Микола Куліш - Патетична соната

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx123 Кб2320
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2145 Кб2016

П'єса «Патетична соната» насправдi прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрiзь i вiдчувала кожний її подих. М. Кулiш i в життi був повнiстю вiдданий Українi, вiн i жив i помер заради неї. Україна в п'єсi постає розп'ятою i розгубленою, наче на роздорiжжi. Вона обливається кров'ю i кожному до цього байдуже. Усi бачать тiльки те, що хочуть бачити: єдину-недiлиму Росiю, "воскреслу Україну" або зорi революцiї. Хто ж пануватиме над матiр'ю Україною? У творi вiдчутне постiйне протистояння. Герої наче вболiвають за долю держави, а насправдi кожний хоче добра i щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби.

 

Микола Куліш

Патетична соната

    

    Драма

    

    Микола Куліш дов­го ви­но­шу­вав за­дум на­пи­са­ти ро­ман про не­щас­не ко­хан­ня по­ета до пан­ноч­ки Ма­ри­ни. За тло ма­ли пра­ви­ти грандіозні події пер­шої світо­вої війни й ре­во­люції. Та ре­алізу­ва­ти за­дум письмен­ни­кові вда­ло­ся в формі п'єси.

    

    Із спо­гадів мо­го ро­ман­тич­но­го нині покійно­го дру­га й по­ета Ілька Юги на Жовт­не­вих ро­ко­ви­нах у клубі ЛКСМУ про свій не­за­вид­ний, як ска­зав він, про­те пов­чальний ре­во­люційний мар­ш­рут.

    

І

    

1

    

    - Уявіть собі, друзі, - так по­чав він, - пер­ше - ву­ли­цю ста­ро­го провінційно­го міста; дру­ге - дво­по­вер­хо­вий бу­ди­нок з таб­лич­кою: "Дім ге­не­рал-май­ора Пе­роцько­го"; третє - ре­во­люційну вес­ну; чет­вер­те - Ве­ли­код­ню ніч.

    Початок дії: я пи­шу. Напівго­ри­ще в бу­дин­ку. Квад­ра­то­ве вікон­це зап­ну­те зо­ря­ним не­бом. Світить га­со­ва лам­поч­ка. В кут­ку мідя­ним уда­вом виб­лис­кує гелікон.

    

2

    

    Поруч за де­рев'яним простінком жи­ве без­робітна мо­дист­ка Зінька. Во­на че­ше ко­су. Під две­ри­ма гості.

    

    Перший гість (чи­тає на­пис крей­дою на две­рях). "З на­го­ди Ве­ли­код­ня візи­терів не прий­маю". (Па­уза. З до­са­дою). Хе-хе! Оригінально!

    Другий гість (рев­ни­во, ба­са). Чо­го ж ви ста­ли?

    Перший гість. А ку­ди мені те­пер іти?

    Другий гість. На Ве­лик­день у кож­ної гос­по­дині двері гос­тям од­чи­не­но.

    Перший гість. То я піду до ва­шої. Доб­ре?

    

3

    

    Зінька сміється. Гості, ощи­рив­шись, роз­хо­дяться. Я пи­шу. Підо мною в ге­не­ра­ловій квар­тирі дзво­нять ку­ран­ти, не­мов з да­лечі віків: мірно, жур­но, елегійно. А ще ниж­че, на пер­шо­му по­версі, жи­ве во­на. Не­мов за­раз ба­чу: од­чи­не­не вікно, вітри­лом нап­ну­лась сер­пан­ко­ва завіса. Під нею не­мов пли­ве освітле­ний кут кімна­ти: піаніно, пог­руд­дя Шев­чен­ко­ве й квіти. Во­на вив­чає Бет­хо­ве­но­ву "Па­те­тич­ну со­на­ту". Грає в пов­то­рює вступ, оте пов­не зо­ря­но­го па­фо­су, гли­бо­ке й мо­гутнє gra­vе. (Тоді я не знав ще ні наз­ви, ні ав­то­ра).

    

4

    

    До ме­не в двері сту­ко­тить Зінька:

    - Можна? (Увіхо­дить). Скажіть, сусідо, відга­дай­те, ко­ли до дівчи­ни хо­дить удос­тач муж­чин, а їй рап­том хо­четься бігти од них до муж­чи­ни ж, то що це зна­чить?

    Я. Не знаю.

    Зінька. А ко­ли всі зби­ра­ються роз­гов­ля­ти­ся, а їй хо­четься за­говіти, то ви теж не знаєте, що во­но зна­чить?

    Я. Теж не ска­жу.

    Зінька. Нев­же не знаєте? І не вга­даєте? Та ну-бо! Це ж та­ка зро­зуміла річ. Це зна­чить, що прий­шла… Ду­маєте, лю­бов? Ве­ли­код­ня нічі І все. А вам по­ду­ма­лось?

    

    Я од­хи­тую го­ло­вою.

    

    Прийшла Ве­ли­код­ня ніч, а за нею в гості ма­дам жур­ба преться. Слу­хай­те, сусідо. Я го­лу­бе плат­тяч­ко, бач­те, наділа дівоцьке, ко­су по-скром­но­му зап­ле­ла - за­говіла, а ви та­кий бідний та самітний, що й сьогодні не роз­говієте­ся. То, мо­же, пішли б уд­вох, га?…

    Я (одхи­тую го­ло­вою). Бач­те…

    Зінька. Ха-ха! До церк­ви, нап­рик­лад. А вам по­ду­ма­лось?… (Підмор­г­ну­ла). Не бійтесь! Ви не пос­ко­ро­ми­тесь од ме­не.

    Я. Я й не бо­юсь. Я, бач­те, не маю ча­су. Я пи­шу лис­та.

    Зінька. Ви пи­ше­те. Ви­бач­те, пишіть. Я б оце са­ма на­пи­са­ла лис­та або­що. На­пи­са­ла б: ро­ку двад­цять третього жит­тя, чис­ла в ка­лен­дарі чер­во­но­го, у серці ж - чор­но­го. Ой ка­за­ли мені лю­ди, що як прий­де сво­бо­да, то во­на, як ма­ма: не жу­ри­ся, мов­ляв, дівко, - вис­ко­чиш із ями… Бу­де світ тоді, як цвіт, ще й ми­лий, як со­неч­ко. Сво­бо­да прий­шла. То оце я й пи­шу: до­ро­гий мій, ми­лий! Хоч ка­жуть, я та­ка, що й за п'ята­ка, а про­те не все ще спро­да­ла, зос­та­ви­ла де­що про ми­ло­го, що прий­де ж, ду­ма­лось, до ме­не хоч на день, на мій Ве­лик­день. Свічку засвіти­ла, плат­тяч­ко наділа го­лу­бе, дівоцьке, а він щось не іде… Пишіть! На доб­раніч.

    Грошей ча­сом не­ма у вас по­зи­чи­ти - сім кар­бо­ванців? За квар­ти­рю, бач­те, ви­ма­га­ють. Я од­дам. Одер­жу за свою (підмор­г­ну­ла) квар­тир­ку - і од­дам. Не­ма? Пишіть, пишіть.

    

5

    

    З пер­шо­го по­вер­ху кам'яні прис­тупці униз, у тем­ний підвальний за­кут. Двоє сор­ту­ють літе­ра­ту­ру. Ос­то­ронь жінка пра­сує білиз­ну. Із стелі зрідка, але ме­то­дич­но впер­то й дзвінко ка­пає у відро во­да.

    

    Літній (одкла­да­ючи листівки). На Ва­донів за­вод. Те­пер пор­то­вим май­стер­ням: бро­шу­рок "Ко­ли скінчиться війна" - од­на, дві, три, чо­ти­ри, п'ять (крап­ля: дзень! Обер­нув­ся, гля­нув на сте­лю, на відро і знов), сім, вісім, дев'ять, де­сять (крап­ля: дзень! Нах­му­рив­ся). Отак у вас завж­ди ка­пає зі стелі?

    Жінка. Третій рік. Ще як бра­ли на війну Ов­ра­ма, му­жа мо­го, - по­ча­ло. З то­го ча­су жду й ра­хую. Со­роч­ку пе­ру я за сімде­сят кра­пель, пра­сую за де­сять. А за цілий день, знаєте, скільки їх ви­па­дає? Аж чо­ти­рис­та трид­цять два по сто. Скільки це, по-ва­шо­му?

    Літній. Со­рок три ти­сячі двісті.

    Жінка. Жду й ра­хую. Го­ло­ва - як ре­ше­то. Все жит­тя - як ре­ше­то: все по­дов­ба­ли ці краплі. Пам'ятаю, по­ча­ла щи­та­ти, як вер­ну­лась з про­водів. (Ра­ху­ючи краплі). Од­на, дві. Про­вод­жа­ючи, пи­та­ла: ти ж кот­ляр, Ов­ра­ме, на за­воді став глу­хий, не­до­чу­ваєш, а те­бе бе­руть. А він мені… Три. "Че­рез те нас і бе­руть, що глухі ми і сліпі ще". Та й пішов. Ту­ман сто­яв, воріт бу­ло не вид­но. Я за ним: Ов­ра­ме! Він не обер­нувсь… Чо­ти­ри… Ко­ли ж те­бе те­пер жда­ти? Не обер­нув­ся. Але біля за­во­ду став. Добігла. Са­ме тоді… П'ять… Ішло на шос­ту, і за­рев­ли гуд­ки. Ніко­ли не пла­кав, а то див­люсь - слу­хає й пла­че… Шість. А скажіть, яке най­більше чис­ло в світі?

    Літній. Квад­рильйон, здається.

    Жінка. Квад­рильйон. Як­би мені хто ска­зав, що, як упа­де квад­рильйон­на крап­ля, тоді вий­де війні кінець, тоді вер­неться мій Ов­рам, я б пе­ре­щи­та­ла. Я б кож­ну кра­пельку об­чис­ли­ла, не про­пус­ти­ла б! (Жа­гу­че, прист­рас­но, аж сльози прос­ту­пи­ли). Як на­мис­теч­ко б, зібра­ла та на пам'ять на­ни­зу­ва­ла кра­пельку до краплі. Отак. (Став­ши. як на мо­лит­ву, ра­хує краплі). Сім. Вісім. Дев'ять.

    Парубок. Сест­ро, ти зно­ву…

    Жінка. Вісім. Дев'ять. Де­сять…

    Парубок. Ну от… (До літнього). Що ро­би­ти?

    Літній (су­во­ро). Що? Нес­ти літе­ра­ту­ру! Ор­ганізо­ву­ва­ти! Агіту­ва­ти! Тре­ба увесь світ підпа­ли­ти на­ши­ми ло­зун­га­ми: ви­ма­гаємо зро­би­ти з тай­них до­го­ворів пла­ка­ти - раз, із війни не­гай­ний мир на­ро­дам - два, із два­над­ця­ти го­дин ро­бо­ти вісім - три, маємо чо­ти­ри ру­ки - чо­ти­ри, а па­кунків п'ять - п'ять, що ро­би­ти з п'ятим - шість.

    Парубок. У ме­не є тут то­ва­риш один. Пок­ли­ка­ти?

    Літній. Хто?

    Парубок. Сту­дент.

    Літній (міна). Хм…

    Парубок. Та не справжній, із се­лян. З універ­си­те­ту на до­му. Екс­терн. При­бивсь у го­род із се­ла вчи­ти­ся. Батько десь за пас­ту­ха. Хло­пець трош­ки мрійний, про­те пев­ний, свій…

    Літній. Сім! Клич!

    

6

    

    І при­хо­дить до ме­не мій пер­ший друг, мій поб­ра­тим Лу­ка:

    - Ілько, здрас­туй! Ти що ро­биш?

    Я (па­те­тич­но). Пи­шу до неї лис­та!

    Лука. Це сто трид­цять пер­шо­го?

    Я. Не смійся. Лу­ко!

    Лука. Ско­ро пор­веш?

    Я. Не смійся! Ти чуєш, який у ме­не настрій? (Я чую зни­зу акор­ди gra­ve). Ви­со­кий, зо­ря­ний, як не­бо! Пер­ше (жест на гелікон), ба­чиш цю шту­ку? Гелікон зветься. Ко­ли взя­ти for­te, мож­на за­га­си­ти лам­пу. Але я нав­чу­ся гра­ти так, що зорі на небі га­си­ти­му.

    Лука (іронічно). Навіщо?

    Я. Щоб… щоб ма­ти ро­бо­ту.

    Лука. Ро­бо­ту, ба­чу, ма­ти­меш, а от за­робіток?…

    Я. І за­робіток теж. Це ж гелікон з ор­кест­ру, що грає влітку на бульва­рах, во­се­ни на весіллях, узим­ку на по­хо­ро­нах - з ор­кест­ру гу­манізму. Є геліконісти, що до­би­ва­ються од цього уда­ва та­кої, що він не прос­то грає, а дзво­нить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом…

    

    Підо мною не­мов на­ро­чи­то дзво­нять ку­ран­ти.

    

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Пошук на сайті: