Григорій Квітка-Основ'яненко - Салдацький патрет (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.docx39 Кб838
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_saldackiy_patret_latinska_pobre.fb280 Кб843

Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила вп'ять другою, теж чужою булкою i мiж свої положила; а де паляниця впала, так сама з своїм товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало, а чергу зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так до себе ближче, а бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де й школяр, що з малими грiшми купує самий дешевий товар, її не знайде; та за чергу кожен базар i лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiма перекупками отаманювати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря оборонять; тiльки щоб усi перекупки її слухали i що скаже, щоб сповняли, i чого потребує, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав її хто? Так зараз i нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олiю вип'є, або п'яний поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.

Тiльки що молодицi любенько посiдали i кожна з своїм крамом розташувалась, аж… тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями бiля них. Як же напустяться на нього перекупки! "Зачим тут став? Пiди собi геть; стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а сам iди хоч до чортiв, опрiч хлiба святого". От як затуркали, затуркали - бо звiсно, як нашi молодицi, скiльки їх не буде, та як заговорять разом усi ув один голос, так нiчого i не второпаєш: мов на потоках вода шумить, аж у вухах лящить! - а москаль i байдуже, а знай собi кричить:

"Гречишнищi гарячiї!" Що тут на свiтi робити? От бачать молодицi, що непереливки, пристали до Явдохи: "Роби, що знаєш, роби, а москаля збудь!"

Нiчого Явдосi робити, узяла - та усе-таки не з своєї коробки - три в'язки бубликiв i пiшла до патрета, та й… далебi що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: "Ваше благородiє, господа салдатство! будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького, бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями". Сеє кажучи, бачить, що салдат i не дивиться на неї, та й стала йому совати бублики в руку, та й приговорює: "Кете, озмiть, ваше благородiє! Пожалуйте, дома здасться". Салдат - нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, - засоромилась, почервонiла як рак, та швидше, не оглядаючись, - вiд нього та бублики - у свою коробку, i сiла. Що вже не питали її молодицi, що їй там було вiд москаля? так мовчить та й мовчить i каже:

"Адже збула москаля? чого ж вам бiльш…" Бо москаль, справдi, ще як побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своїми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сеє, посмiявсь собi нищечком та й каже: "Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засiдателя!"

А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили або не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харковi об пречистiй: усякого товару, якого тiльки подумаєш, усе є. Чи груш? Та i на возах грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi треба, та з якої хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить. А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики, чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбиванi. Тут суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля їх сластьонниця з грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаєте, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на сковороду у в олiю - аж шкварчить! - та зараз i пряжеть, i подає, а вже на олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмоктує. Тут же бiля неї продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там - залiзний товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе, чого треба. А тут вже - лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякiї сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки, тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав'яр, оселедцi, яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина. Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля їх стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня - а хатньої нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову - цур їй! Тут же був хрiн, рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина, то накупив би усього та й їв би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс! вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна; були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий товар: стрiчки, скиндячки, серги, баєвi юпки, плахти, шитi рукава i хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi, i з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта, запанки голов'янi; перснi, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого-то там не було!

А промеж такої пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не бiльш, нiж на воскресенiє у вутренi, як Христа, дочитуються, або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той божиться, той прицiнюється, той спорить, той товариство склика; той на жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть, колеса скриплять; той возом iде та кричить: "По глину, по глину!", а назустрiч йому викрикує: "По горшки, по горшки!" Дiти, погубивши матерiв, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробирається промеж народом; там перекупки хватають за поли парубкiв та школярiв: "Ходи сюди, дядюшка! - кричать, - вiзьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком… От паляниця легесенька, тiльки що з печi… "Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там i кричать,,бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнiсiнько, як у млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами. Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв троїсту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й вiдбiг. Iде й спiває, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi пляшка, а у другiй чарка; -кого не зострiне: "Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многiї лiта!" Вип'є i поштує його; коли той не схоче, так додолу горiлку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: "Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!" -та й пiшов дальш. Iде i побачив дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: "Дiгтярю, не журись! Шпонь вiдвiча грошами". Та й викине йому з кишенi повнiсiньку жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!" Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалує i нi об чiм не жалкує!

А там, чути, ведмiдь реве i танцює, а циган викрикує: "Ану, Гаврилку, як старiї баби п'янi валяються?.." Циганка ворожить та приговорює: "I щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п'ятачка на рученьку - усю правду скажу…" Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своє шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою ногою кобилу продати замiсть молодої, здорової. Та як обступлять нашого брата циганське навожденiє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так i сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, та тiльки дивишся та лупаєш очима i не знаєш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у руку оброть з шкапою, третiй тягне з твоєї кишенi хустку, де гаманець з грошами зав'язаний, а сей вже й здачi дає, та усi гуртом волочуть тебе пiд ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв своє ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола купити; та же ж за мої грошi i горiлку купували, i пили: а далi, замiсть дяки, у вiчi насмiялись: "Шкапа твоя, - кажуть, - трохи, чоловiче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi носять, то ще потягне…"

Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба нiчичирк: стоїть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятцi, бачив сеє все та й дума: "Добре наше дiло: побачимо, що дальш буде".

Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира… i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть стоїть, вiдрiзав з воза i вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяїн i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають, бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок - нiхто не баче; потягнув його до себе - нiхто не баче; положив гарненько на плече - нiхто не баче… та, не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок - сiп! - "Нащо ти грушi узяв? сякий, такий сину!" -питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Нєшта то вашi грушi-ста?" - "Адже ж не чиї, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви, хахли безмозглiї…" (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, - каже, - менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?" - та до них з пенею: "Ви, - каже, - зiваєте по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й лає. А далi ухватив за комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: "Цур тобi, - кажуть, - батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!" Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тiї спiва: "Вон моя команда! - та й показує на салдацький патрет, - пайдьом iк ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного - так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та - фiть, фiть! - посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своїй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качається, а далi каже: "Ох!" - та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя.

Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали, що їх не так i розглядають. Ось i тягнеться низка їх, та усе на пiдбор: одна вiд другої чорнявiша, одна вiд другої краща. Порозряджуванi так, що господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожної разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi* (*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.

От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна - зирк! та й каже нищечком: "Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!" - "Врешеш! Де ти їх уздрiла?"- питаються i розглядаються усюди. "Та онде, онде, бiля дiгтярної лавки стоїть з оружжом калавурний…" -"Так i є", - гукнули усi та.й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тiї пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм i лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили i обридли.

От i визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати… от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, такiї вже не вчити: усе знала.

Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн її ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: "А куди ти, Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата стоїть i хусточкою махає та голосно i кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А наш салдат стоїть, нi зачiпляє; нi перепиняє i нiчим її не займає! "Що за недобра мати, - думає Домаха, - таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займає. Хiба не смiє, чи що? Та вже ж вернусь ще…" От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась i пiдняла хустку: от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається i каже голосно: "Ох менi лихо! забула хустку… Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!"

Озирається, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Стоїть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись… От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…" Пiдiйшла, - i нахиляється i бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далi як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дiвчата i вiдозвалися до неї: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?" - "Але, говорить…" - кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.

"Що… що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." - обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. "Еге! що казав? - каже Домаха, - то не живий салдат, а то його парсуна!" - "Йо!" - гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сеє чувши i багато дехто пiдходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так i є, що намальований!" - та й пiдуть собi.

Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку… та мерщiй i присiв у ятцi.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини - зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: "При далiнусцi стояла"; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода їм назустрiч, - нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не бачать нiчого, буцiмто й не вони.

Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i поженихатись… Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб їх хто мiг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк їм поважа: "Нехай, - каже, - хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять".

От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: "Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!.."

Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розгледiв, що справдi салдат намальований i що увесь базар з нього глузує! "Тепер, - дума сердека, - не буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!" Стоїть, зажурившись, та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: "Буцiм я й не бачив, що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала! Се й слiпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловiк… Хiба тут були такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! чортзна-що й надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш'ється чобiт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряпувати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так… та таки i усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намалював же якийсь-то дурень!.." От i пiшли своєю дорогою, i Терешко дуже радий був, що спокутував iз себе бiду.

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну понюхав! З бiса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, i що то на мiсцi народу було, таки, мабуть, душ з п'ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то до єдиного, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та закепкував його роботу нiнащо. "Се вже, - каже собi, - курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь, щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер i оружжо щоб так було неначе живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно доглядатись, де й нужди мало i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентувати i щоб нiякого хвальшу не було у моїй роботi".

Вилiз iз своєї ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмалював, як там швець надряпав, та й уп'ять полiз та й каже: "Нехай пiдожду, поки краска пiдсохне, а там i вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобiт намальований".

Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми i йдуть вп'ять побiля салдацького патрета. От один парубок розгледiв його та й каже: "Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобiт, як ти сказав". - "Еге! iще б то й не послухав? - сказав Терешко, пiдсунувши шапку на саме тiм'я i узявшись у боки. - Я же силу знаю i зараз побачу, що не до шмиги!"* (*Не до ладу.). А як йому й досi досадно було на маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки занехаять, щоб маляра збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику силу у малярствi зна; посвиставши й каже:

"От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундєр не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так…"

"А зась не знаєш? - обiзвався Кузьма Трохимович з своєї ятки, - швець знай своє шевство, а у кравецтво не мiшайся!"

Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедiю i що Кузьма Трохимович так вiдрiзав Терешка-шевця! Як пiдняли Терешка на смiх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм своїм крамом, поїхав до свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив та й прав.

Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась нитка верховодити хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить, а тут йому хто-небудь i вiдрiже: "Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мiшайся!" - то так язик й прикусить i вже нiчичирк.

От i вся.

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: