Микола Хвильовий - Синій листопад

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_siniy_listopad.docx)Mikola_hviloviy_siniy_listopad.docx37 Кб763
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_siniy_listopad.fb2)Mikola_hviloviy_siniy_listopad.fb234 Кб693

Основним композиційним принципом новели «Синій листопад» є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.

Микола Хвильовий

Синій листопад

І

    

    З мо­ря джигіту­ва­ли со­лоні вітри. Мча­лись сте­пом і зни­ка­ли в За­каспії.

    …Північний Кав­каз…

    Над ста­ни­цею мов­ча­ли не­до­сяжні го­лубі верхів'я. Дри­жа­ли зорі й спо­ло­ха­но пе­ребіга­ли до не­бок­раю, до гірсько­го ма­си­ву.

    Іще про­хо­див невідо­мий синій лис­то­пад. Плен­тав­ся по сад­ках, по го­ро­дах, за­хо­див під стріхи й відхо­див за вітра­ми, та­кий же невідо­мий, невідга­да­ний і мов­чаз­ний.

    Ще ог­ни­ще не по­гас­ло - до­го­ря­ло, і об­лич­чя Ва­ди­мові хо­ди­ло в пе­рельотах тіней.

    Будинок ви­люд­няв­ся, роз­хо­ди­лись: двоє-троє за­ли­ши­лось.

    В стіну глу­хо вхо­ди­ли цвя­хи.

    Прибивали, ма­буть, гірлян­ди.

    Скоро підуть і ці.

    Пізно.

    Ніч.

    Коли Зим­мель пішов, од­дзвенів шпо­ра­ми, Марія лу­ка­во спи­та­ла:

    - А все-та­ки й тобі жур­но?

    Вадим ска­зав:

    - Звичайно, жур­но. Але… ти ме­не ро­зумієш…

    Вадим су­хо й гост­ро ди­вив­ся на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під па­па­хи ви­ри­ва­лось во­лос­ся й па­да­ло йо­му на тьмя­ний лоб.

    Марія зда­ви­ла ру­ка­ми го­ло­ву й глу­хо го­во­ри­ла:

    - Так, Ва­ди­ме, тос­ка. Будні прий­маю і сер­цем, і ро­зу­мом. Але все-та­ки - тос­ка. Це те, ко­ли по­ки­даєш по­зиції й не­пев­ний, що ско­ро по­вер­неш­ся.

    Мовчав.

    Марія зніти­лась на ко­лодці - крап­ка. Зе­ле­ний вугіль і в ог­нищі, і в її зіни­цях. Теж у ши­нелі.

    Кажуть: «останній з могікан». Прав­да: жен­щи­ни ре­во­люції пішли пло­ди­ти дітей. Тільки Марія й не­ба­га­то не пішли.

    Будемо слу­ха­ти со­лоні вітри, ко­ли мов­чаз­но йде на схід синій лис­то­пад.

    Говорили ще про Зим­ме­ля, про нра­ви су­час­нос­ти й го­во­ри­ли про ко­му­ну.

    Вадим - комісар бри­га­ди, Марія - крап­ка, вночі: во­на над­то зніти­лась, і політком.

    Марія ще го­во­ри­ла глу­хо:

    - Ну да - пев­ний, і ну да - не­пев­ний, бо інак­ше шу­ка­ла б іншої прав­ди. Тут тос­ка.

    Вадим:

    - Ти на­га­дуєш мені жа­бу з ге­ологічної ре­во­люції, що ма­ла го­ло­ву з ар­шин.

    …По ста­нич­них за­ул­ках бро­ди­ли чер­во­но­армійці. І зно­ву по ста­нич­них за­ул­ках джигіту­вав со­ло­ний вітер.

    Прямо - ши­ро­ка церк­ва про­ко­ло­ла хрес­том мов­чаз­не не­бо.

    Біля Марії ле­жав стос за­паш­ної сос­ни (гірлян­ди ро­би­ти) і гірські тра­ви: Зим­мель привіз.

    Невідомо, чий за­пах - сос­ни, гірських трав чи то пах­тить синій лис­то­пад.

    Проте, мо­же, то Кав­каз, мо­же, гірські аули, а мо­же, со­лоні вітри.

    …Боляче вда­ри­ло: «жа­ба»!

    Але Марія рап­том зга­да­ла - пол­ко­вий лікар ка­зав, що Ва­дим до­жи­ває ос­танні дні. Во­на по­ди­ви­лась на Ва­ди­мо­ве об­лич­чя. Жа­ри­на ляг­ла біля сер­ця - за­пек­ло.

    …Кашель су­хий, як сте­по­вий по­жар. Це Ва­дим. І ска­зав лас­ка­во:

    - Сідай-но, ближ­че, моя нес­покійна Маріє.

    Здригнула.

    - Твоя?

    - А чо­му ж не моя? Моя то­ва­риш­ка… так: я бу­ду го­во­ри­ти ти­хо, щоб не по­чу­ли. Це моя най­більша тай­на… от…

    (…Буває, в си­ню ніч за­ри­пить да­ле­ко жу­ра­вель - ви­тя­га­ють во­ду. За­рипів.)

    -…Я теж ро­ман­тик. Але ро­ман­ти­ка та­ка: я за­ко­ха­ний у ко­му­ну. Про це не мож­на ка­за­ти ніко­му, як про пер­ше ко­хан­ня. Тільки тобі. Це ж ро­ки, мільйо­ни років! Це не­за­бут­ня вічність. Так, Маріє, все тре­ба, як є. І все­фе­де­ра­тив­не міщанст­во, і тра­гедії в ду­шах ок­ре­мих оди­ниць, і бю­рок­ра­тизм. На­решті потрібно зу­пи­ни­ти­ся… Так. Але по­ду­май: стоїть не­по­ети­зо­ва­ний про­ле­таріат, що гігантським би­чем підігнав історію, а по­руч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм не­за­до­во­лен­ням. Хіба це при­род­но?

    Знову біля сер­ця за­пек­ло:

    - Ти теж мені на­га­дуєш жа­бу з ге­ологічно­го ру­ху.

    Вадим:

    - Не хви­люй­ся, Маріє…

    Марія гру­бо й чітко:

    - Те, чо­го я хо­чу, зветься: рух упе­ред, а не на­зад. Це не ро­ман­ти­ка.

    …Марія - крап­ка. Збіглась у груд­ку, й не вид­но. А зіниці й білки зе­леніють. Са­ма го­во­ри­ла: пе­сик ре­во­люції - тяв, тяв! Але не приб­лу­ди­лись: зна­ла Фігнер і ще ба­га­то.

    Вугіль роз­та­нув. Ди­ви­лась крадько­ма на ту­бер­кульозно­го Ва­ди­ма й ду­ма­ла з тос­кою й про ко­хан­ня: во­на хотіла ко­ха­ти. Зна­ла - і Ва­дим хо­че ко­ха­ти.

    Вадим до­го­ряв. Лікар ка­зав: на ку­рорт пізно.

    Ще глу­хо вхо­ди­ли в стіну цвя­хи.

    Гірські тра­ви й сос­ну при­вез­ли на гірлян­ди, для свя­та сьомо­го лис­то­па­да. Че­рез три дні в за­бутій ста­ниці Пе­ред­кав­каз­зя зга­да­ють буй­ний день. Чер­во­но­армійці заквітча­ють, при­че­пу­рять штаб, де бу­де мітинг-кон­церт, де жив ко­лись ге­не­рал-ота­ман з шля­хет­ною сім'єю.

    …На за­ході бу­ло мо­ре. Зви­чай­но, йо­го сю­ди не чу­ти, але во­но по­чу­ва­лось. По­чу­ва­ли це Марія й Ва­дим. Мо­ре завж­ди на­га­дує мільйо­ни років.

    Так, це бу­ло на Кав­казі, на Північнім, не­да­ле­ко узгір'їв.

    А вдень ба­чи­ли сиві верхів'я Ельбру­су. Іноді верхів'я бігли в ту­ма­ни.

    Огнище вми­ра­ло. Мов­ча­ли.

    Заговорив Ва­дим, про­ки­да­ючись, ти­хо:

    - Так, Маріє, і я люб­лю твою лю­бов. Але я див­люсь на на­шу су­часність з ХХV віку, ко­ли на­ша су­часність си­ва. То­му-то я в неї й над­то за­ко­ха­ний. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашій рес­публіці хо­дить ко­му­на. Уро­чис­то пе­ре­хо­дить во­на з оселі в осе­лю, і тільки сліпі цього не ба­чать. А на­щад­ки за­пи­шуть, я вірю. І що наші тра­гедії в цій ве­личній сим­фонії в май­бутнє?

    Вадим лед­ве до­го­во­рив і схо­пив­ся за гру­ди: ка­шель су­хий, як сте­по­вий по­жар.

    Марія підве­лась і пох­му­ро ки­ну­ла:

    - Ходім!

    Марія по­га­си­ла ос­тан­ню го­лов­ню - і ог­ни­ще вмер­ло.

    Коли про­хо­ди­ли біля вікна, пос­ту­ка­ли.

    - Товаришу Гоф­ма­не, годі вже, ля­гай­те спа­ти.

    Гірські тра­ви й сос­ну заб­ра­ли з со­бою в кімна­ту. Зно­ву важ­ко бу­ло розібра­ти, що пах­тить: чи сос­на, чи тра­ви.

    …А мо­же, то Кав­каз, мо­же, гірські аули, а мо­же, со­лоні вітри.

    Проте со­лоні вітри джигіту­ва­ли в За­каспії й зник­ли в невідо­мих пісках.

    …Мабуть, сос­на, бо тільки сос­на має за­бу­тий за­пах.

    Марія прий­шла до се­бе й ду­ма­ла про Ва­ди­ма. А ска­за­ти йо­му про ко­хан­ня во­на не ду­ма­ла: її дра­ту­ва­ла Ва­ди­мо­ва впертість.

    Потім во­на чи­та­ла бро­шу­ру Леніна, але, ля­га­ючи, зно­ву зга­да­ла Ва­ди­ма…

    Їй бу­ло бо­ля­че.

    …Ще ду­ма­ла, що ко­хан­ня та­ке зе­ле­не, як трав­не­вий цвіт. Але рап­том вда­ри­ло: «Ва­дим до­жи­ває ос­танні дні».

    В штабі сто­яла ніч.

    

II

    

    По рес­публіці та­кож уро­чис­то, як і ко­му­на, ішла руїна віко­вих підва­лин тем­ря­ви. Це бу­ло так відваж­но, так ши­ро­ко й без­меж­но, не­на­че оке­ан, бо горіло ба­жан­ня на ти­сячі гін.

    З півночі по глу­хих нет­рях рес­публіки про­ди­рав­ся ро­же­вий ло­сунь.

    Марія пішла в шко­лу.

    …Сотня. Нап­ру­женість.

    …А мо­же, то підво­ди­лось муд­ре сон­це в За­каспії?

    - Ми не ра-би!

    Клас гудів гру­бо, незг­раб­но.

    Пахло ріллею, грун­том.

    Це бу­ло най­ви­ще таїнство, бо лю­ди темні, не­ясні, як ту­ман, відхо­ди­ли відціля з радістю кри­нич­ної про­зо­рої во­ди.

    В цім бу­ла прав­да ти­ся­чоліть, яку пізна­ли тільки ми, су­час­ни­ки.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: