Микола Хвильовий - Повість про санаторійну зону

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2024
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб1925

 

Уже опублікована на початку 1924 p. «Повість про санаторійну зону» була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами «великої» прози. Хоча написано твір у тій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірико-імпресіоністичній стилістиці. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу «санаторійна зона» — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям колишні борці, які болісно переживають крах ідеалів.

 

Микола Хвильовий

Повість про санаторійну зону

    

    Із що­ден­ни­ка хво­рої: «…І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок…»

    

І

    

    Над сто­рож­кою ти­шею са­на­торійно­го за­кут­ка мет­нув­ся мо­ло­дий го­лос і - про­пав. Але дзвінкий відго­ло­сок, за­ти­ха­ючи за дальніми осо­ка­ми, ще дов­го сто­яв над рікою.

    - Ма-а-айо!

    На зоні ко­нав ніжний прис­мерк. Вечір сто­яв струн­кий, про­зо­рий і лег­кий, мов тру­си­ко­вий пух. Крізь гу­ща­ви­ну ку­че­ря­вих де­рев ли­ну­ла ти­ховійна жу­ра. Сто­яло гли­бо­ке літо. Над ве­ран­дою жевріла го­лу­бо­ока суєта вечірнього не­ба, а з бе­зодні ви­ри­нав мо­ло­дик: не­ясні лінії і мідний німий хре­бет.

    На Грал­тай­ських Ме­жах лед­ве чут­но кри­чав са­на­торійний і ду­рень.

    І тоді ж із-за пиш­ної яб­луні вий­шов ор­ди­на­тор і пішов по доріжці - су­во­рий, у біло­му ха­латі, пенс­не в зем­лю. Він провіряв ос­тан­ню ле­жан­ку. На дру­го­му краю са­на­торійної зо­ни суєти­лась сест­ра з тер­мо­мет­ром. Потім сест­ра пішла бе­ре­зо­вий ку­ток, підійшла до по­рожніх кой­ок і ска­за­ла:

    - Ах, Бо­же мій! І сьогодні шос­та па­ла­та? Де ж Май­я?… Де ж, на­решті, анарх?… А-ах, Бо­же мій!

    Але їй ніхто не відповів. Тільки ле­генький вітер ша­мотів у ди­ко­му ма­лин­ни­ку й ви­га­няв на тра­ви та­бунці зе­ле­них хвиль.

    Сестра тро­хи пос­то­яла в роз­дум’ї й рап­том ки­ну­ла, по­вер­та­ючись до кой­ок з хво­ри­ми:

    - Скажіть, будь лас­ка, анар­хові, що я йо­му цього не про­ба­чу. Це ж не­мож­ли­во! Який же це ре­жим? - І пішла ту­ди, де сто­яв су­во­рий ор­ди­на­тор…

    Потім хтось вибіг за зо­ну і - в ру­пор:

    - Аго-о-ов!

    Насторожилася ріка й по­нес­ла озов на ни­зи­ни, на пле­са, і за­ми­ра­ючи. І зно­ву нічо­го не чу­ти. Тільки зрідка з де­ся­тин міської в’язниці долітав во­ло­ха­тий гомін: то кри­чав глу­хим нап­ру­же­ним кри­ком тю­рем­ний наг­ля­дач.

    Нарешті з ди­ко­го ма­лин­ни­ка вис­ко­чи­ла Май­я. Слідом за нею своєю зви­чай­ною мля­вою хо­дою - ве­ли­чез­ний во­ло­ха­тий анарх. Ско­ро ле­жа­ли на своїх кой­ках і пе­ре­ки­да­лись фра­за­ми. Ско­ро за­го­во­ри­ла й Унікум: во­на ніко­ли в та­ких ви­пад­ках не мов­ча­ла. Унікум має для цього спеціальну ти­ра­ду, що в ній зга­дується Са­во­на­ро­лу, фло­рентійців, ас­ке­тизм, жах, ри­дан­ня й т. д., і все це нед­воз­нач­ний на­тяк на анар­ха.

