Микола Хвильовий - Вальдшнепи

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1302
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1424

 

Микола Хвильовий

Вальдшнепи

I

    

    В цей, ко­лись заш­тат­ний го­ро­док, що стоїть вiд Не-Па­ри­жа (так хтось iро­нiч­но наз­вав на­ше мiс­то) за шiст­сот, приб­лиз­но, кi­ло­мет­рiв, Ган­на i Дмит­рiй приїха­ли в се­ре­ди­нi черв­ня,- то­дi, ко­ли не тiльки ви­ног­ра­дом, але й аб­ри­ко­са­ми не пах­тить наш сте­по­вий пiв­день. То­ва­риш Вов­чик при­був ба­га­то пiз­нiш, i са­ме то­го лип­не­во­го дня, ко­ли над рi­кою прой­шла гро­за й ви­па­ли хо­лод­нi до­щi. Вiн приїхав, як завж­ди, розх­рис­та­ний та не­уваж­ний i, не­дов­го га­да­ючи, за­бiг по до­ро­зi до "бу­фе­ту най­кра­щих фi­алок I. Л. Ка­ра­си­ка": Дмит­рiй в своєму лис­тi (лист дав­но вже за­губ­ле­но) якось зга­ду­вав це до пев­ної мi­ри рiд­не йо­му по зву­коз­бi­гу прiз­ви­ще.

    - Так от що, до­ро­гий джентльме­не,- ска­зав вiн, чем­но ски­да­ючи па­на­му,- ме­нi пот­рiб­на ад­ре­са моїх дру­зiв.

    - А хто ж ва­шi дру­зi?-по­цi­ка­вив­ся I. Л. Ка­ра­сик. То­ва­риш Вов­чик нi­як не че­кав та­кої вiд­по­вi­дi й то­му зди­во­ва­но пiд­ки­нув бро­ви.

    - Хiба ви не знаєте мусьє Ка­ра­ма­зо­ва й ма­дам Ка­ра­ма­зо­ву?

    I. Л. Ка­ра­сик за­ме­ту­шив­ся i зро­бив ви­ну­ва­те об­лич­чя. "Бра­тiв Ка­ра­ма­зо­вих" вiн, мож­на ска­за­ти, чи­тав, але йо­му й на дум­ку не спа­да­ло, що цi бра­ти (чи там один брат) мог­ли за­вi­та­ти в йо­го глу­хий край. От­же, вiн вва­жає за пот­рiб­не яко­мо­га ско­рiш за­ту­шу­ва­ти свою не­по­iн­фор­мо­ва­нiсть i, пiд­су­нув­ши своєму нес­по­дi­ва­но­му й хи­мер­но­му гос­те­вi бруд­ненько­го стiльця, зап­ро­по­ну­ва­ти йо­му плуш­ку фi­ал­ки влас­но­го ви­роб­ницт­ва.

    - Дуже дя­кую! - ска­зав то­ва­риш Вов­чик, вий­ма­ючи з ки­ше­нi п'ятнад­цять ко­пiй­ок.-Але ви ме­не не зро­зу­мi­ли… Спра­ва от у чо­му…

    Далi вiн з'ясу­вав, у чо­му спра­ва, i ре­бус на­реш­тi бу­ло розв'яза­но. I од­ра­зу ж яс­но ста­ло, яке має вiд­но­шен­ня I. Л. Ка­ра­сик до Дмит­рiя й Ган­ни (бук­вально нi­яко­го!) й скiльки вiн знає про них (рi­шу­че нi­чо­го!). То­дi то­ва­риш Вов­чик поп­ро­хав про­ба­чен­ня за тур­бо­ту й пi­шов. Вiн пi­шов да­лi й за якусь го­ди­ну най­шов своїх. Про "бу­фет най­кра­щих фi­алок" та ко­мiч­не не­по­ро­зу­мiн­ня вiн так i за­був по­iн­фор­му­ва­ти, але вiн тут же роз­по­вiв цi­ка­ву iс­то­рiю, що до­пi­ру тра­пи­лась iз ним на рiч­но­му па­роп­ла­вi: iс­то­рiю знай­омст­ва з до­сить-та­ки пi­кант­ни­ми да­моч­ка­ми. Вiн так енер­гiй­но роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, що Ган­на тiльки й мог­ла зро­зу­мi­ти: роз­мо­ва йде про "тих же жен­щин".

    - Одну звуть… не пам'ятаю як,- го­во­рив то­ва­риш Вов­чик,-а дру­га-тьотя Кла­ва. З ни­ми та­кий серй­оз­ний в зо­ло­то­му пенс­не батько… А втiм, мо­же, й не батько - я не по­цi­ка­вив­ся.

    - Так ти за­пев­няєш, що цi да­ми меш­ка­ють не­да­ле­ко вiд нас? - ска­за­ла Ган­на, ки­да­ючи шит­во.

