Вми­ва­ючись, спо­ку­ша­ла Хрис­тин­ку). Пог­лянь, який ра­нок сьогодні! А со­неч­ко, бач, яке! Та­ко­го ще зро­ду-віку не бу­ло, да­лебі. Он­де й Кунд уже встав. Гріється. (Свис­ну­ла со­баці, що си­дить на прив'язі біля буд­ки кінець дво­ру). Кун­ди­ку! Здо­ров був! (Ви­ти­ра­ючись, по­ба­чи­ла гу­сей десь у небі). А он гу­си ле­тять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш - ма­ма нам роз­ка­зу­ва­ла! (Наспівує мо­тив із каз­ки про Іва­си­ка-Те­ле­си­ка.)

    

    Гуси, гу­си, гу­се­ня­та!

    Візьміть ме­не на кри­ля­та

    Та по­несіть…

    

    (До гу­сей вго­ру) Гел-гел-гел! Ку­ди, пи­таєте? (За­ду­ма­лась, мах­ну­ла ру­кою на схід, да­ле­ко).

    

    Та по­несіть ту­ди, ту­ди,

    Туди, ку­ди я ду­маю…

    

    (До Хрис­тин­ки вниз). Ой, Хрис­тин­ко, ме­не вже бе­руть гу­си! Ой, не­суть! Ой, вста­вай! Ой, про­ща­вай! (Не­на­че й справді її не­суть гу­си). Про­ща-ай! (По па­узі). Вста­вай, Хрис­тин­ко! Ось я вже й по­вер­ну­лась, а ти все спиш. Час на ка­на­ви. А то інші роз­бе­руть геть-чис­то все і ми зно­ву бу­дем не ївши. Вста­вай! (Зби­рається йти). По до­розі я тобі роз­ка­жу щось ціка­ве-преціка­ве. Про що агіта­тор учо­ра на таємних збо­рах роз­повідав, то­ва­риш Ок­рай. А я підслу­ха­ла. У Ра­дах не роз­ка­зу­ють, а вже бу­ду­ють каз­ки, Хрис­тин­ко! Про це я тобі роз­ка­жу до­ро­гою. Вста­вай!

    

3

    

    Анелин бать­ко з ґанку:

    - Слухай, як там те­бе, Мак­ле­на, чи що! Ти мені за­ва­жаєш. Я вже двічі ка­зав твоєму батькові, щоб ви під ґанком вза­галі не роз­мов­ля­ли. Мені те­пер потрібне чис­те й ти­хе повітря. А ви над­то га­лас­ливі. Особ­ли­во ти.

    Маклена. Про­шу в па­на про­ба­чен­ня. Але мені ду­же потрібно бу­ло роз­бу­ди­ти Хрис­тин­ку. Та я те­пер бу­ди­ти­му її ти­хо, щоб вам не за­ва­жа­ти. Мож­на? (Па­уза. Ба­ча­чи, що він зне­важ­ли­во мов­чить, во­на - по­шеп­ки). Хрис­тин­ко, чуєш? За­раз мені вста­вай! Я вже не мо­жу го­лос­но те­бе бу­ди­ти. Пан Збро­жек уже не спить - си­дить над на­ми, на ґанку. І ми за­ва­жаємо йо­му сидіти, ро­зумієш?

    Зброжек. Не сидіти, а ду­ма­ти, мірку­ва­ти, ра­ху­ва­ти за­ва­жаєш. Тоб­то ти за­ва­жаєш мені ро­би­ти те, чо­го са­ма ніко­ли не ро­биш. Бо ти не вмієш ду­ма­ти з батька-ма­тері, з діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпа­ти, не по­ду­мав­ши, гу­сей? Твої во­ни, чи що?

    Маклена. А я ду­ма­ла, що во­ни й не ваші. Ле­тять собі, по­ду­ма­ла, гу­си. Як у казці.

    Зброжек. А не по­ду­ма­ла, що це, мо­же, ще й не гу­си, а жу­равлі чи бус­ли? Ті, що, хо­ча й при­но­сять батькам ма­лят, але ніко­ли - чуєш, ніко­ли - не бе­руть на кри­ла ве­ли­ких і до­рос­лих, навіть та­ких лег­ких на віру, як ти…

    Маклена (наїжи­ла­ся). Знаю. І ма­лят во­ни зовсім не при­но­сять… (По­шеп­ки). Навіть та­ких важ­ких, як ви. Та хіба це ціка­во? Ма­ма Хрис­тин­ку на­ро­ди­ла і вмер­ла. А те­пер, хоч би й мож­на бу­ло по­летіти, хіба ж по­ле­тиш, ко­ли їй ще й се­ми не­має? Хрис­тин­ко, чуєш? Вста­вай, ка­жу тобі!

    Зброжек. Зно­ву ти не ду­маєш. Навіщо, нап­рик­лад, ти її бу­диш? По­ра­ти­ся? Але ж у вас анічогісінько не­ма. Пра­цю­ва­ти? Ви вже місяць без­робітні. Чи, мо­же, їсти? Тоді так і ска­жи: вста­вай їсти! Во­на вмить схо­питься.

    Маклена (рап­том нер­во­во, з хво­роб­ли­вою злістю). Вста­вай, ка­жу! Вста­вай, а то дам! Їй же бо­гу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю!

    Зброжек. Ну от… Во­на то­му й не встає. Хіба ж так мож­на? Бу­дить, щоб по­би­ти. Та ще та­ку ма­леньку. Це вже за­над­то навіть для вас, жеб­раків. Це - як дорікав мені за комірне твій батько. "Зну­щан­ня", "здирст­во", еге ж! (До Сте­фа­на Гра­си, який, на­си­лу пе­рес­тав­ля­ючи наб­ряклі но­ги, вий­шов з підва­лу). Це вже, як ти го­во­рив мені, па­не Сте­фа­не, ти­ранст­во. Ти­ра­ном ме­не вва­жає пан Сте­фан, а я йо­му й сьогодні пер­ший ка­жу: доб­ри­день! Га?

    

4

    

    Граса (глу­хо). Доб­ри­день!

    Зброжек. Я доч­ку уму-ро­зу­му вчу. Бу­ди­ти, ка­жу, ко­ли нічо­го їсти й ро­би­ти, бу­ди­ти та­ку ма­леньку дівчин­ку, щоб по­би­ти її, - хіба ж це не ти­ранст­во, ка­жу?

    Граса (до Мак­ле­ни). Навіщо ти її бу­диш?

    Маклена. Во­на са­ма про­си­ла…

    Граса. Навіщо?

    Маклена. Але ж вам сьогодні, мо­же, на фаб­ри­ку, от я вчо­ра й по­ду­ма­ла… Ми з нею ра­зом на­ду­ма­ли ра­ненько на ка­на… на ба­зар…

Сторінка 1 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>

Пошук на сайті: