Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_kulish_maklena_grasa.docx)Mikola_kulish_maklena_grasa.docx77 Кб1823
Скачать этот файл (Mikola_kulish_maklena_grasa.fb2)Mikola_kulish_maklena_grasa.fb294 Кб1325

У соціально-психологічній драмі М. Куліша «Маклена Граса» показане одвічне й трагічне протистояння людини та суспільства. Тривога за цей світ і цю людину — провідний мотив п'єси. Матеріал для сюжету цього твору дало повідомлення польської преси. Капіталіст, збанкрутувавши внаслідок кризи 1929 року в Польщі, застрахував своє життя і найняв за п'ятсот злотих безробітного, щоб той його вбив і не виказав таємницю. Поліція арештувала капіталіста, який хотів, щоб за його смерть родина одержала величезну страхову премію. Драматург по-філософськи переосмислив подію, подавши її в ракурсі соціального протистояння, наповнивши характери героїв реальним змістом, хоча й час, і місце дії, і ситуація досить умовні.

 

Микола Куліш

Маклена Граса

    

ДІЯ ПЕРША

    

I

    

1

    

    Вдосвіта Ане­ля бу­ди­ла матір - не­го­лос­но, схвильова­но:

    - Мамо! Ма­ту­сенько, лю­ба! Чуєш, ма­мо? Та прос­ни­ся ж!

    Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У та­та зно­ву яду­ха?

    Анеля. Ні-ні! Та­то спить. Це мені тре­ба за­раз з то­бою по­го­во­ри­ти, а ти щоб з та­том… До де­ся­тої го­ди­ни тре­ба… Ой мам­цю! Яке це для ме­не нес­подіва­не щас­тя! Та й для те­бе теж, я вва­жаю. Еге ж, ма­моч­ко? Це прос­то який­сь не­бес­ний сюрп­риз!

    Мати. Ти ще не ля­га­ла спа­ти?

    Анеля. Ма­му­сю, не мо­жу! Пан Вла­дек освідчив­ся мені в ко­ханні. Віддає ру­ку й сер­це.

    Мати. Пан Вла­дек?

    Анеля. Пан Вла­дек!

    Мати. За­рембський? Наш ха­зяїн?

    Анеля. Я й са­ма зра­зу не повіри­ла, по­ки він не став нав­колішки… ось так… (Ста­ла на коліна, цілує ма­тері ру­ку). "Ане­лю, - го­во­рить, - Ане­лю!… Будь мені за дру­жи­ну…"

    Мати (са­ма до се­бе). Матінко Бо­жа! Це мені, ли­бонь, сниться, а я, дур­на, і насп­равді… Ад­же це сон… Ав­жеж, сон!… (Ля­гає). Матінко Бо­жа, - сон!…

    Анеля (цілує матір). Ма­мо!…

    Мати. Со-он!…

    Анеля. Ма­мо, це та­кий сон, що я вже не зас­ну і тобі не дам, до­ки ти не по­го­во­риш про це з та­том. Пан Вла­дек особ­ли­во про­хав, щоб я по­го­во­ри­ла з та­том. А я са­ма не мо­жу. По­го­во­ри ти! Нев­же та­то бу­де про­ти? Ад­же це моє щас­тя! За­рембський - мій чо­ловік! Чо­му ж ти не ра­да, ма­му­ню?

    Мати. Я ра­да, Анелько, але пост­ри­вай. Як же це так ста­ло­ся? Не­дав­но приїхав із Вар­ша­ви, де, ли­бонь, най­врод­ливіші па­нян­ки до нього гор­ну­ли­ся.

    Анеля. Але я йо­му більше за всіх спо­до­ба­лась. Він ка­же, що са­ме про та­ку, як я, ма­ту­сенько, він мріяв, про та­ку ніжну й чис­ту, як вес­ня­на берізка, ка­же, в кос­тельній ог­раді. "Вар­шавські па­нян­ки, - ка­же, ви­рос­ли під сяй­вом елект­ри­ки, ви ж, - ка­же, - пан­но Ане­лю, під на­шим чу­до­вим польським сон­цем!…"

    Мати. Так і ска­зав?

    Анеля. Точнісінько.

    Мати. Але стри­вай. Він приїхав не­на­дов­го, ли­ше вти­хо­ми­ри­ти на фаб­риці страйк…

    Анеля. А те­пер жи­ти­ме тут, при фаб­риці. Бу­де сам гос­по­да­рю­ва­ти. Без нього тут спра­ви по­гані - страй­ки і вся­ке та­ке інше. Йо­му, бідо­лаш­но­му, потрібні гроші. А ко­ли б ти зна­ла, який він освіче­ний, ро­зум­ний! Який патріот! Ска­жи, нев­же та­то мо­же не по­го­ди­ти­ся на мій шлюб із ним? З па­ном Вла­де­ком? За­рембським? Ад­же за­раз та­то ли­ше мак­лер Вла­де­ка, а тоді він бу­де тес­тем, он на то­му бал­коні ка­ву пи­ти­ме. І ти, ма­му­неч­ко, теж прий­деш в гості до ме­не, до та­ко­го зя­тя. А ти, мо­же, й жи­ти­меш у ме­не…

    Мати. Стри­вай, Анелько, стри­вай… (Іде до вікна, відчи­няє, щи­пає се­бе). А та­ки й справді не сон… Та я не пев­на, чи зрадіє та­то. В нього до За­рембсько­го ніко­ли не ле­жа­ло сер­це. Завж­ди ла­яв йо­го за те, що пан Вла­дек не вміє гос­по­да­рю­ва­ти. "Ко­ли б мені, - ка­зав, - діста­лась та­ка фаб­ри­ка, такі бу­дин­ки, я б уже дав­но був мільйо­не­ром". Щоп­рав­да, те­пер вже не лає. Навіть нав­па­ки - не­на­че радіє то­му, що раніше ла­яв. Та хіба та­та збаг­неш? Але я по­ба­ла­каю! Та й тре­ба ж, на­решті!… Ти справді па­нян­ка на порі… (Поцілу­ва­ла Ане­лю). По­ба­ла­каю… Мо­же, навіть завт­ра… Завт­ра свя­то…

    Анеля. Ма­мо! Тре­ба сьогодні!

    Мати. Сьогодні - не знаю… Ти ж са­ма ба­чиш, в яко­му він кло­поті. Допізна щось обмірко­вує і підра­хо­вує. Навіть за­го­во­рю­ва­ти­ся став. Як тут до нього прис­ту­пи­ти­ся?

    Десь каш­ля­ють.

    Тсс… Здається, вже встав… Ні, не мож­на сьогодні.

    Анеля. Тільки сьогодні, ма­му­неч­ко лю­ба! Я да­ла сло­во па­нові Вла­де­ку, що по­го­во­рю про йо­го сва­тан­ня сьогодні ж. О де­сятій го­дині він че­ка­ти­ме на­шої… та­то­вої відповіді… Ма­му­сю! Я пом­ру, як­що ти сьогодні не по­го­во­риш…

Сторінка 1 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>