Григорій Квітка-Основ'яненко - Салдацький патрет

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.docx39 Кб805
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.fb280 Кб807

Оповіданням «Салдацький патрет» Квітка висміював консервативних критиків, які, не знаючи культурних потреб українського народу, не розуміючи української літерат ури, бралися про них говорити, принижували українське письменство. Однак значення твору не вичерпується лише тим, що письменник давав відсіч недругам української л ітератури – оповідання «Салдацький патрет» – своєрідний літературний маніфест, у якому Квітка-Основ'яненко порушив важливі проблеми народності мистецтва.

 

Григорiй Квiтка-Основ'яненко

Салдацький патрет

 

Латинська побрехенька, по-нашому розказана

Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалює що-небудь та пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун, а слива, так таки точнiсiнько слива. Раз… (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив - так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: "Тепер, хлопцi, дивiться, що за кумедiя буде". А ми кажемо: "Ану-ну, що там буде?" А вiн каже: "А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попової кобили". От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли її гарненько; таки точнiсiнько, як кобила стоїть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур'янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: "Що за ледащо мiй Охрiм!" (а його батрака та звали Охрiмом). "Кобила, - каже, - зiйшла проти ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi її пiймати!" А далi зняв з себе пояс, зав'язав петлю та й став до неї пiдкрадатись, та знай цмока та приговорює: "Тпрусьо, ряба, тпрусьо!", а далi, як пiдiйшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне "тпру!", як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоїть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, - каже, - цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеї напився.

Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанiї, так не проливав; добре було на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не їстиме, а без тiї поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом - коли чували - з Борисiвки, Курської губернiї; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякiї маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалює, нi розмалює, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей! Як же москаль озьметься за сеє дiло, ну! - тiльки почухайся, та й вiдiйди. Торгується i требує багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш - блакитна, а вiн товче: "Синя-ста". Йому кажеш - не годиться, а вiн чухається та каже: "Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог брядє". Тьфу! на їх голову!

Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi боялися. "А буде яка хвальш, прикину, - каже, - тобi". От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А оружжо? - так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i думаєш: "От побiжить… от битиметь!" Так-то скусно був намальований!

Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: "Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".

Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата - коли хто зна - аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку та й сiв, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав на палiтру красок, що "коли, - каже, - що не так, то я й пiдмалюю". Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки ще до дiла.

Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали усi зiрочки, а вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись; пiдперезавсь знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички достав, - бо се, знаєте, було об перших п'ятiнках, так вже зорi холоднi були, - i сiв у своїй ятцi, щоб прислухатись.

Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе - нехай бог милує - у Расєї. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а - таки нiчого грiха таїти - знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у їх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другiї слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доїсть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб заробить копiйку. Така вже їх московська поведенцiя! А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько i збираєшся, як то гарненько натощака вип'єш, та тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне - плюсь! - бiльша половина чарки назад у дiжку! Лихо та й годi! П'єш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати. Випив… так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то їх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди їм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись.

Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку, чи не вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i озирається… Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закриває, по потилицi шльопається; аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тiї патли не мотались. I сорочка на ньому - не як у людей; замiсть бiлої, як закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно i є.

От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав - i вздрiв, що стоїть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього: "Служба! - каже, - пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде". Стоїть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утретє - салдат нi з мiсця! Далi москальча злякалося, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чує сеє все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: "Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!"

Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном понаїжджали то з Деркачiв, то з Вiльшаної, та були аж iз Коломака. Що то, батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки видимо-невидимо їх тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять їх тут було, то, єй же богу моєму! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Знаєте, прийшло урем'я подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цiєю бiдною копiйчиною шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом її заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до нової нужди: тогдi ж будемо й думати, де що узяти.

Так оттакi-то там були. I їх вже i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й посхоплювались, щоб, знаєте, купця не втерять. Ото гарненько повстававши, помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть пiд гору, та йде вулицею… Луп очима! стоїть салдат.. Охрiм був собi парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: "Добридень, господа служивий!" А салдат мовчить… От Охрiм i пiшов своєю дорогою, а Кузьма Трохимович i всмiхнувсь, та й подумав: "Одурив i своїх! що то дальш буде?" Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: "Отже ж тут є постой! А що, як спитаю, чи не треба їм бува коням овса або якого борошна?" Та як порiвнявсь проти салдацького патрета, та й каже: "Господа москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому командєрству: коли треба вiвса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська; вiсiм з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки". Сеє кажучи, достав з халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав, покректав, пiднiс салдату та ще й приговорює: "Кабака гарна, терла жiнка Ганна! стара мати вчила її мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось подозвольте лишень!" Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв собi на розум: "Цур йому! - каже собi на думцi, - щоб ще по пицi не дав, бо вiн на те салдат…" Пiднявши баклаги та мерщiй до табору, не оглядаючись… А Кузьма Трохимович, сеє чувши, та "ких, ких, ких, ких!", та аж за боки брався, регочучи.

Поки ж сеє дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками й усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв її кат: чорнява мордата, трошки кирпатенька, та й рум'яна, як рожа, та таки й одягнена: очiпок, хоч вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому дiрки, i попiд руками, i на боках, так що видна була i уся одежа, i таки не проста, а мiщанська, бо вона узята була у Липцi аж iз самiсiнького Харкова, i не простого, а мiщанського роду; шушон набойчатий, спiдниця каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого вона є цвiту, бо дуже було замазано олiєю; вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а около сього дiла не можна чисто ходити; зараз випачкаєшся, як той чорт, що до вiдьми через трубу лазить.

От молодицi i кричать Явдосi: "Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то й ми бiля тебе". Явдоха й узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля салдацького патрета. "Ох, менi лихо! - сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та мерщiй пхнула її мiж свiй товар, - як таки бiля москаля сiдати? Вiн нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне… та тут таке буде, що й коробок не позбираємо…" - "Вибирай же друге мiсце, - гукнули молодицi, - може, й не з так щасливе буде, та усе-таки лучше, чим дати москалю орудувати над нашим крамом":

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: