Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx151 Кб2015
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2195 Кб1577

Конотопська відьма — сатирично-реалістична повість Григорія Квітки-Основ'яненка, опублікована в 1833 році.

Повість розповідає про козацьку старшину, сотника славної конотопської сотні Микиту Уласовича Забрьоху, його писаря Прокопа Григоровича Пістряка та відьму Явдоху Зубиху.
Кожен розділ повісті починається словами "смутний і невеселий", які набули в українській мові статусу крилатих.

 

Григорій Квітка-Основ’яненко

К О Н О Т О П С Ь К А     В I Д Ь М А

І

 

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й - прощайте у сiм словi - китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому ; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.

Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер... i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом'янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: "А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?" Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п'ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати... Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: "Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п'яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо". То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав... далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: "Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!" Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня... i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.

Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: "Коли, - каже, - видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж". От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.

От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби - так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок - так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п'яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.

- Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, - сказав йому на одвiт пан хорунженко.

- А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, - казав Забрьоха.

- Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться - дiвко! а вточи лиш слив'янки! - то ми по кухличку, по другому вип'ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, - сказав хорунженко.

- Панська воля! - одвiт дав Микита - i радесенький собi.

Сторінка 1 з 23 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 > У кінець >>