    - Саме це я й хо­чу ска­за­ти, Ган­ну­сю! I ще я хо­чу ска­за­ти, що тьотя Кла­ва ме­нi стра­шен­но по­до­ба­лась i що за якiсь два мi­ся­цi (во­ни теж приїха­ли на два мi­ся­цi) я, ма­буть, в неї ос­та­точ­но за­ко­ха­юсь.

    Товариш Вов­чик за­ре­го­тав, зов­сiм не до ре­чi пiд­морг­нув своєю бi­лою бро­вою Ган­нi й, нас­пi­ву­ючи арiю з "Кня­зя Iго­ря", пi­шов ми­тись.

    - Ну й коз­ле­тон!-бе­ру­чись за ушi, ска­зав Ка­ра­ма­зов.Нi­як вiн не по­го­диться, що йо­му спi­ва­ти не мож­на. Ган­на спiд­ло­ба по­ди­ви­лась на Дмит­рiя.

    - Менi здається, що я не по­ми­ля­юсь, на­зи­ва­ючи твоїх но­вих знай­омих на­хаб­ка­ми,- про­мо­ви­ла во­на.- Чи, мо­же, ти ду­маєш, що це не во­ни за­че­пи­ли то­ва­ри­ша Вов­чи­ка?

    Ганна на­ро­чи­то вис­ло­ви­лась рiз­ко: во­на вик­ли­ка­ла чо­ло­вi­ка на од­вер­тiсть.

    Безперечно, во­ни,- спо­кiй­но й ла­ко­нiч­но ска­зав Ка­ра­ма­зов.- Ти вга­да­ла.

    Вiдповiдь, як i тре­ба бу­ло че­ка­ти, не за­до­вольни­ла жен­щи­ну, i во­на зру­ши­ла бро­ви. Та й як Ган­нi не хму­ри­тись? Во­на ду­же ра­да, що Дмит­рiй на­ва­жив­ся на­реш­тi. по­ки­ну­ти гни­лу Ло­пань i ба­га­то спо­кiй­нi­ший став. Але не мож­на й цього ро­би­ти; не мож­на цi­лих два тиж­нi блу­ка­ти по но­чах з яки­мись ви­пад­ко­ви­ми мi­ща­ноч­ка­ми й увесь час де­монст­ру­ва­ти свою безг­луз­ду конс­пi­ра­цiю. I справ­дi: чо­му вiн не хо­че роз­мов­ля­ти з нею на до­пi­ру за­чеп­ле­ну Вов­чи­ком те­му? Ган­на знає, що це - чер­го­ве не­серй­оз­не за­хоп­лен­ня, але на цей раз во­на чо­мусь боїться за ре­пу­та­цiю сво­го чо­ло­вi­ка. Яки­мись пi­доз­рi­ли­ми зда­ються їй цi дач­ни­цi, i во­на зно­ву при­га­дує всi под­ро­би­цi не­ве­лич­кої су­тич­ки, що тра­пи­лась на то­му ж та­ки рiч­но­му па­роп­ла­вi.

    Як пам'ятає во­на, Дмит­рiй не­обе­реж­но за­че­пив лiк­тем од­ну з них, здається, мо­лод­шу, з та­ки­ми надз­ви­чай­но миг­да­ле­ви­ми очи­ма. Та по­вер­ну­лась i наз­ва­ла йо­го вед­ме­дем. Дi­мi ус­мiх­нув­ся й ска­зав, що вiн по­год­жується з та­ким виз­на­чен­ням, та, на жаль, во­но йо­го зов­сiм не об­ра­жає. Во­на спи­та­ла чо­му. Вiн ки­нув який­сь па­ра­докс i по­чав за­пев­ня­ти її, що тут по­га­но­го нi­чо­го не­ма, бо… й вся йо­го на­цiя тро­хи ма­му­лу­ва­та. - Але хi­ба це вип­рав­дан­ня? - спи­та­ла во­на. То­дi Дмит­рiй сто­яв на своєму i якось ду­же ро­ман­тич­но ре­ко­мен­ду­вав свою країну. Вiн го­во­рив стра­шен­но за­хоп­ле­но, й жiн­ка з миг­да­ле­ви­ми очи­ма, рап­том стис­нув­ши йо­му ру­ку, ска­за­ла, що во­на пер­шо­го муж­чи­ну зуст­рi­чає з та­кою яс­нiс­тю ду­мок. Яс­нос­тi, на жаль, нi­якої не бу­ло, але Дмит­рiю цей комп­лi­мент по­до­бав­ся: в цьому Ган­на вже цiл­ком пе­ре­ко­на­лась.

    - Ну, доб­ре, - зiтх­ну­ла во­на, - я за­до­во­ле­на твоєю вiд­по­вiд­дю.

    Карамазов неп­ри­вiт­но зирк­нув на дру­жи­ну i зцi­пив зу­би. Йо­му вже об­рид­ло це нит­тя, й вiн пос­та­но­вив при­пи­ни­ти йо­го.

    - Чого то­бi тре­ба вiд ме­не? - спи­тав вiн. - Чи ти хо­чеш, щоб я со­бi ку­лю пус­тив у лоб?

    Ганна на­реш­тi зро­зу­мi­ла чо­ло­вi­ка й пе­ре­ве­ла роз­мо­ву на iн­шу те­му. Во­на на­вiть зас­по­коїлась, бо то­дi не при­пус­ка­ла, зви­чай­но, що цi ви­пад­ко­вi да­ми зiг­ра­ють в її жит­тi не­аби­яку роль.

    Товариш Вов­чик зу­пи­нив­ся в то­му ж бу­дин­ко­вi, де й Дмит­рiй. Йо­му да­ли ок­ре­му кiм­на­ту, що ви­хо­ди­ла вiк­на­ми до аб­ри­ко­со­во­го са­ду, й вiн був ду­же за­до­во­ле­ний: бiльша iзольова­нiсть вiд дру­га, без­пе­реч­но, зiп­су­ва­ла б йо­му дач­ний вiд­по­чи­нок. Крiм Вов­чи­ка, в квар­ти­рi Ка­ра­ма­зо­вих осе­ли­ла­ся ще й служ­ни­ця Одар­ка: Ган­на най­ня­ла її на два мi­ся­цi. Служ­ни­ця ва­ри­ла обiд i хо­ди­ла на ри­нок за про­дук­та­ми. Дмит­рiю во­на чо­мусь на­га­ду­ва­ла вi­до­му ку­хо­вар­ку з не менш вi­до­мо­го "Смi­ху", й вiн, ко­ли во­на мовч­ки по­зи­ра­ла на нього, завж­ди по­чу­вав се­бе якось нi­яко­во. Одар­ка так хи­мер­но ди­ви­лась на своїх ха­зяїв, нi­би во­ни й справ­дi щось не­гар­не за­таїли в со­бi. Во­на бу­ла стра­шен­но мов­чаз­на, й вiд неї Ка­ра­ма­зо­ви чу­ли тiльки ко­рот­ке "слу­хаю".

    Словом, з та­ко­го-то чис­ла та­ко­го-то мi­ся­ця в оби­ва­тельське ко­ло заш­тат­но­го го­род­ка вли­лась но­ва й цiл­ком ор­га­нi­зо­ва­на сiм'я.

    Але не ду­же ра­дiс­но зуст­рiв її пiв­день. З мо­ря бiг га­ря­чий вi­тер, i про­вiн­цi­альнi ву­ли­цi бук­вально ви­го­рi­ли. Уве­че­рi по­вiт­ря дзве­нi­ло ко­ма­ра­ми й так па­ли­ло об­лич­чя, що не бу­ло жод­ної мож­ли­вос­тi вий­ти з кiм­на­ти.

    Iсторiя по­ча­лась в один iз та­ких ве­чо­рiв. Спа­ле­не сон­це уже дав­но за­ри­лось у да­ле­ких пiс­ках, але вiк­на й вi­кон­ни­цi i до­сi бу­ло за­чи­не­но наг­лу­хо. В кiм­на­тi в пiв­тем­ря­вi (як це бу­ває в ро­ма­нах) си­дi­ла Ган­на й по­жад­ли­во, не­ве­лич­ки­ми ковт­ка­ми, пи­ла хо­лод­ну во­ду. Дмит­рiй i то­ва­риш Вов­чик ле­жа­ли на ка­на­пах.

    - Це не­мож­ли­во! - ска­за­ла Ган­на. - Це не вiд­по­чи­нок, а якась му­ка.

    - Цiлком спра­вед­ли­во, моя Анет, - пiдт­вер­див то­ва­риш Вов­чик. - Я бук­вально те ж са­ме ду­маю.

    Ганна мов­ча­ла. То­дi дов­гий Вов­чик роз­ки­нув свої дов­гi ру­ки, по­ди­вив­ся на сво­го ло­ве­ра­ка[1], що, важ­ко ди­ха­ючи, ле­жав бi­ля йо­го ка­на­пи, i ска­зав, що вiн, як тiльки одк­ри­то бу­де по­лю­ван­ня, од­ра­зу ж плю­не на цей го­ро­док i на цi­лий мi­сяць за­лi­зе в ко­ми­шi.

    - А що я му­шу ро­би­ти?

    - А то­бi я рад­жу заб­ра­ти мої ву­доч­ки й ло­ви­ти риб­ку. Мож­на ще щось при­ду­ма­ти.

Сторінка 1 з 18 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 > У кінець >>

Пошук на сайті: