Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_doroga_y_lastivka.docx)Mikola_hviloviy_doroga_y_lastivka.docx18 Кб576
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_doroga_y_lastivka.fb2)Mikola_hviloviy_doroga_y_lastivka.fb216 Кб403

«Дорога й ластівка» - це блискуча імпресіоністична новелка. Хоч вона й писалася ще у відносно благополучні часи (початок 20-х рр.), але пророчо передала внутрішній стан митця, що відчуватиметься дедалі виразніше, — стан приреченості, пастки. У вітряну, дощову ніч заблудна ластівка знайшла притулок у теплій, яскраво освітленій кімнаті. Але це її не заспокоїло, а навпаки, тільки налякало. І лампа на столі, і пухнастий килим, і книги в настінних шафах — усе це таке чуже для неї. Вона хоче вирватись із цієї золотої кліті, але тільки боляче б'ється грудьми об перешкоди і зрештою забиває себе до смерті. Доля письменника, як і багатьох його побратимів по перу, напрочуд схожа на долю цієї ластівки. Вони за всяку ціну прагнули вивести рідну літературу на новий широкий шлях, прагнули вирвати її з «золотої кліті», яку готувало для неї партійне чиновництво, на волю. Але тільки розбили собі груди об непорушну твердь тоталітарного пресу.

 

Микола Хвильовий

Дорога й ластівка

І

    

    У перс­пек­тиві - до­ро­га.

    Праворуч, ліво­руч - ак­ва­релі. Да­ле­ко - ліс. До­ро­га до лісу, а мо­же, вбік.

    Дорога спокійно відхо­дить, і на ній по­рожньо.

    Мабуть, ско­ро за­жовтіє лис­тя, і в не­бо за­су­мує ста­рий дуб. Ста­рий дуб був ко­лись біля на­шої ха­ти, в ди­тинстві.

    Я див­люсь на до­ро­гу, і во­на ве­де ме­не за да­лекі го­ни.

    Покірно йду за нею.

    …Колись бу­ла бе­ре­за, зірвав лис­ток і по­ло­жив у кни­гу; книзі, здається, більш як сто літ, по­жовк­ли навіть ряд­ки. А в цій книзі лист із бе­ре­зи, по­жовк­лий. (Мо­же, бе­ре­зи вже й не­ма… А де згад­ка про ав­то­ра столітньої кни­ги з по­жовк­ли­ми ряд­ка­ми?)

    …Дивлюсь на до­ро­гу. На до­розі по­рожньо, і я ду­маю про не­бут­тя: ко­ли до­ро­га відхо­дить, тоді щось відхо­дить, ку­дись відхо­дить.

    …Потім зга­дую сли­ви.

    Саме по цій до­розі вез­ли ко­лись сли­ви. Я був ма­ленький і про­хав у тітки слив.

    Тоді во­на да­ла мені жме­ню.

    Та не бу­ли то сли­ви. Бу­ло ди­тинст­во.

    …На краєвиді куп­чаться хма­ри, зби­ра­ються на вечір.

    Але то бу­де не по­топ, а впа­де зви­чай­на ро­са. Тоді за­буяє рос­ли­на.

    А в по­топі (пам'ятаєте?) бу­ли го­лу­би.

    Біля вікна про­летіли го­лу­би, фирк­ну­ли і зник­ли за ве­ли­чез­ним бу­дин­ком.

    І ка­же го­луб­ка: - До­ро­га? - Ка­же го­луб: - До­ро­га!

    Потім по­летіли на пло­щу Во­ло­дарсько­го і там сіли біля ра­туші.

    …Дивлюсь знов на до­ро­гу.

    За нею, ку­ди во­на йде, іде су­ворість, мо­же, жорс­токість, мо­же, са­ма смерть.

    Ну, і що ж? Хай ідуть: так тре­ба.

    Але все-та­ки що з до­ро­гою?

    І ска­зав го­луб: - До­ро­га? - Ска­за­ла го­луб­ка: - До­ро­га!

    По да­лекій до­розі пішла ши­ро­ка тінь. Про­хо­ди­ли роз­пат­лані хма­ри і по­га­си­ли сон­це.

    Коли прой­шла тінь і схо­ва­ла до­ро­гу - до­ро­ги не бу­ло. Я впав на обніжок своєї муд­рос­ти й по­ду­мав з тос­кою:

    - Дорога?

    Але го­лу­би не ози­ва­лись.

    Город шумів, кри­ча­ли мо­то­ри, летіли бу­дин­ки.

    Мій да­ле­кий сон (ле­бе­ди­не кри­ло) роз­та­нув над містом.

    …Я надів каш­ке­та й вий­шов на ву­ли­цю.

    

II

    

    Було ти­хо і тем­но. Рап­том повіяв вітер.

    І зак­ру­ти­ло,

    зашуміло

    в де­ре­вах.

    Був грім - то прий­шла літня па­ху­ча гро­мо­ви­ця.

    Зірвало її, і пом­ча­лась во­на на тем­ну прос­торінь.

    …А потім за­шумів дощ.

    Вона шу­ка­ла світло -

    - шукала,

    найшла,

    полетіла.

    Влетіла.

    Було чу­до­ве блис­ку­че світло і ти­хо, без до­щу.

    То бу­ла кімна­та.

    Сіла на шафі - спокійно, су­хо, теп­ло.

    Але хви­лю­ва­лась.

    Її хви­лю­ва­ло зви­чай­не світло - елект­ри­ка.

    Тоді во­на зірва­лась і зно­ву по­летіла.

    І от - чо­ти­ри ок­са­ми­то­вих стіни.

    Ясно: вда­ри­лась в ок­са­ми­то­ву стіну і впа­ла в фар­фо­ро­ву ча­шу.

    Назад!

    Назад!

    І - в клавіші!

    Пронісся ме­лодійний звук.

    А що во­на?

    …Ще раз у сте­лю роз­пи­са­ну, а там

    в зне­мозі

    впала.

    Сиділа. Важ­ко ди­ха­ла.

    А її ніжки об­гор­тав ки­лим - то східний ок­са­ми­то­вий ки­лим із Турції.

    Певно, кімна­та бу­ла нез­ви­чай­на - то бу­ла кімна­та в моїй уяві.

    …А за вікном но­сив­ся вітер, скиг­ли­ли де­ре­ва, три­вож­но кри­ча­ли гуд­ки.

    Тільки ніч сміялась ти­хо, тем­но і лу­ка­во.

    …Так! Во­на шу­ка­ла вікна - ви­летіти у вікно, у дощ, у ніч.

    Але вікна не бу­ло.

    А потім ще дов­го но­си­лась по кімнаті. Зно­ву па­да­ла в фар­фо­ро­ву ча­шу й би­лась у роз­пис­ну сте­лю.

    Була в роз­пуці - її над­то три­во­жи­ло зви­чай­не світло - елект­ри­ка.

    …Тоді в дощ зас­киг­ли­ли де­ре­ва, потім у дощ засміялись де­ре­ва.

    Чи чу­ла во­на, як сміялись де­ре­ва?

    Нічого не чу­ла во­на.

    Нічого!

    Нарешті

    - вдарилась во­на в срібну жи­ран­до­лю і впа­ла на ок­са­ми­то­вий ту­рецький ки­лим.

    зідхаючи вос­таннє (во­на роз­би­лась на смерть), хи­ли­ла голівку від світла й шу­ка­ла очи­ма

    - вікно.

    Вікна не бу­ло. І во­на вмер­ла.

    …А за вікном сто­яла ніч і ти­хо, тем­но і лу­ка­во усміха­лась.

    За де­сять хви­лин світа­ло.

    За го­ди­ну я увійшов у кімна­ту.

    Вже ночі не бу­ло.

    Пройшла гро­мо­ви­ця, прой­шов дощ.

    Підводилось сон­це.

    Пахло сон­цем, пах­ло жит­тям.

    Я зідхав гли­бо­ко й ви­со­ко підвів го­ло­ву.

    …Потім узяв її за крильця, зне­важ­ли­во по­ди­вив­ся на крильця й ки­нув її в по­мий­ну яму, де ри­лись бро­дячі міські пси.

    То бу­ла ластівка.