Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб1469
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб1108

 

Уже опублікована на початку 1924 p. «Повість про санаторійну зону» була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами «великої» прози. Хоча написано твір у тій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірико-імпресіоністичній стилістиці. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу «санаторійна зона» — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям колишні борці, які болісно переживають крах ідеалів.

 

Микола Хвильовий

Повість про санаторійну зону

    

    Із що­ден­ни­ка хво­рої: «…І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок…»

    

І

    

    Над сто­рож­кою ти­шею са­на­торійно­го за­кут­ка мет­нув­ся мо­ло­дий го­лос і - про­пав. Але дзвінкий відго­ло­сок, за­ти­ха­ючи за дальніми осо­ка­ми, ще дов­го сто­яв над рікою.

    - Ма-а-айо!

    На зоні ко­нав ніжний прис­мерк. Вечір сто­яв струн­кий, про­зо­рий і лег­кий, мов тру­си­ко­вий пух. Крізь гу­ща­ви­ну ку­че­ря­вих де­рев ли­ну­ла ти­ховійна жу­ра. Сто­яло гли­бо­ке літо. Над ве­ран­дою жевріла го­лу­бо­ока суєта вечірнього не­ба, а з бе­зодні ви­ри­нав мо­ло­дик: не­ясні лінії і мідний німий хре­бет.

    На Грал­тай­ських Ме­жах лед­ве чут­но кри­чав са­на­торійний і ду­рень.

    І тоді ж із-за пиш­ної яб­луні вий­шов ор­ди­на­тор і пішов по доріжці - су­во­рий, у біло­му ха­латі, пенс­не в зем­лю. Він провіряв ос­тан­ню ле­жан­ку. На дру­го­му краю са­на­торійної зо­ни суєти­лась сест­ра з тер­мо­мет­ром. Потім сест­ра пішла бе­ре­зо­вий ку­ток, підійшла до по­рожніх кой­ок і ска­за­ла:

    - Ах, Бо­же мій! І сьогодні шос­та па­ла­та? Де ж Май­я?… Де ж, на­решті, анарх?… А-ах, Бо­же мій!

    Але їй ніхто не відповів. Тільки ле­генький вітер ша­мотів у ди­ко­му ма­лин­ни­ку й ви­га­няв на тра­ви та­бунці зе­ле­них хвиль.

    Сестра тро­хи пос­то­яла в роз­дум’ї й рап­том ки­ну­ла, по­вер­та­ючись до кой­ок з хво­ри­ми:

    - Скажіть, будь лас­ка, анар­хові, що я йо­му цього не про­ба­чу. Це ж не­мож­ли­во! Який же це ре­жим? - І пішла ту­ди, де сто­яв су­во­рий ор­ди­на­тор…

    Потім хтось вибіг за зо­ну і - в ру­пор:

    - Аго-о-ов!

    Насторожилася ріка й по­нес­ла озов на ни­зи­ни, на пле­са, і за­ми­ра­ючи. І зно­ву нічо­го не чу­ти. Тільки зрідка з де­ся­тин міської в’язниці долітав во­ло­ха­тий гомін: то кри­чав глу­хим нап­ру­же­ним кри­ком тю­рем­ний наг­ля­дач.

    Нарешті з ди­ко­го ма­лин­ни­ка вис­ко­чи­ла Май­я. Слідом за нею своєю зви­чай­ною мля­вою хо­дою - ве­ли­чез­ний во­ло­ха­тий анарх. Ско­ро ле­жа­ли на своїх кой­ках і пе­ре­ки­да­лись фра­за­ми. Ско­ро за­го­во­ри­ла й Унікум: во­на ніко­ли в та­ких ви­пад­ках не мов­ча­ла. Унікум має для цього спеціальну ти­ра­ду, що в ній зга­дується Са­во­на­ро­лу, фло­рентійців, ас­ке­тизм, жах, ри­дан­ня й т. д., і все це нед­воз­нач­ний на­тяк на анар­ха.

    Хтось позіхнув. Оче­вид­но, ти­ра­да не тільки на то­го, ко­му її бу­ло приз­на­че­но, але й на реш­ту публіки вже не впли­ва­ла. Про­те не­за­ба­ром і са­ма Унікум за­мовк­ла: ма­буть, і їй бу­ло нуд­но. І справді: про­мо­ву її зовсім не роз­ра­хо­ва­но на анар­хо­ву за­пальність. Во­на доб­ре ро­зуміє, як важ­ко роз­тор­са­ти цього вед­ме­дя. Ска­за­ла - і все!

    Тільки за півго­ди­ни мир­ша­вий дідок (ле­жав тут не­да­ле­ко), про­ки­да­ючись, зга­дав:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    Цим би, оче­вид­но, і зліквідо­ва­но бу­ло відго­лос­ки на ти­ра­ду Унікум, ко­ли б не Хло­ня.

    - А що то зна­чить «та­во­на­ро­ла»? - спи­тав він дідка, нер­во­во од­ки­нув­ши го­ло­ву.

    - Тантіменталітм - от що! - ки­нув дідок і за хіхікав.

    Цього бу­ло до­сить. Та­ка відповідь зірва­ла Хло­ню, «на­шо­го оригінально­го па­цан­ка», як йо­го на­зи­ва­ли хворі, «на­шо­го ме­лан­холіка», що за кілька місяців встиг чо­ти­ри ра­зи збіга­ти до ріки то­пи­ти­ся.

    Хлоня зірвав­ся з місця і, підбігши до дідка, зак­ри­чав істе­рич­но.

    - Ну да! Ну да! Сен­ти­мен­талізм!… Але ти ро­зумієш, що це? Чуєш, чор­то­ва тю­тя?

Сторінка 1 з 50 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 > У кінець >>