    Хтось позіхнув. Оче­вид­но, ти­ра­да не тільки на то­го, ко­му її бу­ло приз­на­че­но, але й на реш­ту публіки вже не впли­ва­ла. Про­те не­за­ба­ром і са­ма Унікум за­мовк­ла: ма­буть, і їй бу­ло нуд­но. І справді: про­мо­ву її зовсім не роз­ра­хо­ва­но на анар­хо­ву за­пальність. Во­на доб­ре ро­зуміє, як важ­ко роз­тор­са­ти цього вед­ме­дя. Ска­за­ла - і все!

    Тільки за півго­ди­ни мир­ша­вий дідок (ле­жав тут не­да­ле­ко), про­ки­да­ючись, зга­дав:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    Цим би, оче­вид­но, і зліквідо­ва­но бу­ло відго­лос­ки на ти­ра­ду Унікум, ко­ли б не Хло­ня.

    - А що то зна­чить «та­во­на­ро­ла»? - спи­тав він дідка, нер­во­во од­ки­нув­ши го­ло­ву.

    - Тантіменталітм - от що! - ки­нув дідок і за хіхікав.

    Цього бу­ло до­сить. Та­ка відповідь зірва­ла Хло­ню, «на­шо­го оригінально­го па­цан­ка», як йо­го на­зи­ва­ли хворі, «на­шо­го ме­лан­холіка», що за кілька місяців встиг чо­ти­ри ра­зи збіга­ти до ріки то­пи­ти­ся.

    Хлоня зірвав­ся з місця і, підбігши до дідка, зак­ри­чав істе­рич­но.

    - Ну да! Ну да! Сен­ти­мен­талізм!… Але ти ро­зумієш, що це? Чуєш, чор­то­ва тю­тя?

    Всі обер­ну­лись. Це ж не­мож­ли­во! Який-не­будь мо­ло­ко­сос - і так по­во­диться з до­рос­ли­ми. Сест­ра му­сить обов’язко­во до­ло­жи­ти ор­ди­на­то­рові. Хіба анарх ма­ленький? Та він же дідка мо­же од­ним пальцем уби­ти! Хіба він не пос­тоїть за се­бе, ко­ли він всерй­оз прий­має цю клич­ку? А що тут особ­ли­во­го? Нев­же Са­во­на­ро­ла - та­ке по­га­не ім'я?… На­решті, чо­го ж анарх мов­чить?… От ще бай­ду­жий ведмідь!

    А з Хло­нею тре­ба покінчи­ти. Бо ж і справді ніхто нічо­го не знає про справжній ду­шев­ний стан цього хлоп­ця. Мож­ли­во він прос­то ри­сується… А ко­ли він істе­рик, тре­ба ліку­ва­ти­ся, для цього єсть спеціальні лікарні. Не мож­на до­пус­ка­ти, щоб він на­во­див те­рор на весь са­на­торій.

    Сестра Кат­ря зас­по­ко­юва­ла хво­рих. І ко­ли на кой­ках стих­ло, во­на звер­ну­ла­ся до Хлоні:

    - Навіщо ви так?… Ах, як не­гар­но!

    Хлоня мов­чав.

    Анарх теж не про­мо­вив жод­но­го сло­ва. Всі ці «історії» дав­но йо­му об­рид­ли, і він не бу­де втру­ча­ти­ся в роз­мо­ву.

    Краще він бу­де уваж­но ди­ви­ти­ся на чис­те про­зо­ре не­бо і мріяти. І він мріє. Він ба­чить, як у небі рос­те хрус­тальна фор­те­ця з не­мож­ли­во синім фа­са­дом, як по безк­рай­ому го­ро­во­му оке­ані, по­чи­на­ючи свій повітря­ний путь від екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми, пли­вуть білі ба­раш­ки на своїх біло­рун­них чов­нах. І ко­ли б не цей не­гар­ний смішок, що ним весь час сміяла­ся Май­я (бу­ла в то­му смішку якась неп­риємна нот­ка), анарх по­чу­вав би се­бе цілком доб­ре. При­най­мні за­раз.

    Майя зно­ву засміялась.

    Звичайно, мож­на по­вер­ну­тись і спи­та­ти, чо­му їй так ве­се­ло. Але ж це да­рем­но: Май­я ска­же, що во­на зга­да­ла щось смішне. На тім і крап­ка. А справді це не так. Він має на це до­ка­зи.

    Нарешті, всі ці ідіотські історії з Са­во­на­ро­лою, без­пе­реч­но, не об­хо­дяться без її зло­го язич­ка.

    Сестра Кат­ря ос­та­точ­но зас­по­коїла хво­рих. Влас­не, ніхто й ніко­го не хотів об­ра­жа­ти (вип­рав­ду­вав­ся дех­то), і зроб­ле­но не­ве­лич­кий та­ра­рам ли­ше для то­го, щоб тро­хи зба­ла­му­ти­ти ти­хе озе­ро сіро­го са­на­торійно­го буд­ня.

    Над са­на­торієм сто­яла сто­рож­ка ти­ша. Про­хо­ди­ла ос­тан­ня ле­жан­ка. Роз­ки­дані по сад­ку кой­ки вже не пе­ре­ки­да­лись го­лос­ни­ми фра­за­ми. Хворі че­ка­ли ве­чері.

    Але за чверть го­ди­ни до дзво­ни­ка біля пус­тельної клум­би на північно­му краю бу­дин­ку рап­том ви­рос­ла фігу­ра. Од­ра­зу ж ма­ло не всі звер­ну­ли на неї ува­гу.

    Майя цієї фігу­ри не ба­чи­ла. Во­на по­вер­ну­ла­ся до анар­ха й ска­за­ла:

    - Ну… як діла?

    - Не знаю! - не­охо­че ки­нув той.

    Тоді Май­я підве­лась і сіла біля нього. Потім пог­ла­ди­ла йо­го во­ло­ха­ту го­ло­ву своєю ви­хо­ле­ною ру­кою:

    - Ах ти, моя во­ло­хат­ко!

    - Майо!… Не тре­ба! - ти­хо ска­зав він і взяв її не в міру тон­ку талію в свою мус­ку­ляс­ту ру­ку.

    Вона засміяла­ся ти­хим смішком, ко­кет­ли­во опус­ти­ла го­ло­ву, швид­ко мет­ну­ла пог­ляд, схо­пи­ла йо­го пог­ляд і обид­ва пе­ре­ве­ла до тон­кої со­роч­ки на свої тугі грудні яб­лу­ка.

    - Не тре-ба? - про­тяг­ну­ла Май­я, і, зирк­нув­ши на ве­ран­ду, рап­то­во ски­ну­лась: - Са­во­на­ро­лоч­ко! Він і досі тут?

    Атож! І справді біля клум­би з клун­ком мет­ран­паж. Сьогодні зран­ку він прий­шов у са­на­торій і рішу­че за­явив, що не піде відціля. Це бу­ло тро­хи комічно, але й тро­хи трагікомічно, як дех­то ка­зав.

    Метранпаж за­явив, що він хо­че осе­ли­тись на са­на­торійній зоні. Він має від сво­го ви­роб­ницт­ва відпуст­ку, та він не має мож­ли­вості по­ди­ха­ти свіжим повітрям. А че­рез те, що в дер­жав­них са­на­торіях зав­ше заб­ра­но всі безп­латні місця і - між на­ми ка­жу­чи (на це «між на­ми ка­жу­чи» мет­ран­паж зро­бив декілька на­го­лосів) - не ти­ми, ко­му слід за­би­ра­ти, - він ре­во­люційним шля­хом хо­че вип­ра­ви­ти де­які дрібненькі хи­би «на­шо­го» апа­ра­ту.

    Дзвонили до губзд­ра­ву. Не бу­ло на­чальни­ка: бу­де вве­чері. Мет­ран­паж че­кав.

    - Коли хо­чеш - це мені по­до­бається, - ска­за­ла Май­я, - бо це справж­ня упертість.

    - Упертість - то так, але по­дивіться на анар­ха, - го­во­ри­ла на дальній койці Унікум. - Це ж цілі оке­ани іронії, цілі таємниці анархістської муд­рості. Як же: рес­публіка по­ки­ну­ла мет­ран­пажів!

    Унікум і те­пер ніхто не відповідав.

    Падало сон­це. Не­чут­но гриміло за рікою на­гар­то­ва­ним за день жов­то­жа­ром. Ух­нув сич…

Сторінка 1 з 24 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 > У кінець >>

Пошук на сайті: