Пантелеймон Куліш - Байда, князь Вишневецький

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_bayda_knyaz_vishneveckiy.docx)Panteleymon_kulish_bayda_knyaz_vishneveckiy.docx50 Кб1291
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_bayda_knyaz_vishneveckiy.fb2)Panteleymon_kulish_bayda_knyaz_vishneveckiy.fb275 Кб1221

 

Пантелеймон Олександрович Куліш

Байда, князь Вишневецький

(Драма, 1553 - 1564)

    

    ДІЙОВІ ОСО­БИ:

    Байда, князь Дмитрій Виш­не­вецький.

    Тульчинський Самійло, йо­го чу­ра, а потім поб­ра­тим.

    Дворяне-побратими.

    Посел Мос­ковський.

    Посел Ту­рецький.

    Панцерний бо­ярин.

    Козаки-нетяги.

    Козаки-дуки.

    Радько Гу­зир, на прізви­ще Ту­рецький Свя­тий.

    Хома Пин­дюр, на прізви­ще Плах­та.

    Ганжа Ан­ди­бер, гетьман За­по­розький.

    Костир, без­ру­кий ко­зак-ха­рак­тер­ник.

    Козаки-січовики, ко­за­ки-зи­мов­ча­ки, ко­зацькі чу­ри, гро­мадські мужі, коб­зар, пос­ланці і вістовці.

    Великий візир.

    Сераскир.

    Капудан-баша.

    Беглербек.

    Замковий ага.

    Княгиня Виш­не­вецька,

    Байдина ма­ти.

    Катруся, її не­бо­га.

    Настя Го­ро­ва, шин­кар­ка сте­по­ва.

    Настина най­мич­ка.

    Сцена в Виш­невці над Го­рин­ню, на сте­пу Виш­не­вецько­му, в Ца­риг­раді, на Бос­форі і в Ве­ли­ко­му Лузі.

    

____________________

    

ПРОЛОГ

    

    Три сотні й два де­сят­ки літ ми­ну­ло,

    Як згас у му­ках дух прав­ди­вий Бай­ди,

    А сер­це в нас ли­царське не зас­ну­ло:

    Так са­мо на землі жа­дає прав­ди.

    Боронючи на­род­ну Гіпок­ре­ну,

    Духовну зброю без ус­тан­ку но­сим

    І се на ли­цедійную аре­ну

    Свою бор­бу за прав­ду пе­ре­но­сим.

    О му­зо Мельпо­ме­но, прав­ди ма­ти!

    Дай нам тобі дос­той­но пос­лу­жи­ти,

    Народний дух з за­не­па­ду підня­ти,

    Гасителів йо­го по­со­ро­ми­ти

    Нехай ве­ли­ка, лю­ба нам тінь Бай­ди

    Од нас ли­ця сво­го не од­вер­тає,

    Нехай приз­нає в нас ге­роїв прав­ди

    І на бор­бу свя­ту бла­гос­лов­ляє!

    

____________________

    

АКТ ПЕРВИЙ

    

СЦЕНА ПЕРВА

    

    Вишневець. Дуб­ро­ва під зам­ком.

    Виходить Бай­да, за ним Тульчинський з коб­зою.

    Байда

    У ме­не в гру­дях сер­це б'ється рівно…

    Султане, ціса­рю, ко­ро­лю, ца­рю!

    Ваш гнів ме­не довіку не зля­кає

    І ваші ми­лості ме­не не куп­лять.

    Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пек­ло лю­те,

    Про все бай­ду­же Байді За­по­рож­цю.

    Обійме смерть він, жар­ко поцілує,

    Коралями кістяк її зак­ра­сить

    І заквітчає го­ло­мо­зу пиш­но.

    А жизнь - мов око­ви­тої горілки

    Коряк жем­чуж­но-бульбаш­ної вип'є…

    Чого ж хо­роб­ре, рівно­ва­ге сер­це

    Злякалося хмур­них очей діво­чих,

    Їх пог­ля­ду сум­но­го та гнівно­го?

    Великого коліна ти па­нят­ко,

    Княжа Ост­розьке, Із'яславська вітка…

    Я - Руський князь з Оле­га й Свя­тос­ла­ва,

    Що Ца­риг­ра­дом пиш­ним ко­ло­ти­ли.

    Твої маєтності… Я маю ширші.

    Мій Виш­не­вець по­веліває світом:

    Велить сул­та­нові бла­га­ти Бай­ду,

    Цареві - зва­ти в гості гай­да­бу­ру.

    Та ма­ти си­на з до­му про­га­няє

    І тур­чи­ном, і мос­ка­лем ля­кає…

    Гей, заспівай­мо, чу­ро, про ко­зацт­во,

    Про на­ше вольне, як наш дух, ли­царст­во!

    (Бере в Тульчинсько­го коб­зу).

    Співають

    Гомін, гомін по дуб­рові…

    Туман по­ле пок­ри­ває…

    Мати си­на про­га­няє:

    "А йди, син­ку, пріч від ме­не,

    Нехай те­бе тур­чин візьме".-

    "Мене, не­не, тур­чин знає,

    Сріблом-злотом наділяє".

    Гомін, гомін по дуб­рові…

    Туман по­ле пок­ри­ває…

    Мати си­на про­га­няє…

    "А йди, син­ку, пріч від ме­не,

    Нехай те­бе мос­каль візьме".-

    "Мене, не­не, мос­каль знає,

    Давно в гості зак­ли­кає.

    А в мос­ка­ля доб­ре жи­ти:

    Ласо їсти, гірко пи­ти,

    Бусурмена в полі би­ти…"

    Тульчинський

    Мій кня­зю й батьку! на твоїй до­саді

    Будує чу­ра твій свою надію.

    Заручено те­бе ще ма­лолітком,

    І дух ко­зацький не злю­бив не­волі.

    Тобі здається, на­че рідна ма­ти

    Тебе при­му­сом з до­му про­га­няє,

    І мо­ло­децьке сер­це вольне, гор­де

    До іншої, до кра­щої па­лає.

    Для ме­не ж над Кат­ру­си­ну уро­ду

    Нема кра­си, ні лю­бо­го зви­чаю:

    Мені Кат­ру­ся - мов зо­ря в по­го­ду,

    Мов чис­та бла­говісна квітка з раю.

    Байда

    (загадавшись, пе­ре­би­рає стру­ни. Співає).

    Летить орел про­тив сон­ця,

    Згорда по­зи­рає:

    Хто не знає за­ко­хан­ня,

    Той щас­тя не знає.

    Пливе ко­зак че­рез мо­ре,

    В морі по­то­пає:

    Хто не знає за­ко­хан­ня,

    Той жур­би не знає.

    Ні, стру­ни сі ос­лаб­ли, заніміли

    В моїм бу­янні кримськи­ми сте­па­ми,

    В го­нит­вах за пруд­кою та­тар­вою,

    За ди­ки­ми бах­ма­та­ми-вітра­ми.

    Одна стру­на дзвінить по­туж­но в ме­не,

    Мов те піро ор­ли­не про­тив бурі;

    Мов Чор­не мо­ре грає-заг­лу­шає

    Всі інші співи на моїй бан­дурі.

    (Співає).

    Гомін, гомін по дуб­рові…

    Туман по­ле пок­ри­ває…

    Мати си­на про­га­няє…

    Виходить кня­ги­ня Виш­не­вецька з Кат­ру­сею.

    Княгиня

    Мій ор­ле си­ну! де твій ро­зум дівся?

    Щоб я те­бе та з до­му про­га­ня­ла!

    Жене те­бе не ма­ти з до­му, син­ку,

    А вольна во­ля, са­мохіть ко­зацька,

    Що на Ни­зу, мов бо­лесті, наб­рав­ся,

    Проявою в Литві й на Русі став­ся.

    Байда

    Моєї бо­лесті, го­луб­ко-не­не,

    Козацтво ни­зо­ве не знає звіку.

    Воно ко­ралі, жем­чу­ги ту­рецькі

    Дарує з жар­ту сте­повій шин­карці.

    Княгиня

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: