Критика «Чорна Рада» Пантелеймон Куліш

В історію української літератури Пантелеймон Куліш увійшов насамперед як автор першого українського історичного роману «Чорна Рада». За словами автора, у «Чорній раді» він виконав «завдання, яке до цих пір не посмів поставити перед собою жоден украї­нець, а саме: написати рідною мовою історичний роман».

Сюжет «Чорної ради» взято з історії. Він ґрунтується на подіях так званої Руїни, доби після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну роздирали різні політичні й соціальні орієнтації, що призвели до «чорної» ради 1663 року. Боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельниць­кого стала гострою як ніколи до того. Від різних соціальних груп висувалися на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. «Чорна» рада («чорна» — бо в ній взяла участь «чернь», тобто народ) обрала гетьманом Брюховецького, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх. Перемігши своїх конкуре­нтів, Брюховецький стратив Сомка та його прибічників.

У романі дві сюжетні лініїісторична і любовна. Реальні й вигадані герої діють тут згідно з принципами романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описами суворих сторінок національної історії. Зобразивши дисгармонію у суспільному житті, Куліш зали­шив читачеві надію на гармонію внутрішню, душевну. Конкретно-історичне змалювання подій у романі завершується лірично: автор повідомляє про нову подружню паруЛесю й Петра. Отже, герої Куліша приходять до гармонії в особистому житті, у сімейній ідилії. Це вже вказівка на наці­ональну перспективу — міцна сім’я уявляється авторові запорукою збереження української само­бутності, прадідівських звичаїв і традицій, народної моралі й самого народу.

П. Куліш визначив жанрову специфіку роману як хроніку, вказуючи тим самим на спорідне­ність свого твору з літописами. Хроніка як літературний твір передбачає послідовне викладення історії якоїсь суспільної чи навіть родинної події за тривалий проміжок часу. Використавши част­ково фольклорні матеріали, Куліш у «Чорній раді» спирався насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звича­їв і побуту. Відомості про події, пов’язані з «чорною» радою, Куліш почерпнув з літописів Само­видця й Григорія Грабянки. Хоча письменник прагнув до історичної достовірності, митець перема­гав у ньому історика. У романі «Чорна рада» Куліш не стільки описує чи оповідає, скільки вира­жає, подає жваві діалоги і полілоги, характерні репліки окремих людей. Письменник з успіхом вда­вся до художнього вимислу. У творі діють поряд з історичними і вигадані особи.

Куліш зумів створити багатобарвний, різнобічний, живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю ще від часів занепаду Київської Русі. Через символічний образ «нещасливої старосвітіцини» письменник переконливо показав, що втра­та державної самостійності Русі-України була спричинена насамперед соціальним розбратом, кла­сово-становою боротьбою, руїнницькими діями національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності, егоїстичною пристрастю національних провідників до гетьманування, небажанням національних сил об’єднатися в боротьбі проти чужо­земних загарбників.

У ролі композиційного стрижня автор уміло використав романічний мотив дороги. Колишній паволоцький полковник, а тепер священик Шрам (прообразом його став Іван Попович, який згаду­ється в «Літописі Самовидця») разом із сином Петром вирушають із Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка, щоб підняти його проти зрадника Тетері. Аж до центральної, ку­льмінаційної в романі події — «чорної» ради — твір складається зі сцен-зустрічей Шрама й моло­дого Шраменка з окремими особами та групами людей — представниками городових козаків, се­лян, міщан, запорожців, поміщиків, козацької старшини.

У романі «Чорна рада» П. Куліш порушує найболючіші проблеми для української нації — не­залежності, влади, національного відродження. Людьми, від яких у свій час залежало вирішення цих питань, були Яким Сомко та Іван Брюховецький.

В образі Сомка автор відобразив свій ідеал гетьмана — освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об’єднати всі землі України в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. Для цього, на думку героя (вона ж є й авторською), потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту, відновити давню славу України.

Яким Сомко бореться проти поширення в Україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу Польщі, й думає виступити проти Тетері — гетьмана Правобережної України, що перебувала під протекторатом Польщі, з метою об’єднання всіх українських земель.

Сомко відмовився тікати з в’язниці не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повтори­тися в новій боротьбі за булаву. Його образ змальований у романтичному плані. Це виявляється і в зображенні його зовнішності («Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золото­му вінку; очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»), і у вдачі, поведінці, вчинках.

В образі Якима Сомка є й суперечливі, не зовсім привабливі риси, які можна зрозуміти лише в контексті традицій: зневажливо ставлячись до запорожців, він обожнював Кирила Тура за героїзм, відданість і мудрість; образив Лесю, коли в її присутності перевагу віддав Кирилові Туру, дотри­муючись козацької моралі; після поразки відмовляється від порятунку й подальшої боротьби, але робить це не лише заради друга, а й для спокою в суспільстві. Загибель Сомка трактується в романі як трагедія всього українського народу.

Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом. Характер Брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтво­рено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.

Спочатку ми бачимо Брюховецького в Романовому Куті, де він стояв кошем, в оточенні запо­рожців, городових козаків, міщан, селян. Іванець (а це прізвисько свідчить про його низьке похо­дження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.

Зате на «чорній» раді Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, кня­зя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». Однак ті, хто добре знав Брюховецького, розуміли, що це лише гра в демократію.

Лицемірство Брюховецького виявилося ще й у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.

Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштува­ли тогочасному українському суспільству, призвели до великих міжусобиць та кровопролиття.

В образі Якима Сомка автор висловив власне розуміння й оцінку подій минулого, політичні симпатії й антипатії. І хоча історія свідчить, що був він далеко не безгрішним у політиці, в романі ж Сомко — кришталево чесна й порядна людина. Тож цей образ — літературний, а не історичний. А образ Брюховецького як історичної особи, людини підступної та непорядної, в романі відтворено правдиво.

Сомко і Брюховецький — це образи-антиподи.

Персонажі роману являють собою живі, неповторні особистості, психологічно й життєво пра­вдиві. Найповніше змальований у творі курінний отаман Кирило Тур, який виступає втіленням ко­зацького лицарства, відваги, волелюбності. Поряд з цим слід зазначити, що цей образ є найбільш суперечливим. Він оповитий романтикою запорозьких подвигів, січового братства. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї. «Лучче мені про­міняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного», — говорить він побратимові-чорногорцеві, коли той пропонує вистрілити у Петра, у якого в руках лише шабля. Йому притаманні від­чайдушні вчинки, продиктовані козацькою звитягою. Він з однаковою відчайдушністю викрадає Лесю Череванівну, наречену Сомка, та приходить до ув’язненого Сомка, щоб врятувати його ціною власного життя.

У романі наявний романтичний образ Божого чоловіка, національно свідомої людини, яка стоїть значно вище за козацьку верхівку і чернь, міщан і селян. Старець є патріотом, він сумує над долею України. Він живе духовним, а не плотським життям. П. Куліш пише, що він «наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить», а «душа його жила не на землі, а на небі».

Важливе місце в романі посідає узагальнений образ «черні» — селянства, міщан, козацької го­лоти, яка і визначає наслідки «чорної» ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького. «Чернь» показана в романі загальною масою, хоча активною, а образи її представників не ідеалізовані й виступають лише епізодично. Але з цих епізодів Пантелеймон Куліш виводить образ «маси», яка не здатна усвідомлювати національні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва і неро­зумних вчинків.

Петро Шраменко і Леся Череванівна — ці образи є центральними у романтичній сюжетній лінії твору. Проте вони не мають виразних рис: Петро і Леся ніби списані з фольклору. Петро — «орел, не козак»: гарний, чесний, мужній, хоробрий, старі козаки його поважають, а сам Петро «добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти».

Леся — ідеалізований образ української дівчини: гарна, любляча, турботлива, мрійлива: «Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить».

«Чорна рада» відразу ж після її виходу у світ здобула широке визнання. Захоплено ознайомив­ся з першим українським романом Т. Шевченко, про що він повідомляв авторові у листі від 5 груд­ня 1857 р.: «Спасибі тобі... друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». І. Франко називав «Чорну раду» «найліпшою історичною повістю» в українській літературі.

Поетика історичного роману «Чорна рада» багато в чому нагадує поетику європейської, зок­рема вальтер-скоттівської романістики. Можна спостерігати ряд епізодів і ситуацій, подібних у творах обох письменників: герої збираються в дорогу або перебувають у дорозі; кохання на тлі заколоту в країні тощо. Та, скориставшись прийомами жанру, П. Куліш наповнив його національ­ним змістом, створив колоритні національні типи, порушив важливі питання історії України.