Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_orisya.docx)Panteleymon_kulish_orisya.docx29 Кб1205
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_orisya.fb2)Panteleymon_kulish_orisya.fb253 Кб974

 

Пантелеймон Олександрович Куліш

Орися

    I

Співа­ють у пісні, що не­ма най­кра­що­го на вро­ду, як яс­ная зо­ря в по­го­ду. От­же, хто ба­чив доч­ку по­кой­но­го сот­ни­ка Та­вол­ги, той би ска­зав, мо­же, що во­на кра­ща й над яс­ную зо­рю в по­го­ду, кра­ща й над пов­ний місяць се­ред ночі, кра­ща й над са­ме сон­це, що зве­се­ляє й ри­бу в морі, і звіря в дуб­рові, і мак у го­роді. Мо­же, й гріх та­ке ка­за­ти: де та­ки ви­да­но, щоб дівча бу­ло кра­ще од свя­то­го сон­ця й міся­ця? Да вже, ма­буть, так нас, грішних, ма­ти на світ по­ро­ди­ла, що як спог­ля­неш на дівоцьку вро­ду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі не­ма нічо­го кра­що­го. Гар­на, ду­же бу­ла гар­на сот­никівна! Зна­ли її по всій Ук­раїні; бо в нас на

    Вкраїні, ско­ро бу­ло в ко­го ви­рос­те доч­ка хо­ро­ша, то вже й зна­ють усю­ди. Бу­ло, чи тре­ба ко­му з мо­ло­до­го ко­зацт­ва, чи не тре­ба чо­го у Війтовці, іде за сто верст, аби тілько по­ба­чить, що там за доч­ка в сот­ни­ка Та­вол­ги, що іам за Ори­ся, що всю­ди про неї мов у тру­би труб­лять! Да не ба­га­то з то­го ви­хо­ди­ло ко­ристі. Якось не бу­ло ко­зацт­ву прис­ту­пу до неї з за­ли­цяннєм. Чи батько був ду­же гор­дий, чи доч­ка ду­же пиш­на, то­го не знаю, а знаю, що бу­ло вер­неться інший кру­ти­ус із

    Війтовець да й хо­дить, мов неп­ри­ка­яний. Спи­тає йо­го про Ори­сю то­ва­риш… - Шко­да,- ка­же,- бра­те, на­шо­го по­ва­бу й за­ли­цян­ня! Не для нас зацвіла ся квітка!

    Може, хто й заст­ро­мить її собі за ви­со­ку шап­ку, тілько той бу­де не з на­шо­го де­сят­ка. А то­ва­риш по­хи­тає мовч­ки го­ло­вою да й по­ду­має: «Отже, за­на­пас­ти­ла ко­за­ка!» II А Ори­ся бу­ла вже не ди­ти­на, вирівня­лась і ви­ко­ха­лась, як біла то­по­ля в ле­ваді.

