Перейти до Вікіпедії

Мико́ла Хвильови́й (*1 (13) грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

 

Микола Хвильовий
(1893 — 1933)

Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників поре- волюційної української прози.

Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (сьогодні райцентр Сумської області). Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах, з 1921 р. — жив і працював у Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочас­них літературних організацій — «Г арт», В АПЛІТЕ, «Пролітфронт».

Цикли памфлетів Миколи Хвильового — «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», — а також полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925- 1928 рр.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового —- полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літера­торів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистец­тва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. По­ляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецт­во. Річ у тім, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який прив­чав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецт­во, на його стиль, на його прийоми».

Перші поетичні збірки Миколи Хвильового — «Молодість» (1921 р.), «Досвітні симфонії» (1922 р.), поема «В електричний вік» (1921 р.), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, отримали доволі високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремоь кевич), але якнайповніше свій талант Микола Хвильовий розкрив у жанрі новели чя (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним або імпресіоністичним заба

Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923 р.) стала якісно новим етапом у гочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центрально» манери Миколи Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з , історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. У людській масі, у вирі люційних подій письменник виокремлює найперше людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення.

Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт зі своїм часом, його одновимірною буденністю. Для Миколи Хвильового було характерне руйнування тра­диційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаменгальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає авто­рові радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинува­чували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати україн­ську культуру та літературу від культури російської».

В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, на знак проте­сту проти арешту М. Ялового, Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.