    Подивиться бу­ло на її ста­рий сот­ник, по­ди­виться на її пиш­ний зріст і хо­ро­шу вро­ду, по­ра­дується батьківським сер­цем, що дож­дав на старість собі та­кої доч­ки, а ча­сом і по­су­мує: «Доспіла єси, моя ясоч­ко, як пов­ний ко­лос на ниві! Да чи зна­ти­ме жен­чик, яку бла­го­дать бе­ре собі од гос­по­да ми­ло­серд­но­го? Єсть ба­га­то лю­дей, і ста­теч­них, і знач­них, що за­ли­ця­ються на те­бе, да не хотілось би мені од­да­вать те­бе в ру­ки си­во­му дідові: зв'ялить те­бе, рев­ну­ючи, як вітер би­ли­ну в полі. Ой, не хотілось би од­да­вать те­бе й за мо­ло­до­го ши­бай­го­ло­ву, що не по­жи­ве дов­го без сте­пу да ко­ня, по­ля­же в полі буй­ною го­ло­вою, а те­бе зос­та­вить го­рю­вать з дітонька­ми!» Так собі ду­ма­ючи да га­да­ючи, ста­рий Та­вол­га ча­сом тяж­ко, тяж­ко за­су­мує, аж сльоза по­ко­титься йо­му з ока. А Ори­ся рос­ла собі, як та квітка в го­роді. Пов­на да хо­ро­ша на ви­ду, ма­яла то сям, то там по гос­поді в ста­ро­го сот­ни­ка, по­ход­жа­ла, як по ме­ду бджілка, і всю гос­по­ду зве'се­ля­ла. III Прис­нив­ся раз Орисі пре­див­ний сон. Зда­лось, прий­шла до неї з то­го світу по­кой­на панімат­ка, ста­ла над нею в го­ло­вах да й ка­же: - Ди­ти­но моя, Ори­сю! Не дов­го вже тобі діву­ва­ти: що­день бла­гаю гос­по­да ми­ло­серд­но­го, щоб пос­лав тобі вірну дру­жи­ну. Вста­ла Ори­ся ні смут­на, ні ве­се­ла, іде до па­нот­ця в світли­цю, за­чер­вонілась, як та квіточ­ка, да й ка­же: - Па­но­ченьку! По­зо­ли­ли мої дівча­та плат­те. Не­хай зап­ря­жуть нам ко­ней; поїде­мо ми до Тру­бай­ла, під Ту­ро­ву Кру­чу: там во­да чис­та, як скло, ри­не по камінням. А па­но­тець ре­че: - Чо­го ж тобі, Ори­сю, так да­ле­ко їзди­ти? - Хіба ж то вже, па­но­ченьку, й да­ле­ко?.. На півго­ди­ни хо­ди; да ту­ди ж усе їха­ти лу­гом да ле­ва­да­ми, що й нез­чуєшся, як во­да заб­ли­щить і за­шу­мить під го­рою. А па­но­тець: - О, я вже знаю, що аби чо­го за­ба­жа­ла, то вмієш вип­ро­сить. Пок­лич же мені ста­ро­го Гри­ву! Пос­ко­чи­ла Ори­ся до две­рей, не­дов­го шу­ка­ла Гри­ви, за­раз при­ве­ла йо­го пе­ред па­нот­ця. А той Гри­ва був ста­рий, дідиз­ний чо­ловік. Знав він па­на сот­ни­ка ще зма­леч­ку; ви­пес­тив йо­го на ру­ках, вив­чив і на коні їздить. Потім ви­хо­див з сот­ни­ком у по­хо­дах ледві не всю Польщу, був з ним і в Кри­му, був і на Чор­но­му морі, да вже на старість не схотів би й панст­ва, аби тілько при йо­му до­жи­ти віку. Ста­рий уже був ду­же діду­ган той Гри­ва; бро­ви на очі йо­му по­на­со­ву­ва­лись, і бо­ро­да си­ва, до по­яса. Увійшов у світли­цю, вкло­нив­ся па­ну сот­ни­ку да й ка­же: - Доб­ри­день, доб­родію! А сот­ник йо­му: - Здо­ров, доб­родію! - бо во­ни один од­но­го звик­ли доб­родіями ве­ли­ча­ти. - Зап­ря­жи,- ка­же,- доб­родію, па­ру ко­ней, візьми хоч той віз, що бу­ло су­харі в по­ході во­а­им, да по­ве­зи на­ших пра­чок до Тру­бай­ла. А той йо­му: - Доб­ре, доб­родію, зап­ря­же­мо. Чо­му не зап­ряг­ти? І ото за­раз іде, бе­ре двох хлопців, ви­ко­чує з-під повітки віз, дов­гий і ши­ро­кий, доб­ре йо­му зна­ко­мий, що не раз у лихій го­дині, засівши за йо­го, од­би­вансь од ляхів або од та­тар­ви, не раз прий­няв че­рез йо­го й нуж­ди не ма­ло, ча­сом як тра­питься бу­ло утікать із ним по кор­чах, по бо­ло­тах, по баг­нах, щоб ви­хо­питься ма­нов­цем із за­ло­ги. Ви­ко­чує ста­рий

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>